• Новини політики
  • Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Сутінки прав людини і Європейський суд

25.03.2016 14:16 Коментарі

Особі, яка скоїла злочин поза межами Європи, достатньо потрапити на європейський континент для того, щоб уникнути екстрадиції

Суддя Євросуду з прав людини від України Ганна Юдківська:

Україна підписала Європейську конвенцію із захисту прав людини і основоположних свобод, яка народилася внаслідок звірств Другої світової війни, аби ці жахливі події не повторилися знову. Сьогоднішнє розуміння прав людини сягає набагато далі, ніж те, що мали на увазі під цим визначенням 60 років тому, після геноциду, концтаборів, апартеїду, колоніалізму й диктаторства. Сьогодні права людини прагнуть охопити практично всі аспекти повсякденного життя, вимиваючи чіткість основоположних норм. І це розмивання робить неможливим для держави надати відповідні права.

Початкова ідея полягала в тому, щоби проголосити певний набір фундаментальних прав, а не диктувати всю систему моральних засад. Дослідники Конвенції стверджують, що її батьки бачили документ виключно як міждержавний пакт проти тоталітаризму, а не реальну систему, як вона працює сьогодні. Думаю, що вони і уявити собі не могли існування Європейського суду з прав людини з 60 тисячами справ, що перебувають на розгляді. Ясна річ, ми не можемо заморозити той стан справ, який існував 60 років тому. І добре відомо, що еволюційна інтерпретація і поняття ефективності зіграли центральну роль в практиці Страсбурзького суду із найперших днів існування. Але сьогодні межа між еволюційним тлумаченням та інфляцією прав людини є надто нечіткою.

Ще до того, як посткомуністичні держави приєдналися до Конвенції в 90-ті роки, вона вже довела свою цінність, здатність змінити стан речей на краще або стати навігаційною системою для просування до справедливості. Еволюційну інтерпретацію вживали вже тоді — це було одне із перших рішень. 40-річна Пола Маркс була неймовірно щасливою, коли зрозуміла, що чекає на дитину, хоча і знала, що роститиме її сама. Яким же було її здивування, коли в пологовому будинку повідомили, що за законом вона має її всиновити, оскільки дитина народжена не в шлюбі. Більше того, ця дитина не має права на успадкування.

Жінка написала листа до Європейського суду, посилаючись на восьму статтю Конвенції (Право на повагу до приватного і сімейного життя). Європейський суд відповів: ви не є жертвою порушення Конвенції, ваші права не порушені цим законодавством. Пола Маркс не була юристом, але була журналістом, і написала другого листа до Європейського суду — від імені своєї доньки. «Доброго дня, мене звати Александра Маркс, мені 10 місяців, я сподіваюся, що в такого поважного суду знайдуться хоч якісь права для такої маленької дитини, як я». Тоді суд розглянув справу і визнав, що Конвенція повинна тлумачитися в світлі умов сьогодення.

Це рішення не було прийняте одноголосно, деякі судді не погодилися, казали, що засновники Конвенції в принципі не опікувалися незаконними дітьми. В іншому разі, стверджували вони, Конвенція запозичила б аналогічну норму із Загальної декларації прав людини, відповідно до якої всі діти, народженні у шлюбі або поза шлюбом, користуються однаковим соціальним захистом. Хоча сьогодні нам видається, що рішення по цій справі було очевидним.

Отже, як уникнути інфляції прав людини? Звісно, існує ряд еволюційних стандартів суду, вони абсолютно очевидні, бо є передбачуваною реакцією на розвиток суспільства. Так, право поважати житло і кореспонденцію, звісно, поширюється на обмін електронною поштою. Торгівля людьми з метою сексуальної чи іншої експлуатації, звісно, охоплюється визначенням «рабство», що є заборонено статтею 4 Конвенції. Втім, є ряд інших стандартів, які викликають дуже багато дискусій. Кажуть, що укладачі Конвенції в 50-ті роки і держави, що підписували її, навіть уявити не могли, що стаття 8 буде тлумачитися як така, що гарантує певні екологічні права або доступ до інформації, що зберігається та охороняється державою, з приводу якої суд має спірну практику.

Такі дебати абсолютно не унікальні для Європейського суду з прав людини. Звісно, конституційні суди також стикаються з необхідністю еволюційного тлумачення, адже зрозуміло, що суспільство змінюється. І суддя Верховного суду США Стефан Брейєр у своїй останній книзі запропонував шість інструментів конституційного тлумачення:  текст; історія цього тексту; традиції (як цей текст використовувався раніше); прецедент; мета положення; наслідки. Стефан Брейєр каже, що судді США поділяються на тих, хто використовує всі шість принципів тлумачення, і на тих, хто використовує чотири перші. Можу сказати, що це справедливо також і для суддів Європейського суду з прав людини.

Отже, ключова проблема, з якою суд стикається щоразу, коли йдеться про нові питання, звучить так: чи дозволяє доктрина живого дерева ввести нову інтерпретацію в рамки дії права, гарантованого Конвенцією, чи вона сягає набагато далі, ніж те, що було задумано батьками-укладачами Конвенції. 

Стаття 3 Конвенції — абсолютна заборона будь-якого жорстокого людського поводження, що не допускає ніяких винятків, навіть у часи війни й надзвичайного стану. Стаття 8 — право на повагу до сімейного і приватного життя, — яка апріорі передбачає певний релятивізм і зростання в гармонії з розвитком суспільства.

Третя стаття говорить, що нікого не може бути піддано катуванню або поводженню, що принижує гідність. Укладачі Конвенції одразу виключили в цьому питанні можливість будь-якого релятивізму чи меж розсуду держави. Цікаво, що вперше доктрина живого дерева з’явилася саме у справі «Таер проти Сполученого Королівства». Після бійки в класі підлітка було вирішено піддати покаранню — 15 ударам різками. Європейський суд визнав, що це інституціоналізоване насильство є атакою на людську гідність. І з цим не погодився саме британський суддя: мовляв, вибачте, я зростав в цій системі, ми звикли до цього, це абсолютно нормально для підлітка — бути побитим різками. Але більшість з цим не погодилася, сказали, що Конвенція — це живий інструмент, який повинен тлумачитися у світлі умов сьогодення, тому такі факти є неприпустимими.

Справа «Ірландія проти Сполученого Королівства» — це перша міждержавна справа в суді. Суд вивчав п’ять методів поглибленого допиту: одягання мішка на голову, стояння навпроти стіни з руками над головою, перебування під впливом шуму, позбавлення сну, продуктів харчування і напоїв. Суд сказав, що в комбінації ці техніки призвели до нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, але не досягли порогу навмисного нелюдського поводження, що викликає дуже серйозні, жорстокі страждання, щоб кваліфікувати це як тортури. Це 1978 рік. Сьогодні перед Європейським судом нова справа — «Ірландія проти Сполученого Королівства», де Ірландія стверджує, що це був помилковий висновок, заснований на недостовірності інформації, наданій на той час британським урядом. Ірландія вимагає від Європейського суду перекваліфікувати оці п’ять методів поглибленого допиту на тортури.

Справа «Міхеєв проти Росії». Заявника звинуватили у вбивстві й зґвалтуванні дівчини, яка потім виявилася живою і абсолютно неушкодженою повернулася додому. Його катували, до нього застосовували тортури — чіпляли на вуха кліпси, крізь які йшов електричний струм, я читала, що ця тортура в Росії називається «дзвінок Путіну». Йому погрожували, що такі самі кліпси прив’яжуть до геніталій і пустять струм. Він не витримав знущань і скоїв спробу самогубства, вистрибнув з вікна, залишився на все життя інвалідом. В цьому випадку суд визнав, що це однозначно були тортури.

Справа «Слюсарів проти Росії». У заявника із зором 3,5 діоптрії під час перебування в поліції чи під час арешту зламалися окуляри. Нові окуляри йому дали тільки через п’ять місяців. Він стверджував, що виключно через це за п’ять місяців його зір погіршився до –5. Суд з цим не погодився, оскільки не було медичних документів, проте вказав, що оскільки ненадання нових окулярів не було зумовлене практичною необхідністю, таке поводження сягає рівня принизливого відповідно до статті 3.

Відома справа про ляпас — «Буїд проти Бельгії». Її передісторія така. Район, де тривають постійні сутички з поліцією. До речі, це абсолютно традиційна історія для більшості європейських міст. Коли поліція не заїжджає туди в принципі і, ясна річ, люди користуються певною безкарністю. Ця родина Буїд була відома місцевій поліції. Коли їх заарештували вчергове, вони поводилися в поліцейському відділку абсолютно неадекватно, ображали поліцейських. Для того щоб привести їх до тями, поліцейський дав ляпаса одному і другому. Ясна річ, ніхто не виправдовує дій поліцейського, питання в іншому: наскільки це досягає порогу статті 3 Конвенції. Наша секція з одним голосом проти вирішила, що не досягає. Ми не виправдовуємо поліцейських, але не будь-яке нелюдське поводження сягає третьої статті. Справу було передано на Велику палату, де більшість зазначила, що ляпас, нанесений співробітником правоохоронних органів людині, яка цілком перебувала під його контролем, є серйозною атакою на гідність людини, бо ляпас по обличчю впливає на ту частину, якою людина виражає індивідуальність, проявляє свою соціальну ідентичність і яка являє собою центр почуттів. Ляпас значною мірою впливає на людину, яка його отримує. Цього цілком достатньо, щоб жертва була принижена у власних очах, для того, щоб вважатись такою, чию гідність було принижено у сенсі статті 3. Меншість суддів, жодним чином не схвалюючи дій поліцейського, тим не менше, запитали, чи будь-яке втручанням у гідність є таким, що її принижує і становить порушення статті 3. Вони сказали, що суд може створити нереальні стандарти, роблячи вимоги мінімального рівня жорстокості позбавленими сенсу.

У справі «Вінтер проти Сполученого Королівства» суд витлумачив статтю 3 як таку, що вимагає перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі процедурою, яка дозволить внутрішнім органам державної влади розглянути питання, чи зміни в поведінці заявника настільки значні, що подальше тримання під вартою не може бути виправдано легітимними підставами. Іншими словами, як дуже елегантно зазначила моя колега суддя Пауер, стаття 3 є такою, що включає в себе право на надію. Надія, написала вона, є важливим аспектом людської особистості. Позбавлення надії буде заперечувати фундаментальний аспект людяності та є принижуючим. Це абсолютно новий підхід до поняття людської гідності за цією статтею Конвенції. Але подальші справи суду показали, що ми йдемо трішки далі, ніж просто дати право на надію.

Справа «Травелсі проти Бельгії». Тут саме розглядали нове тлумачення статті 3 в контексті екстрадиції. Пан Травелсі обвинувачувався в тому, що займав одну із ключових посад в «Аль-Каїді». Він був засуджений за тероризм у Бельгії, відсидів 10 років, потім США забажали його екстрадиції з метою кримінального провадження проти нього, яке тривало в Сполучених Штатах. Тепер в цій країні не існує можливості умовно-дострокового звільнення для засуджених довічно, є лише одна можливість президентського помилування. Але на той момент, а це був 2010 рік, президент ще не помилував жодного терориста. Очевидно, це пояснюється невеликим періодом часу, що минув після подій 11 вересня. Тим не менше, з огляду на те, що президент не помилував жодного терориста, а також зважаючи на відсутність призначення механізму перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі, що дозволила б встановити на підставі чітких заздалегідь встановлених критеріїв, це запобігає екстрадиції особи в цю державу, оскільки не задовольняє права на надію.

Скажу чесно, я не погодилася з цим підходом і написала окрему думку. Я думаю, що отой інструмент з шести інтерпретацій, про який говорив Стефан Брейєр, не був використаний моїми колегами. Тому що практичні наслідки такого підходу наступні: будь-якій особі, яка скоїла злочин поза межами Європи, достатньо потрапити на європейський континент для того, щоб уникнути можливості екстрадиції. Покарання у виді довічного ув’язнення передбачено за значну кількість тяжких злочинів. Але система дострокового звільнення — це виключно європейський інститут, та навіть не у всіх європейських державах він є. А поза межами Європи він є в дуже невеликій кількості країн. Таким чином, ми намагаємося нав’язати решті світу стандарти, які ми встановили для Європи, і це, до речі, суперечить власній позиції суду, яку він до цього висловив в іншій справі.

Конвенція не вимагає від договірних сторін нав’язувати свої стандарти третій державі, а також не вимагає від висилаючої держави переглядати відповідно до Конвенції всі аспекти процедури в отримуючій державі. Протилежне заважатиме тенденції зміцнення міжнародного співробітництва у сфері здійснення правосуддя і ризикує перетворити міжнародні документи на пусті слова на шкоду особам, яких вони захищають.

Я згодна з такою позицією. І, до речі, у справі Травелсі, де суд переглянув свій попередній підхід щодо екстрадиції особи, якій загрожує поводження, несумісне із вимогами статті 3. Тому що раніше ми казали: добре, от стаття 3 — це для Європи певний поріг. В інших державах ми забороняємо висилання тільки в тому разі, якщо особі загрожують тортури. Ми не можемо заборонити висилання чи екстрадицію особи, якщо там є ризики іншого поводження — всупереч статті 3. У цій справі ми сказали: ні, ми не градуємо статтю 3 — будь-яке поводження всупереч їй перешкоджає екстрадиції. Якщо особа ризикує стати жертвою домашнього насильства, то це перешкоджає висиланню. І жодну особутам, де діє шаріат з його інституціоналізованим домашнім насильством, вислати неможливо.

Водночас ця сфера фундаментальних прав повинна бути захищена від тривіалізації. Як зазначив професор Вердіраме, «якщо ми додаємо нові права, нові вимоги, які визнаємо як найважливіші, — кожного разу, коли ми це робимо, ми розмиваємо поняття про те, що справді є фундаментальним».

Лорд Хофман, колишній суддя Верховного суду Сполученого Королівства, один із найбільших критиків Європейського суду, завжди висловлювався дуже різко. Він казав: «Трагедія полягає в тому, що сама концепція прав людини тривіалізується глупими інтерпретаціями великих ідей».

Я пригадую, коли вийшла справа «Селмуні проти Франції», у Франції був шалений скандал: як це так? Ми допустили, що наша держава, яка стояла біля джерел Конвенції, стала порушником фундаментальних прав! Сьогодні ж ми виносимо таку кількість рішень за статтею 3, що, на превеликий жаль, держави припинили звертати на це увагу.

Щодо статті 8, то доводиться констатувати: це положення стало абсолютно невичерпним джерелом різних прав, привілеїв, що їх батьки Конвенції ніколи не мали на увазі. Це абсолютне розширення тлумачення статті створює хибне уявлення про те, що будь-яке бажання особи кращого соціального життя можна витлумачити через поняття прав людини. З цього приводу хочу навести цитату чесько-французького письменника Мілана Кундери: «Чим більше боротьба за вигоди прав людини стає популярною, тим більше вона втрачає будь-який конкретний зміст, стаючи свого роду універсальною позицією кожного по відношенню до всього, світ став правом людини і все в ньому стало правом: бажання любити — правом на любов, бажання відпочинку — правом на відпочинок, прагнення до дружби — правом на дружбу… бажання кричати на вулиці серед ночі — правом кричати на вулиці» («Безсмертя», 1990 рік).

Восьма стаття Конвенції була задумана як заборона втручання в сімейне життя для запобігання цілій гамі фашистських, комуністичних й інквізиторських практик, втручання в житло і приватне життя. Нині восьма стаття Конвенції стала невичерпним джерелом різних позитивних і негативних зобов’язань, які ми можемо вичленити в дуже розмите поняття «приватне життя». Сьогодні це положення покриває купу різних інтересів: охорона навколишнього середовища, питання кар’єри, доступ до технік штучного запліднення, можливість здобути дозу ліків для суїциду — це теж покривається восьмою статтею Конвенції. І багато інших аспектів фізичної і соціальної ідентичності індивіда, включаючи право на особисту автономію, особистий розвиток, право встановлювати і розвивати взаємини з іншими людьми. Іншими словами, все, що особа вважає важливим для себе. І, звісно, восьма стаття, наприклад, покриває право батька знати походження його дитини і право дитини знати своє походження. Звичайно, це впливає на відносини між батьком і дитиною. В тому, що це стосується приватного життя, немає жодних сумнівів.

Справа «Калачева проти Росії»: жінка подала позов про встановлення батьківства її дитини. Експертиза ДНК показала, що на 99% цей чоловік є батьком. Російський суд не взяв це до уваги. Він дійшов висновку, що, незважаючи на результат експертизи ДНК, ця дитина не може бути дитиною цього чоловіка, тому що в цього чоловіка в той же час в його законній родині народилася інша дитина. Ця жінка звернулася до нас, стверджуючи, що їй необхідно знати, хто є батьком дитини.

Свого часу Європейський суд відповів Паулі Маркс, що для жінки визнання генетичного батька її дитини «крім фінансових і емоційних цілей також може бути важливим з точки зору соціального образу заявниці, її сімейної медичної історії хвороби та мережі переплетених прав біологічних матері, батька і дитини».

Справа «Гуліот проти Франції». Пара хотіла дати своїй доньці дуже красиве ім’я — Фльор де Марі, — але французька влада чомусь не дозволила. Особа поскаржилася в Євросуд за восьмою статтею Конвенції, сказавши, що «вибір імені дитини є особистим емоційним питанням, тому перебуває у приватній сфері». Знову ж таки, ніхто не заперечує, що це важливо, але ми говоримо про те, що Конвенція гарантує фундаментальні права.

У 1998 році у справі «Петровіч проти Австрії» суд відмовився визнати дискримінацією неможливість для чоловіка бути у декретній відпустці по догляду за дитиною. Через 14 років у справі «Маркін проти Росії» суд змінив свою позицію і сказав: «Так, це правда, що восьма стаття ніколи не гарантувала право на батьківську відпустку і не накладала на державу зобов’язання виплачувати компенсації по догляду за дитиною. Проте, дозволяючи одному з батьків залишатися вдома, щоб доглядати за дітьми, батьківська відпустка і відповідні виплати сприяють сімейному життю». Отже, це підпадає під захист сфери восьмої статті Конвенції. Знову ж таки, Конвенція ніколи не мала на меті гарантувати соціально-економічні права.

Справа «Парілла проти Італії» про заморожені ембріони. Після того як загинув її чоловік, жінка відмовилася від ідеї народжувати цих дітей. Вона вирішила віддати заморожені ембріони для досліджень. Що значить віддати для досліджень? Це значить знищити їх. Будь-яке законодавство забороняє дослідження на ембріонах і їх знищення. Або ви запліднюєте цими ембріонами, або вони самі своєю смертю вмирають через багато років. Жінка поскаржилася до суду, що така заборона є порушенням її прав, гарантованих восьмою статтею, що це є втручання в її приватне життя. Одне з пояснень, яке вона дала: «Я хочу мати благородне відчуття, що допомогла медицині». Суд не знайшов порушення цієї статті, більшість визнала статтю застосованою, меншість, включаючи мене, сказала, що оскільки не йдеться про її потенційне материнство, не йдеться і про її приватне життя. Благородні почуття це прекрасно, але до чого тут Конвенція, яка займається виключно захистом фундаментальних прав, а не сприянню почуттів того чи іншого роду?

Але найбільшою ілюстрацією того побоювання Мілана Кундери стосовно того, що сьогодні будь-яке людське бажання тлумачиться як право людини, як на мене, є справа «Дубська і Крезава проти Чеської Республіки», яку розглядає Велика палата після того, як заявниці не погодилися із рішенням нашої палати. Дві жінки, які мали досвід народження дітей в пологових будинках у Чехії, незадоволені умовами, вирішили, що вони хочуть народжувати вдома. Чеський законодавець не хоче брати на себе відповідальність і забороняє медичну допомогу під час пологів на дому. Певне, тому, що для такої серйозної інтервенції, як пологи на дому, має існувати певне соціально-економічне забезпечення. В країнах, де це існує, є, зокрема, таке правило: відстань між будинком породіллі та лікарнею має бути такою, щоб здолати її не більше ніж за 15 хвилин. От у Києві це практично неможливо. Тому законодавцю легше заборонити, аніж забезпечити. Жінки звернулися до Європейського суду.

Спочатку розглядали питання застосування статті 8. Більшість палати вирішила, що пологи стосуються інтимного аспекту особистого життя матері й охоплюють питання її фізичної та психологічної цілісності, медичного втручання, репродуктивного здоров’я та захисту інформації, пов’язаної зі здоров’ям. Рішення, що стосується обставин пологів, у тому числі вибір місця народження, потрапляє у сферу приватного життя матері для цілей статті 8. Я особисто з цим не погодилася. Як жінка, яка народила двох дітей, я прекрасно розумію весь психологічний комфорт можливості народжувати дитину вдома. Як юрист і суддя цього суду, я не розумію, до чого тут Конвенція, що стосується фундаментальних прав. Стаття 8 охоплює цінності, які необхідні для людської гідності, особистої автономії, недоторканності, приватного життя. Але ця стаття не може бути інтерпретована як така, що вимагає, аби держава гарантувала рівень комфорту, якого прагне індивід. Звісно, тут ідеться виключно про соціально-економічну політику держави, де, на мою думку, суд має обмежені можливості втручання. Тим не менш, справу було передано на Велику палату, а така процедура — це завжди шалена витрата людських ресурсів і часу. Тому ці справи, що розглядаються Великою палатою, стосуються дуже серйозних аспектів тлумачення прав людини. Видається, що це серйозний аспект, і 15 неурядових організацій звернулися до суду з вимогою, що вони хочуть увійти як третя сторона, з різних сторін.

Все це демонструє, наскільки далеко ми відійшли сьогодні від розуміння того, що таке фундаментальне право. Де все ж таки в нас межа отого живого дерева, де закінчується еволютивне тлумачення Конвенції, а де права людини перетворюються на свою протилежність? Звісно, ми знаємо, що наші права закінчуються там, де починаються права інших, і суд відшукує баланс між різними правами, ставлячи їх на терези. Звісно, ми це робимо, коли йдеться, приміром, про протистояння права право на свободу слова і права на репутацію. Є права, що їх дуже важко зважувати, бо вони є неспівставними за рівнем втручання і за рівнем фундаментальності.

Справа «Вай проти Словенії». Передбачається, що заявниця була жертвою зґвалтування. Під час судового процесу над її стверджуваним насильником, якого врешті-решт виправдали, він ставив їй певні питання, які були,звичайно,їй неприємні. І вона скаржиться, що той факт, що суд не знімав ці питання, є втручанням в її права, гарантовані 8-ю статтею.

Практикуючі адвокати прекрасно знають, що таке справи про зґвалтування. Обвинувачення здебільшого базуються на показаннях жертви, і в таких випадках дуже часто лінією захисту є показати, що заявниця не жертва, що вона свідомо вводить в оману правоохоронні органи і суд. Серед запитань, які ставив їй обвинувачений, було наприклад, таке: чи правда, що ти мені казала, що можеш просто так без причини взяти і заплакати й усі тобі повірять? Я розумію, що, можливо, це було неприємне питання, але на противагу цього її права на невтручання, право не отримувати неприємних питань було базове право людини на справедливе судочинство. Право, гарантоване 6-ю статтею Конвенції на допит свідків, включаючи жертву. Людині загрожував серйозний термін ув’язнення, адже зґвалтування це тяжкий злочин. Її право не отримувати неприємних запитань і його право захиститися від такого обвинувачення — чи є ці права ставними? Європейський суд шістьма голосами став на її бік.

І ще одна справа, розгляд якої триває. Справа проти Угорщини і Азербайджану. Випадок насправді ганебний. Кілька років тому під час навчань НАТО в Угорщині азербайджанський військовий по-звірячому вбив свого вірменського співкурсника. Азербайджанець був біженцем з району, прилеглого до Нагірного Карабаху. Його судили в Угорщині, вирок — довічне позбавлення волі. Він відсидів 9 років, затим Угорщина за Конвенцією про передачу засуджених осіб передала його Азербайджану для подальшого відбування покарання. І тут відбулася ганебна історія. Через кілька годин після того, як літак з ним приземлився в Баку, президент Азербайджану милує його, повертає його військове звання і зарплату за всі ці 9 років.

Тепер до Європейського суду скаржаться родичі хлопця, якого він вбив, і кажуть, що обидві держави — і Угорщина, і Азербайджан — порушили другу статтю Конвенції — право на життя. Тому що, відпустивши його на свободу, вони створили атмосферу безкарності для таких порушень. Справа нині перебуває на розгляді.

Зверніть увагу, яке запитання суд поставив уряду Угорщини: «Чи могла передбачити Угорщина, передаючи особу для відбування подальшого покарання, що його помилують?» Він відсидів 9 років. Згадайте справу Травелсі, Бельгія не могла передати його до США, тому що там за останні роки президент не помилував жодного терориста. Тут ставлять питання: а чи могли ви передбачити, що його через 9 років помилують? Чи гарантує Конвенція право засудити когось до довічного позбавлення волі? Я не можу коментувати цю справу, ще не знаю всіх обставин, що будуть з’ясовані в процесі розгляду, але, знову ж таки, постає питання: де ж права людини перетворюються на свою протилежність?

Як нам налаштувати оцю навігаційну систему для того, щоб вона привела нас до миру й справедливості, як судді мають тлумачити Конвенцію для того, щоб уникнути цієї небезпечної інфляції?

Ерік Позер (США) видав книгу з дуже песимістичною назвою «Сутінки прав людини». І він сказав, що «права людини є неефективними, або менш ефективними, коли існує занадто багато прав». «Коли існує багато прав, держава може виправдати свою нездатність поважати одне право, наполягаючи на тому, що вона вичерпала фінансові та політичні ресурси, намагаючись забезпечити інші права».

Читайте також: Євросуд двічі ухвалив рішення у справі українця, засудженого довічно без належних доказів


Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ