• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Радянський нагляд за судами вимагає відновити Гройсман Правова політика

Ніщо не передбачало збурення, аж поки слово не взяв Гройсман, який вирішив піддати нищівній критиці саму доктрину демократичної правової держави

28 квітня 2016 року президент України Петро Порошенко та прем'єр-міністр Володимир Гройсман проводили зустріч із представниками вітчизняного та іноземного бізнесу. Настрій керівників держави був урочистий, передсвятковий: щойно завершилась чергова прем’єріада, вщухла гризня за посади, і нарешті можна перевести увагу на інші, не менш привабливі сфери життя.

Ніщо не передбачало збурення, аж поки слово не взяв Володимир Гройсман, який вирішив піддати нищівній критиці саму доктрину демократичної правової держави, утвердженої Конституцією України 1996 року.

У викладенні департаменту інформації та комунікацій з громадськістю секретаріату КМУ його слова прозвучали наступним чином: «Та система, яка є сьогодні, нежиттєздатна. Ми не зможемо продукувати жодних ефективних рішень, ми не зможемо відроджувати національну економіку, відновлювати соціальну справедливість, турбуватися про тих, кому важко, ми не зможемо створювати нові робочі місця, якщо ми не зможемо змінити систему прийняття рішень і систему, яка була створена за багато років нашої незалежності, яка усіх ставила у залежність і створювала тиск по суті своїй». Варто погодитися з тезою керівника виконавчої влади, бо іще Уїнстон Черчілль вказав, що демократія — найгірша форма правління. Якщо не брати до уваги всі інші.

Так що ж, на думку нашого голови уряду, заважає нам будувати і жити? Пан Гройсман був гранично відвертим — нам заважає суд.

Новий Кабінет міністрів сприятиме подоланню корупції у судовій гілці влади, зокрема, надаючи розголосу випадкам прийняття суддями неправомірних рішень. Він особисто дав доручення Міністерству юстиції проаналізувати кожен такий випадок та діяльність судді, що виносить відповідні рішення. «Суддів, які припиняють рішення, буде знати уся країна, — підкреслив глава уряду. — Ми зробимо цих людей дуже популярними. Ми не дамо паразитувати на тому, що належить нашій країні і українському народу».

Ідея, м’яко кажучи, виходить далеко за межі правового поля. У притаманній колишньому директору ринку манері пан Гройсман гучно натякнув: тепер ми будемо «вирішувати» усі питання в судах. Каса тут!

Миттєво вибухнув скандал. Наступного ж дня не забарилися з відповіддю представники судової влади.

Голова Вищого адміністративного суду України Олександр Нечитайло та окремо Рада суддів України зробили з цього приводу офіційні заяви. Відповідь суддівського корпусу зводилась до наступного: по-перше, органи виконавчої влади не наділені повноваженнями оцінювати законність судового рішення, а по-друге, створення демократичної держави починається перш за все з поваги одне до одного. Давати оцінку процесуальним рішенням можуть лише вищі судові інстанції при перегляді судових рішень. Тобто презумпція правомірності судового рішення може бути спростована лише в порядку апеляційного та касаційного оскарження, дисциплінарного провадження або відповідним рішенням Європейського суду з прав людини.

Відповідно до висновку №18 Консультативної ради європейських суддів, «політики не повинні використовувати спрощені або демагогічні аргументи, щоб критикувати судову владу під час політичних кампаній просто заради дискусії або з метою відвернення уваги від власних недоліків», йшлося в заяві Ради суддів.

По суті, пан Гройсман закликав повернутися не просто до загального нагляду, а до системи радянського нагляду за судами, що є ширшою категорією. Ця ідея має настільки нетрадиційну правову орієнтацію, що буде доречним нагадати читачам про сутність загального нагляду та про радянський нагляд.

Як відомо, Остап Бендер лише двічі в житті бачив шахи, що не завадило йому зіграти 18 іспанських партій в клубі «Чотирьох коней». Навряд чи пан Гройсман знає, що таке загальний нагляд, але, напевно, чув від свого старшого партнера та за сумісництвом президента Петра Порошенка, що це щось дуже жахливе, з чим ми постійно боремося. Якби Порошенко тільки усвідомлював, до чого закликає його земляк...

У свою чергу президент не припиняє в своїх промовах наголошувати, що з ухваленням нової редакції Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року ми остаточно скасували так званий загальний нагляд.

Все це є далеким від правди.

По-перше, ніде в українському законодавстві після 1991 року таке словосполучення, як «загальний нагляд», взагалі не вживається. Наразі, відповідно до ст. 121 чинної редакції Конституції зразка 2004 року, на органи прокуратури покладено п’ять функцій, зокрема п. 5 — «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами». Це повноваження аж ніяк не тягне на «загальний нагляд». Йдеться лише про нагляд за законністю в публічно-правовій сфері. При цьому прокуратура залишається осторонь приватноправової та громадсько-політичної сфери.

Безумовно, законом про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року неможливо скасувати конституційний припис, але звести нанівець — можливо.

До цього діяв закон «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, відповідно до ст. 1 якого було встановлено: «Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Кримської АРСР, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами». Цей обсяг повноважень значно виходить за межі публічно-правової сфери і передбачає нагляд за політичною сферою, громадським життям, приватноправовими відносинами та навіть поведінкою окремих громадян.

Це наближається до загального нагляду, але не в повному обсязі.

Якщо бути точними, то термін «загальний нагляд» запозичений із радянського законодавства, наприклад, закону «Про прокуратуру СРСР» від 30 листопада 1979 року, де глава 1 розділу ІІІ має назву «Нагляд за виконанням законів органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (загальний нагляд)». Відповідно до ст. 23 цього закону, прокурор в порядку загального нагляду мав право опротестувати не тільки будь-який відомчий акт або дію чи рішення посадових осіб, але також і будь-яке рішення органів державного арбітражу — сучасних господарських судів. І це лише частина функцій нагляду!

Загалом прокурорський нагляд передбачав також іще три ключові сфери: нагляд за додержанням законів органами дізнання та попереднього слідства, нагляд за виконанням законів при розгляді справ у судах (це те, чого прагне Гройсман) та нагляд за додержанням законів в місцях тримання під вартою та при виконанні примусових заходів.

Повноцінний радянський нагляд є неможливим в умовах визнання розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). В радянські часи діяла інша (негласна) правова доктрина, відповідно до якої мав місце інший поділ: на партійні та радянські органи влади. В системі КПРС діяли так звані відділи адміністративних органів, які здійснювали нагляд за діяльністю міліції, прокуратури, суду, виправних установ тощо. Саме цими відділами здійснювався загальний партійний нагляд за виконанням численних постанов ЦК КПРС щодо посилення боротьби зі злочинністю як в цілому, так і щодо окремих категорій злочинів.

Такий нагляд мав назву «партійний контроль» і не передбачав процесуальних повноважень створювати юридичні наслідки. Окремо діяв вищий прокурорський нагляд, який передбачав необхідні процесуальні повноваження втручатися в усі сфери життя, за винятком діяльності самої КПРС, і мав загальний, сказати б — тотальний характер. Зокрема, відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 року було затверджено Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Це положення — наріжний камінь діяльності радянської прокуратури.

Відповідно до ст. 3 цього положення, на генерального прокурора СРСР та підлеглих йому прокурорів покладалося наступне:

1) нагляд за точним виконанням законів усіма міністерствами і відомствами, підпорядкованими їм установами і підприємствами, виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад депутатів трудящих, кооперативними та іншими громадськими організаціями, а також нагляд за точним дотриманням законів посадовими особами та громадянами;

2) притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у скоєнні злочинів;

3) нагляд за дотриманням законності в діяльності органів дізнання та попереднього слідства;

4) нагляд за законністю та обґрунтованістю вироків, рішень, ухвал і постанов судових органів;

5) нагляд за законністю виконання вироків;

6) нагляд за дотриманням законності утримання ув'язнених в місцях позбавлення волі.

З метою втілення п. 4 ст. 3 цього положення прокурору надавалося право не лише брати участь в розгляді будь-якої цивільної або кримінальної справи, вносити протести на незаконні та необґрунтовані постанови, рішення, ухвали, вироки суду, але також право витребувати будь-яку судову справу з суду для перевірки і навіть зупиняти виконання (!) будь-якого рішення або вироку суду до вирішення справи в порядку нагляду.

Для повноцінного контролю за діяльністю судів було введено обов’язкову участь генерального прокурора СРСР в роботі Пленуму Верховного суду СРСР, а також обов’язкову участь прокурора в роботі пленумів або президій судів на усіх рівнях, від міського суду і вище.

Ідея прокурорського нагляду за судами була викладена у постанові Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР від 17 грудня 1933 року «Про затвердження Положення про Прокуратуру Союзу РСР», коли прокуратура отримала незалежність від Верховного суду СРСР.

Саме до цих правових традицій закликає наш прем’єр-міністр пан Гройсман. Те, що він пропонує передати функцію нагляду за судами від органів прокуратури до Міністерства юстиції, можна розглядати як своєрідний натяк на те, що колись, до 1933 року, в СРСР (в Україні до 1936 року) прокуратури як окремої незалежної установи не існувало. У 20-х роках було започатковано систему, за якою республіканські органи прокуратури входили до народного комісаріату юстиції, а нарком юстиції одночасно був прокурором відповідної союзної республіки.

Тобто пропозиція прем’єр-міністра зводиться до того, щоби зробити міністра юстиції Петренка наркомом юстиції УРСР з обсягом повноважень відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 17 грудня 1933 року. Можливо, пану Гройсману просто бракує романтики перших п’ятирічок...

Водночас існує декілька об’єктивних перешкод для реалізації ідей пана Гройсмана.

Перша перешкода — це існування Конституції України, зокрема, конституційний принцип розподілу гілок влади (ст. 6), увесь розділ «Правосуддя» (ст. 124–131) тощо. Не буде зайвим нагадати, що відповідно до ст. 19 Конституції правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому доручення Мін’юсту здійснювати нагляд за судами є вочевидь перевищенням владних повноважень голови уряду і прямо суперечить вищенаведеним вимогам ст. 19 Конституції.

Понад це, залишається незрозумілим механізм реалізації пропозицій пана Гройсмана. Нехай Мін’юст «виявить», на його думку, незаконне судове рішення. Що далі? Дослівна відповідь Гройсмана: «Суддів... буде знати уся країна. Ми зробимо цих людей дуже популярними».

Що він має на увазі? Будьмо щирими: голова уряду натякає на те, що міністр юстиції буде оголошувати прізвища небажаних суддів, називати їх ворогами народу, таврувати ганьбою, вішати ярлики, а потім революційні хунвейбіни з числа підконтрольних «активістів» будуть влаштовувати публічну кампанію цькування та залякування конкретного судді з метою досягнення двох цілей: провчити цього суддю, примусити переглянути своє рішення чи ухвалити певне рішення, та одночасно залякати решту — мовляв, усі бачать, чим це погрожує, якщо хтось не з нами...

Такі методи інакше як терористичними важко назвати. Є великі сумніви, що в такий спосіб можна виправити недоліки судової гілки влади чи подолати корупцію, хіба що перенести касу в інше місце.

У свою чергу виконавці такої терористичної політики мусять усвідомлювати, що незаконний вплив на суддю чи суд тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 376 КК України, погроза насильством або вбивством судді — за ст. 377 КК України. Якщо ж, не дай Боже, якийсь відморозок доведе погрозу до стадії виконання (вбивство адвоката Грабовського є тривожним дзвіночком) — тоді це може потягнути на особливо тяжкий злочин за ст. 379 КК України, за який передбачено від 8 до 15 років позбавлення волі або довічно.

Загалом оригінальна ідея пана Гройсмана має усі шанси бути належно оціненою в аспекті ч. 3 ст. 109 КК України — захоплення державної влади особою, яка є представником влади...

Якщо ж повернутись до тих підстав, які спонукали пана Гройсмана шукати вихід в реформуванні судової гілки влади шляхом повернення до законодавства 1933 року, то слід розділити два принципово різних аспекти цієї проблеми. По-перше, якщо бізнес, якому наш голова уряду адресував свої меседжи, незадоволений якістю ухвалення судових рішень загалом, то слід зауважити, що держава в особі виконавчої влади не повинна втручатися в приватноправову сферу і тим більше не повинна впливати на конкретного суддю при розгляді певної цивільної, господарської або адміністративної справи.

Недоліки судової влади є лише похідними проблемами від загальних негараздів, що охопили державу — це тотальна управлінська криза, соціально-політична криза, криза моральних засад суспільства тощо. Загалом — це криза державності. Тому не варто сподіватися, що можна десь створити окремо взятий заповідник закону і порядку в той час, як в інших сферах життя країни вирує хаос і суцільна порнографія. Коли буде розв’язано загальнодержавну кризу — тоді почнуть вирішуватися і похідні проблеми.

По-друге, якщо обмежитись лише вузьким аспектом незадоволення держави в особі виконавчої влади окремими судовими рішеннями, то для розв’язання цієї проблеми не потрібно вчиняти глобальну революцію. Цілком достатньо усунути глухі процесуальні кути, в які було загнане правосуддя деякими недолугими поправками, розробленими ще добре відомим Андрієм Портновим, — або скасувати «портновські закони».

В першу чергу слід відновити процесуальну рівність сторін за правилами ЦПК, ГПК та КАС України та скасувати так званий присічний строк в один рік, запроваджений законом №4176-VI від 20 грудня 2011 року. Положення ст. 93, 110 ГПК України, ст. 297, 328 ЦПК України, ст. 189, 214 КАС України містять вочевидь неконституційні норми, за якими незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного або касаційного оскарження суд відмовляє у відкритті провадження у разі, якщо апеляційна або касаційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту набрання оскаржуваним судовим рішенням законної сили. Це прямо суперечить принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом — ст. 129 Конституції. Така конструкція була створена виключно в інтересах рейдерів або з метою закріплення відверто кон’юнктурних судових рішень. Що це означає — незалежно від поважності причини пропуску строку? Тобто може бути таке, що міністр юстиції хоче оскаржити судове рішення, воно має ознаки неправомірного, причини пропуску строку на оскарження є поважними, але розглянути справу в суді ми не можемо, бо Андрій Портнов був проти! Це також прямо суперечить принципам верховенства права (ст. 8 Конституції), бо незаконне судове рішення завжди спрямовано на порушення чиїхось прав і законних інтересів, і тому ми не можемо консервувати таке неналежне становище, прикриваючись тезами про гарантії стабільності правової системи.

Слід рухатися іншим чином — прагнути такої якості судового рішення, коли будь-який наступний перегляд справи залишав би попереднє рішення без змін, бо воно дійсно законне, обґрунтоване та бездоганно викладене. Це також матиме і другий позитивний наслідок — якщо судове рішення може бути переглянуто і через рік, і через два, три роки (безумовно, у разі наявності поважних причин), то тоді не матиме сенсу платити гроші і купувати «таємні» судові рішення (тобто такі, що ухвалені без відома зацікавлених осіб), бо правда рано чи пізно відкриється, рішення буде скасовано вищестоящим судом, вчиняти так стане не вигідно...

І по-третє. Треба, нарешті, передбачити можливість перегляду справ за винятковими обставинами Верховним судом у разі, коли усі інші процесуальні можливості вичерпано, коли відновити верховенство права інакше неможливо.

Ось приблизний план заходів з метою вирішення лише деяких проблем, що можуть стосуватися інтересів виконавчої влади, про які так бідкається пан Гройсман. І це лише краплина в морі проблем у сфері правосуддя. Складно, але можливо. Бо альтернатива — повернутись до правового стану 1933 року, що нам і пропонує прем’єр-міністр України Володимир Гройсман.

Читайте також: Уся правда про реформу прокуратури



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ