середа, 29 березня 2017

Racurs.ua

Місце, де зцілюють душі

Це місце мало схоже на те, яке малює наша уява при слові «психлікарня». Тут немає звичного лікарняного запаху. Натомість є картини, зоопарк і навіть свій театр

Це зовсім не те місце, від якого можна було очікувати позитивних емоцій. Однак, всупереч побоюванням, воно не справило тяжкого враження. Дивно, але я вийшла звідти зі світлими думками, наче з промитою душею. Тут, на пагорбі, ближче до Бога, ти по-іншому дивишся на світ. І як ніде відчуваєш крихкість людської душі, яка може захворіти, а іноді й розбитися.

Ця адреса на Фрунзе (тепер вулиця Кирилівська) знайома киянам. У столиці, напевно, як і багатьох інших містах, психіатрична лікарня є своєрідним місцем страху і відчуження. За свій більш ніж похилий вік у 200 років «Павлівка» дуже змінилася, але людська трагедія хвороби і безпорадності — вічна, як, напевно, й укорінені стереотипи, стигма, страх суспільства перед цією територією та її мешканцями.

Нестачі в пацієнтах тут немає. Втім, як і по всьому світові. За прогнозами ВООЗ, до 2020 року психічні розлади увійдуть до першої п'ятірки хвороб, які ведуть до втрати працездатності. Тимчасом одні з найдієвіших ліків від душевного болю в нашому суспільстві, як і раніше, в дефіциті — це співчуття, терпіння, доброта.

Я йду вгору крутими сходами, обходжу Кирилівську церкву — одну з найдавніших православних святинь, побудовану ще ХІІ ст., прямую до старої будівлі, де розташоване відділення комплексної реабілітації №2.

Практично біля порога, як привітний господар, з посмішкою мене зустрічає завідувач — лікар-психіатр Ігор Дубінін. Чому саме сюди? Напевно, тому, що це місце мало схоже на те, яке малює наша уява при слові «психлікарня». Це чоловіче відділення, в якому допомагають тим, хто страждає на депресивні, тривожні, панічні, адаптаційні, шизофренічні розлади, а також проводиться комплексна реабілітація пацієнтів з алкогольною залежністю, ігроманією.

Пройдемося по відділенню разом. Перше, що кидається в очі — картини на стінах. Вони радісні та насичені кольорами.

Дива реабілітації

«Це картини наших пацієнтів. Тут немає нічого придбаного, — пояснює Ігор Сергійович. — Ось ці іриси (красива і дуже ніжна картина. — Ред.), наприклад, намалював наш Діма. А ось це нова техніка — торцювання. До речі, наразі якраз проходить арт-заняття. Зачекайте! — мою спробу зайти в коридор відділення завідувач м'яко присікає. І з хлопчачим азартом додає: ми тут нещодавно зробили підсвітку! Ну як?» Плінтуса загорілися м'яким світлом, чарівно висвітлюючи коридор і новий лінолеум теплого відтінку. Ну як? Звісно, світлова доріжка заворожує.

Коридор по-домашньому затишний, звідси не хочеться бігти, скоріше — зайти. Біля великих вікон (тут же чую коментар про те, що, на жаль, всі вікна відразу поміняти неможливо) стоять столики з квітами. Ловлю себе на думці, що тут немає звичного лікарняного запаху. А про те, чому тут так комфортно тепло, скинувши з плечей шарф, я дізнаюся трохи пізніше.

«Ми зайдемо. Ванечко, ти не проти?» Молодий хлопець в першій палаті не проти непроханих гостей, киває, але продовжує дрімати.

«Починалося все з цієї палати. Це була арт-акція. Все робилося силами співробітників і пацієнтів. Ми нікого не наймали, ось тільки для даху довелося запросити фахівців», — розповідає Ігор Сергійович.

Помічаю над вікнами красиву ліпку. У саморобному декоративному каміні, прикрашеному холодним вітражем (хтось із співробітників або пацієнтів має до цього неабиякий хист), стоїть акваріум з черепашками. Стіна біля умивальника обклеєна фотошпалерами із зображенням природи — в дрібницях і продуманості відчувається любов, з якою все це робилося. М'яка підсвітка на стінах — щоби світло не било в очі. Тут є телевізор, проведено інтернет. Пацієнти можуть послуговуватися своїми телефонами, ноутбуками, будь-якими гаджетами. Біля стіни куточок фотографа, який проводить комп'ютерну терапію для пацієнтів.

«А ось наша курилка, біля вікна з арочкою», — показує лікар в коридорі, мовляв, тут чоловіки, і від цього нікуди не дінешся.

Ми заходимо в кімнату, де проходить арт-заняття з торцювання — об'ємних барвистих картин, які створюються з маленьких шматочків різнобарвного гофрованого паперу. Робота дуже копітка. Усі намагаються зробити свою частину на відмінно і не підвести один одного. Відділення вже готується до Нового року, і кожен вносить свою лепту — робить свою частину ялинки, яку потім склеять в одну велику.

«У нас був хлопчик Діма. Дуже любив гаптувати бісером, — мені показують красиві закладки для книг. — Вишитий ним портрет Шевченка ми подарували дружині прем'єр-міністра Японії пані Акіе Абе, яка відвідала влітку нашу лікарню. Вона дуже розчулилася».

Трохи пізніше я дізнаюся подробиці про Діму. Після травмуючої ситуації хлопець потребував спеціалізованої психологічної допомоги та реабілітації, але за місцем проживання тільки знизували плечима. Мама в розпачі звернулася на телепрограму «Говорить Україна», за героїв якої вона переживала неодноразово, і вирішила, що тут зможуть допомогти у їхній ситуації. Почувши непросту історію Діми, директор ТМО «Психіатрія» запросив хлопця пройти так необхідний йому комплексний курс обстеження, лікування та психологічної реабілітації в цьому відділенні.

Помічаю, що в палатах практично немає пацієнтів. Тут не лежать у ліжках. Обирають собі заняття до душі, тому весь день розписаний. Реабілітаційна робота включає також групові заняття з арт-терапії та групи психологічної підтримки. Пацієнти можуть відвідувати Центр медико-соціальної реабілітації, що розташований в іншій будівлі і заслуговує на окрему статтю. Тут Діма вибрав улюблене бісероплетіння, вишивку і гурток караоке, де вперше спробував і дуже полюбив співати пісні. Чи слід говорити, що турбота лікарів, любов і доброта допомогли цьому хлопцю? При виписці з лікарні співробітники Центру та відділення проводжали Дмитра зі сльозами на очах, адже дуже прив'язалися і полюбили всією душею цього чуйного, доброзичливого і талановитого юнака. А на пам'ять він залишив кілька своїх робіт, серед яких був портрет великого українця — Тараса Шевченка, який тепер поїхав до Японії.

Там,  де жив найбільший дракон у Києві, плетуть маскувальні сітки для АТО та грають у виставах

За розмовами ми дісталися однієї з предметів гордості відділення — величезного акваріуму. «Рибок ми купували маленькими. Деякі мають зрости до півметра. Астронотуси — найприкольніші. Вони будуть ще яскравішими», — сипалися звідусюди, перебиваючи один одного, коментарі співробітників.

А ось і зоопарк. Так, ви не помилилися. До речі, якщо набрати в пошуковику «де живе найбільший дракон у Києві», інтернет вам відповість, що він живе тут. Вірніше, жив. Ігуана Гуня саме тут провела своє щасливе життя.

«Це імператорський пітон. Він ще маленький, — показує заввідділенням на досить велику, на мою думку, змію. — Зелена ігуана теж потрапила до нас маленькою. У нас багато шиншил. А ось цього папугу ми зловили на нашій території. Ганялися за ним цілий день. Почали від церкви, закінчили приймальним відділенням. До речі, птахів ми часто випускаємо з кліток політати».

Мені розповідають, що охочі приходять сюди, коли схочуть. При надходженні у відділення до кожного пацієнта крім лікаря-психіатра прикріплюється психолог — вони вдвох і ведуть його. Дивляться, чому людина віддає перевагу, що більше любить. У відділенні добре організоване дозвілля. Тут можна просто дивитися телевізор, художні фільми, а можна співати караоке, грати в теніс, шахи, шашки, нарди і доміно, читати книги і журнали. Тут люблять і рухливі ігри. Є волейбольний майданчик. Грають відділення на відділення, є змішані команди або пацієнти проти лікарів.

Пацієнти також плетуть маскувальні сітки для АТО. Автор ідеї, молода й енергійна психолог Марія Лукашук, вважає, що незважаючи на хворобу, цим людям дуже важливо залишатися дієздатними, обслуговувати себе, не боятися жити зі своїм діагнозом. Розуміти, що це не вирок, і що суспільство готове прийняти їх. Волонтери відзначають, що тут по-справжньому загорілися цією важливою і потрібною справою, сітки плетуть дуже швидко. Сюди приїжджають солдати, представники волонтерських та благодійних організацій подякувати і поспілкуватися.

«Одні обожнюють свіже повітря. Наш Іванко, наприклад, любить озеленювати територію. Є хлопці, яким дуже подобаються тварини. У кожного жителя нашого зоопарку своя історія. Одних дарують у нашу колекцію. Інших підкидають. Знають, що ми не можемо відмовити. Шиншилу-альбіноса просто залишили під дверима. А ось наш капський варан. Він дуже добрий і хитрий. Хочете погладити?» — несподівано запропонували мені. Чесно кажучи, бажання гладити варанів у мене ніколи не виникало. Але в цьому місці навіть варан був незвичайним. Мені здалося, що він з цікавістю чекав моєї відповіді. До речі, цікавість — це ознака інтелекту. І я його погладила. Шкіра виявилася сухою, теплою і приємною на дотик.

«Він у нас гуляє. На повідку ми його виводимо в коридор. А вночі у нього прогулянка зоопарком. Ми приходимо зранку, а він сидить на карнизі», — сміється молода дівчина.

Мені показали кумедного малюка шиншили, який народився в зоопарку, і зауважили, що тут це звичайне явище. Тут також живуть бурундуки, черепашки, декоративні кролики. Є цікаві історії. Наприклад, дружба корелли і австралійського гірського папуги, які, познайомившись, не захотіли розлучатися. Тепер живуть в одній клітці і навіть пробували вити разом гніздо.

«У нас був пацієнт, який дуже любив допомагати в зоопарку. Носився з тваринами, — розповідає Ігор Сергійович. — І ось ми відпускаємо його в лікувальну відпустку. Приходить мама і з захопленням розповідає, що син почав пилососити, прибирати, мити посуд. Для неї це диво, адже він протягом останніх семи років цього не робив!»

Мені пояснюють, що так розвивається відповідальність. Пацієнти спочатку приходять подивитися на тварин. Потім, якщо їм це подобається, за ними закріплюється певна клітка. Її слід тримати в чистоті, годувати мешканця. Людина звикає до відповідальності та повертається додому зовсім іншою. Пацієнти тут доглядають і за кімнатними рослинами. А я подумала, що це варто взяти на замітку всім батькам, що бажають прищепити дітям такі якості й виростити їх самостійними.

«У мене був смішний випадок! — хитро посміхається мій гід по відділенню. — Якось поступив до нас пацієнт з порушенням сну, емоційними коливаннями — загалом, нічого складного. І ось приходить його мама до мене: «Що ви зробили з моїм сином? Він не був таким, тепер у нього галюцинації!» Я напружуюся. Мама продовжує: «Він розповідає, що змії повзають, жаби стрибають, якісь зайці...» І тут я зітхаю з полегшенням — ходімо зі мною! Мама не могла собі уявити, що в закладі подібного типу може бути зоопарк».

Напевно, кожному з нас доводилося відвідувати родичів у лікарні. Це непроста ситуація. Особливо для дітей. По-перше, рідної людини немає вдома. По-друге, прийшовши в медичний заклад, ви швидше за все відчуєте своєрідний лікарняний запах. Але в цьому відділенні ситуація трохи інша. Безумовно, все одно лікарня залишається лікарнею, а рідної людини немає вдома. Але тут дитина, прийшовши з мамою провідати тата, дідуся або дядька, відвідує також зоопарк, де спеціально завели тварин, яких можна брати на руки, гладити. Наприклад, декоративні кролики, шиншили. І наступного разу дитина йде скоріше як в зоопарк, а не лікарню.

На території лікарні також є зимовий сад, де ростуть екзотичні рослини — різні ліани, пальми, фініки, кактуси, кедри. Нерозлучники літають у вільному польоті. Тут люблять проводити психотерапевтичні сесії.

«У нас є лікарняний театр, — продовжує рушити стереотипи Ігор Сергійович. — Кілька років поспіль проводився Павлов-фест. Якось наші пацієнти грали в театрі «Колесо». Глядачі були в захваті. Хотіли дізнатися, що за трупа, звідки театр. Ніхто не міг повірити, що грають пацієнти психлікарні. У жовтні, до Дня психічного здоров'я, поставили «Ромео і Джульєтту» українською мовою, пошили костюми, зробили декорації. Спектакль проходив у нас в актовому залі. Постановки часто відбуваються також біля Арки дружби народів, в Маріїнському парку».

Хто ж режисер цих вистав? Сергій Ененберг — сподвижник, який ставить постановки і п'єси. Понад шість років тому він організував цей унікальний театр при клініці, в якому грають пацієнти (як стаціонару, так і ті, які вже виписалися, але полюбили театр всією душею, адже це їх ліки, що рятують від недуги). «Вони живі! — каже режисер. — Те, що вони беззахисні внутрішньо, робить їх сильнішими і більш значущими, ніж люди, які свою душу захистили панциром».

Незвичайні пацієнти

«У нашій лікарні загалом 30 відділень. Вони різні. Є відділення первинного епізоду, активної терапії (для пацієнтів, які неодноразово потрапляли до стаціонару із загостреннями), епілептологічне, два реабілітаційних відділення (чоловіче та жіноче), Центр медико-соціальної реабілітації, — перераховує психолог Катерина Шановська. — До лікарні потрапляють різними шляхами: швидка допомога, направляють психоневрологічні диспансери, є самозвернення, міліція (за рішенням суду). Коли людину з дому відвозить швидка допомога — це серйозна психотравмуюча ситуація, такі пацієнти поступають у відділення активної терапії.

Хто потрапляє до нашого відділення? Пацієнти зі складними випадками диференціальної діагностики — для встановлення (зняття) діагнозу. Пацієнти, які потребують ресоціалізації. Наприклад, бійці АТО, люди, які не можуть повноцінно прижитися в суспільстві. Ми проводимо психокорекційні заняття, як індивідуальні, так і групові, обов'язково працюємо з родичами.

Якщо говорити про бійців АТО, то до нас вони потрапляють по направленню військових частин (є частини, з якими ми тісно співпрацюємо). Деякі хлопці приходять до нас після бойових дій самі та просять допомоги — чи то спрацьовує сарафанне радіо, чи хтось з лікарів порадив. Багато хто звертається до реабілітаційних центрів, і звідти їх направляють сюди.

Специфіка роботи з військовими — підбір груп. Вони в жодному разі не йдуть до загальної групи. Це незвичайні пацієнти. Нам вдалося справлятися завдяки власному досвіду, курсам, численним тренінгам. Найкраща похвала від наших захисників: ви розумієте, що там з нами було. Адже про те, що їм доводиться переживати, вони можуть розповісти тільки своїм товаришам по службі. Родичі цього не зрозуміють. Тому ми обов'язково працюємо з дружинами, сім'ями. Багато хто з них потім телефонує і каже: у мене все добре, можна мій друг до вас прийде?

На початку бойових дій у нас було набагато більше пацієнтів, не всі витримували досвід війни. Зараз у АТО направляють більш вибірково. У нашій лікарні питома вага бійців дуже маленька. Як правило, їх відправляють в інші госпіталі. Наприклад, в Пущі-Водиці є ціле відділення, які обслуговує тільки бійців АТО.

Людина від нас не йде в нікуди. Спочатку ми відпускаємо в лікувальні відпустки. Дивимося, як пацієнти вдома адаптуються, як суспільство на них реагує. Вони приходять і розповідають, що у них виходить, а що ні».

Тут пам'ятають важливе гасло: найкраще лікування — це профілактика. «Ми вчимо контролю, діагностиці свого стану, — пояснює заввідділенням. — Наприклад, ніч погано поспав — це дзвіночок, третя безсонна ніч — це вже колокол і потрібно бігти до лікаря. На початкових стадіях пацієнти відчувають свою симптоматику. Розуміють, що далі буде гірше. Вони приходять і кажуть: я почав підманьячувати».

Психологи проводять спеціальні заняття, навчають виявленню перших симптомів. «Це одне з наших головних завдань — навчити людину відчувати свій стан. Чимало хворих приходять розповісти, що у них все добре. Це найприємніше в моїй роботі, — говорить Катерина Вікторівна. — Наше відділення стає для них другою домівкою. Багато хто знаходить тут друзів, провідує їх. Приходять на дні народження. Є постійні ходоки. Часто приходять перед Новим роком. Ми раді їх бачити і завжди повторюємо: приходьте тепер тільки в гості!»

За спостереженнями Ігоря Сергійовича, сьогодні набагато збільшилася кількість пацієнтів з тривожним депресивним розладом, панічними атаками. Ми живемо у важкий час, і життя вносить свої корективи. Говорячи про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад або афганський синдром), ми відразу ж відносимо цей діагноз до людей, які побували на війні, але на ПТСР страждають і чимало біженців. Багато з них не прижилися на новому місці, так і не ставши своїми, але стали чужими у себе вдома.

«Дуже важливо, щоб люди не боялися звертатися до лікарів. Справа в тому, що у самих пацієнтів, як правило, відсутня так звана критика: вони вважають, що вони здорові, а всі навколо хворі, — пояснює лікар-психіатр. — Родичі ж побоюються звертатися по допомогу, викликати швидку — раптом заберуть до психіатричної лікарні. Це пов’язано з низкою стереотипів. По-перше, його закриють і він не буде з нами спілкуватися. По-друге, це клеймо. По-третє: що скажуть сусіди? Минає рік-два, час згаяно, пацієнт вже соціально не функціонує. Його вже набагато важче поставити на ноги».

«Дурдом не тут, дурдом там!»

Я ловлю себе на думці, що ці люди дуже люблять свою роботу. Їм невідоме емоційне вигорання. Питаю: що змушує змінювати все навколо, а не нарікати, як багато хто, на відсутність коштів?

«У нас не було фінансування півтора року, — говорить Ігор Сергійович. — Вісімнадцять місяців лікарня виживала. Не було медикаментів, харчування. Готували тут, виписували рецепти, а пацієнти купували препарати за свій рахунок. Ви помітили, як у відділенні тепло? У нас власна котельня на пелетах. По-перше, це по-господарськи. Ми ні від кого не залежимо, у нас регульований температурний режим. Ремонт ми робимо вже два роки. Потроху. Допомагають співробітники і пацієнти. Хтось приносить фарбу, гіпсокартон. Хтось може допомогти руками. Все це збирається, а потім робиться.

На роботі ми проводимо багато часу. Приходити, вибачте, в сарай з обдертими стінами не хочеться. Для одужання пацієнтів дуже важлива приємна обстановка, не хотілося б, щоб вони дивилися на чотири похмурих стіни та лежали на сіткових ліжках. Дуже багато залежить від колективу — він у нас згуртований, дуже активний головний лікар. Зараз ми займаємося озелененням території. Посадили, припустимо, кущі. Скрізь крадуть. З десяти кущів украли вісім. Але ж два залишилося! Ми відразу посадили ще десять. Вкрали вже менше — залишилось п’ять чи сім. Дивись, так і озеленимо! (сміється)

Ми вважаємо нашу лікарню рідною домівкою. До речі, на її території намагаємося з усіма вітатися, навіть з незнайомими людьми. Стигму психіатрії потрібно рубати. Психіатрія зазвичай йде поруч зі словом «каральна». У нас відкрите відділення, у нас немає спостережних палат. Один з наших лікарів, якось прийшовши на роботу, сказав: дурдом не тут, дурдом там! Я сів у маршрутку, мене ні за що образили. А тут ти не почуєш жодної лайки. Тут тихо і спокійно».

Читайте також: Психологічна пружність — запорука виживання під час війни

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Розкажіть про це друзям:
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ









    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ