• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Екс-голова Верховного суду: Правовий нігілізм — одвічна традиція українського народу

Український народ досі не може сприйняти закони як природну необхідність

Головна філософія життя успішних країн — це повага до людини, її прав і свобод, шанобливе ставлення до закону й законності, підтримання правопорядку. Саме ці обставини є запорукою успіху та незалежного управління країною. З незапам’ятних часів на нашій землі немає порядку. Про це мудреці говорять віками. Зокрема, в «Повісті минулих літ», створеній у Києві на початку XII століття, записано, що «земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет». За тих часів під словом «наряд» мали на увазі порядок та управління. За твердженням літописця, тодішня влада не могла забезпечити цей порядок і належне управління людьми й тому нібито запросила для їхнього запровадження варягів. Звісно, щодо запрошення варягів, то це байка, бо нормани IX століття були не тією публікою, яку треба було просити. Про це свідчать їхні загарбання й пограбування в інших країнах Європи. Просто ця повість писалася за часів правління варягів, під їх впливом. Вони були зацікавлені в тому, щоб обілити себе. Але факт залишається фактом. Вони прийшли й почали наводити у нас порядок. На жаль, це їм не вдалося, бо тут, як сказав мудрець, «сам чорт ногу зламає».

У ХІХ столітті на цю тему Олексій Толстой написав поему «История государства российского от Гостомысла до Тимашева».

Вона починається зі слів:

«Послушайте, ребята,

Что вам расскажет дед.

Земля наша богата,

Порядка в ней лишь нет.

А эту правду, детки,

За тысячу уж лет

Смекнули наши предки:

Порядка-де, вишь, нет».

Олексій Толстой проаналізував діяння з наведення порядку всіх князів, царів, імператорів, які правили нашою країною з ІХ по ХІХ століття. Торкнувся навіть окремих міністрів. Але ніхто з них порядку не навів. У всякому разі, довготривалого й надійного, який приніс би успіх державі та її народу.

Що характерно, порядку не було на нашій землі не лише там, де хазяйнували московіти, але й там, де правили поляки, австрійці та османи.

Між тим порядок — це та категорія, без якої успіх неможливий. Із цього приводу польський геній Адам Міцкевич у поемі «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві: Шляхетська історія 1811–1812 років у дванадцяти книгах, писана віршами» влучно і слушно заявив:

«Порядком держиться й сім’я, і двір, і дім,

Без цього падають у глибочінь неслави

Народи і царі, державці і держави».

Тобто порядок — це категорія, що приносить успіх як окремій людині, сім’ї, так і державі. Що таке порядок, сказати важко. Це поняття багатозначне й багатогранне. Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови, порядок — це правильний, усталений режим життя, чистота і лад, це стан, коли все робиться, виконується у відповідності до певних вимог, правил, норм, де злагодженість і узгодженість у діях, організованість та дисциплінованість. В цілому можна сказати, що порядок — це стан, за якого немає безладу, хаосу, анархії й безгосподарності, коли панує законність і правопорядок.

Чому на нашій землі немає порядку, то велика загадка. І доти, доки наш народ її не відгадає, успіху йому не бачити.

Протягом віків вважалося, що досягти успіху нашому народу заважають вороги. Виразниками цієї думки було багато поетів і прозаїків. Навіть у головному програмному символі України закладена ця думка. Зокрема, в ньому зазначено, що «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Тобто коли усі вороги виздихають, нам буде добре, народ заживе, буде порядок і успіх. Але 25 років неуспіху, безладу, хаосу й беззаконня свідчать, що не у ворогах справа.

На чому ґрунтується порядок? Складових цього ґрунту багато. Він залежить від характеру народу, особливостей його розвитку, традицій, моралі, релігії, сприйняття закону та законності тощо.

Протягом віків поведінка нашого народу визначалася язичницькими традиціями та православною християнською мораллю. Але Перша світова війна, прихід до влади більшовиків та Друга світова війна знищили і традиції, і мораль. Водночас повага до закону й законності не прищеплена. Особливого удару по моралі й повазі до закону було завдано за часів незалежності України. Коли були ліквідовані гарантії на безоплатне навчання та лікування, гідне забезпечення у старості, коли право на працю та житло перетворилося на пусту декларацію, коли мільйони людей судомно шукають засобів для виживання, а багатії дивляться на них як солдат на вошу, тут не до сантиментів, не до високої моралі. Тут народжується інша мораль, мораль хижака і жертви.

На землях нинішньої України ніколи не було демократичного способу управління, тобто коли править закон, а не начальник. Певні успіхи досягалися лише за часів найсильнішого, наймогутнішого автократизму. Жителі України фактично не вміють жити в демократичний спосіб, демократію сприймають як слабкість, як можливість робити, що заманеться. Балачки про те, що демократизм існував за часів козаччини, ведуть люди, які мають дуже приблизне уявлення про ті часи, переважно начиталися романтичних книжок на цю тему. Достатньо прочитати щоденник Еріха Лясоти, який 1594 року за дорученням австрійського імператора Рудольфа II відвідав Запорізьку Січ, аби найняти козаків для війни Австрії з Османською імперією, щоби зрозуміти, що кожен із козаків, який не погоджувався з думкою більшості і ставав у опозицію, щонайменше ризикував бути втопленим. Ось така демократія по-козацьки.

Ставлення наших людей до моралі та закону особливо наочно проявляється в ігноруванні будь-яких правил та інструкцій. У цьому плані наш народ надзвичайно самовпевнений, безвідповідальний та байдужий навіть до власної долі. Наприклад, кожна робоча операція унормована відповідними правилами. Але їх майже ніхто не виконує. Є Правила дорожнього руху, але їх дотримуються лише тоді, коли бачать працівників поліції. Щойно проїхали повз них, тиснемо на педаль газу. Тобто правила в нашій країні існують не для виконання, а лише для відповідальності. Саме через це відбуваються нескінченні трагедії в усіх сферах життя українського суспільства. Але нічого не змінюється, бо відсутня культура поведінки, усвідомлення важливості й необхідності дотримання відповідних правил.

Рівень нашого сприйняття закону та законності особливо яскраво видно на прикладах показників безпеки виробництва в порівнянні з іншими країнами. Наприклад, за даними станом на 29 грудня 2015 року Україна посіла 9-те місце в антирейтингу країн за смертністю людей від забруднення повітря. Викиди на більшості енергоблоків великих ТЕС перевищують дозволені європейські норми у 40 разів. Згідно з даними міжнародних структур, рівень ризику загибелі та травмування працівників на підприємствах, в установах та організаціях України в розрахунку на 100 тис. працюючих вищий порівняно з Великою Британією у 8,5 разу, з Японією — утричі, з Німеччиною — удвічі. У вуглевидобувній промисловості за коефіцієнтом травматизму Україна лідер. Зокрема, якщо у США цей показник становить 0,02, у Німеччині — 0,08, Польщі — 0,26, Росії — 0,33, Індії — 0,56, Китаї — 3, то в Україні — 3,7. Тобто рівень травматизму у вугільній промисловості України у 185 разів вищий за рівень США. Жахлива цифра, яка свідчить багато про що.

Наш народ не розуміє сили закону, його значення та можливостей. Наведу характерний приклад про сприйняття закону та законності в Європі, відомий тим, хто добре вчився у юридичному виші. Поряд із маєтком прусського короля стояв водяний млин одного з його підданих. Колеса цього млина постійно гуркотіли й не давали королю спати. Одного разу він не витримав і нагримав на мельника, зажадавши, щоб той переніс млина в інше місце, на що той сказав: «А що, в нашому королівстві уже немає законів і суддів?». Король зрозумів свій промах і вибачився. Чи можна уявити таку поведінку наших можновладців і наших мельників?

Так склалося у віках, що Русь жила не за законом, а за поняттями. Ще в ХІ столітті київський митрополит Іларіон стверджував, що «не Закони, а Благодать» — мета руської політики. Суть цих слів полягає в тому, що будь-яке справедливе чи несправедливе рішення оцінювалося всіма як особисте благодіяння або навпаки — зло хорошої чи поганої людини, доброго або злого царя чи короля, доброго чи дурного пана, чесного або нечесного чиновника, але не як результат формального застосування правових норм. І до сьогодні все це зберігається, бо ця традиція,скоріш за все, генетична.

Головна проблема з дотриманням закону і законності у нас — це влада, для якої закон не писаний. Як цинічно, хоч і правдиво заявляв Олександр Бенкендорф, державний діяч Російської імперії початку ХІХ століття, «закони пишуться для підданих, а не для государя». Беззаконня влади — це головна риса нашої державності. Достатньо подивитися на маніпулювання з Регламентом Верховної Ради, змінами до Конституції, на кнопкодавство, на виконання судових рішень, щоб зрозуміти всю цинічність ставлення влади до закону. А народ все бачить і чує, тому за таких обставин змусити його жити за законом неможливо. Як батько сину, так і влада народу мають показувати приклад. Якщо цього не станеться, то сподіватися можна тільки на одвічне українське «якось воно буде».

Рівень сприйняття українською владою закону, його дотримання особливо яскраво проявляється у виконанні судових рішень, які набрали законної сили, тобто є законом. Це дзеркало. У ньому фізіономія української влади потворна, бо, вимагаючи бездоганної роботи судів, виконавча влада в масовому порядку не виконує їхніх рішень, зводячи до мінімуму поняття про справедливість і законність. За даними статистичних органів, в Україні щороку виконується лише 15–20% судових рішень. Десятки тисяч громадян намагаються примусити українську владу це робити, звертаючись до Європейського суду з прав людини. Але і це мало допомагає. Умисне невиконання судового рішення — це злочин. Але навіть міністри хизуються заявами про те, що не виконуватимуть їх, бо вони не збігаються з їхніми уявленнями про справедливість.

Протягом багатьох років я мав змогу бачити й оцінювати поведінку українців у суді. Звичайний громадянин завжди вважав, що якщо щось, з його точки зору, несправедливе, то закон «по барабану». Тобто закон не сприймається як особливо важлива категорія. І це не я перший сказав. Про це говориться впродовж століть різними людьми. Таке несприйняття обов’язкового підриває основу державності, адже її фундаментом є саме закон, сутність якого не в отриманні симпатії чи прояві схвальної емоції до нього. Навпаки, часто закон можна суб’єктивно вважати несправедливим для окремої людини, але якщо рішення ухвалено відповідно до прописаної ним букви, то необхідно визнати його та виконати. Для Європи це базовий елемент, на основі якого формується все інше. Для них це — основа цивілізації. Для нас — ні! Ми продовжуємо й надалі на всіх рівнях патріархально оцінювати законні рішення категоріями «вигідно», «прийнятно» тощо. Тотальне його тлумачення кожним українцем на свій лад, у тому числі носіями владних повноважень, призводить до того, що окремі наші лідери «по-європейськи» підписують документи, меморандуми, універсали, декларують рішення і… «справедливо» їх не виконують.

Та хіба лише верхи? А низи? Ось типовий приклад. За наслідками звичайної ДТП майже всі наші громадяни «правдиво» свідчать із позиції власної «справедливості», що саме вони проїжджали світлофор на зелене світло. Парадоксально, що ми купуємося на гречку і водночас лаємо продажних політиків; пропонуємо хабар задля вирішення власних питань і в той же час гнівно засуджуємо тих, хто бере; смітимо, де завгодно, але звинувачуємо комунальників; їздимо на авто тротуарами, парками, газонами, а звинувачуємо лише владу. Така психологія від кота Матроскіна про використання «спільного» на «моє благо» призвела, зокрема, до того, що, за даними міжнародних експертів, у техногенному плані Україна одна з найбільш забруднених країн у світі, а зелений Київ, славний унікальними природними умовами, що не мали аналогів у жодній зі значних столиць світу, потрапив до екологічного антирейтингу. Столиця України посіла помітне місце в міжнародному рейтингу найбрудніших міст. А хто формує наші смітники? Лише влада? Пройдімося через кілька годин після масових гулянь Хрещатиком чи парками, і ми відразу відкоригуємо сприйняття «нашого» побаченим.

Найбільш яскраво ставлення наших людей до закону, законності і правопорядку можна побачити, оцінюючи очевидні факти на автодорогах. Про перебування на дорозі працівників поліції вас обов’язково повідомлять світловими сигналами водії зустрічних автомобілів. Про що вони дбають? Про те, щоб ви зорієнтувалися і не понесли відповідальності. Водночас у Європі в рідкісній успішній країні ви побачите на дорозі поліцейського. Вони слідкують за правопорядком в інший спосіб. Але водії там не інформують одне одного про небезпеку наразитися на поліцейського. Навпаки, фіксують правопорушення інших водіїв і повідомляють про це поліцію. Тому навіть на глухій дорозі спробуй викинути на дорогу недопалок, і ти будеш покараний, бо цей недопалок неприємний не тільки для поліцейського, але й для пересічного водія. Саме з таких дрібниць починається правопорядок і успіх.

Не сприймаючи закон як мірило справедливості, наші люди і на справедливість дивляться з позиції особистої вигоди. Якщо, наприклад, хтось законно чи незаконно отримав якесь благо, на нього починають дивитися косо, його обговорюють, осуджують. Але тільки-но критик отримає таке саме благо, він перестає кричати про несправедливість, бо вона його влаштовує.

Невипадково із покоління в покоління в Україні існує думка, що українцю боляче, коли йому погано, а сусіду добре. І тому якщо в нього корова здохла, то він хоче, щоби таке ж нещастя спіткало й сусіда, тобто щоб доля їх урівняла, тоді йому стає спокійніше й комфортніше.

Законність на нашій землі ніколи не була в пошані. Під впливом авторитаризму вважалося, що законність — це та категорія, яка заважає жити. Найбільш точно цю думку висловив Олексій Толстой в поемі «Сон Попова». Він, звісно, з певним сарказмом сказав: «Законность есть народное стесненье, гнуснейшнее меж всеми преступленье». Оскільки законність передбачає передусім поставлення у жорсткі рамки дозволеного діяння представників влади, зокрема й керівника держави, ніхто не міг уявити, як це Царя можна поставити в рамки, змусити його діяти лише за законом, а не так, як він хоче.

В автократичних суспільствах, особливо відсталих, керівник держави вважався помазаником Божим, посланцем самого Господа, і тому «ставити його в рамки» означає ставити в рамки самого Господа. Подумати про це міг лише «гнуснейший преступник».

В Україні хоча й не в абсолютному ступені, але все ще превалює саме таке ставлення до закону й законності.

Парадоксально, але факт: не вірячи в силу закону, нехтуючи ним, не виконуючи його, українці вважають, що чим більше законів, чим вони багатослівніші, тим краще. І тому закони «печуться», як млинці. Причому в більшості непродумані, сирі, суперечливі. Є приклади, коли протягом року десятки разів вносяться зміни в один і той самий закон. Попри те, що більшість конституційних норм не виконується, зусилля концентруються не на виконанні, а на «вдосконаленні» Конституції. Створюється ілюзія, що з «кращою» Конституцією і жити буде краще.

Між тим у багатьох успішних країнах, наприклад, Великій Британії, Канаді, Ізраїлі тощо конституцій взагалі немає. А в тих успішних країнах, де основний закон є, він короткий і лаконічний. Наприклад, у США Конституція із декількох статей існує понад 200 років, і внесення змін до неї — доволі рідкісне явище.

Конституція однієї з найуспішніших країн Європи — Норвегії — прийнята 1814 року, й за цей час зміни до неї вносилися лише один раз. Розумні народи усвідомлюють, що суть не в особливостях Конституції чи законів, а в їх виконанні, у сталих традиціях, у повазі до Закону.

Як говорив Конфуцій, «коли я приїжджаю в іншу країну, я не питаю, хороші там чи погані закони, я питаю, чи виконуються вони». Тобто успіх досягається не чисельністю законів, не їх багатослівністю, а шанобливим ставленням до них та їх виконанням.

Доки основна маса нашого люду і влада передусім ігноруватимуть Конституцію й закони, вони не будуть європейцями і можуть лише мріяти про європейську якість життя.

Чому закони та законність не сприймаються в нашому суспільстві? Чому вони ігноруються? Причин багато, але головними є такі.

Насамперед маємо низький загальний рівень культури, визначений цивілізаційною відсталістю. Наш народ ще не усвідомлює повною мірою ролі і значення права в житті суспільства. Низький культурний рівень проявляється не лише в нігілістичному ставленні до закону, а й у відсутності доріг та їхній якості, в низькому рівні медичного обслуговування та освіти, в нігілістичному ставленні до науки, відсутності моралі та високої літератури, а також у тому, що наші люди, як писав Микола Некрасов, «не создавать — разрушать мастера».

Знищені ліси, нескінченні отруйні сміттєзвалища, забруднені річки, струмки та придорожні канали, разюча безгосподарність і байдужість — то є показник рівня культури народу та його влади. Як стверджував Фрідріх Ніцше у творі «Так казав Заратустра. Книжка для всіх і ні для кого», саме рівень культури — це та категорія, яка відрізняє успішні народи від козопасів.

Слід усвідомлювати, що жителя якоїсь сельви можна поселити в Парижі, але парижанином він стане нескоро через рівень  культури.  Він доріс лише до усвідомлення наготи своєї.

Наш народ у порівнянні з багатьма іншими народами значно пізніше став на шлях цивілізаційного розвитку після епохи дикунства й варварства. Так розпорядилася природа. Фактично ми перебуваємо на перехідному етапі від варварства до цивілізації. А основою цивілізації, тобто епохи творіння, є закон і законність. Крім того, державність, яка без дії законів і законності неможлива, на нашу землю була привнесена ззовні. Причому вона переривалася на тривалий час. Оскільки на нашій землі державність майже завжди була чужа, вона та її закони позитивно не сприймалися.

Між тим закони і законність, як і державність, прийшли до японців, китайців, греків, римлян та багатьох інших народів природним шляхом протягом тисячоліть як необхідність, майже на генетичному рівні, як закономірність, без якої неможливо жити. У нас же вони свого часу впроваджувалися не природним шляхом, а шляхом насильницьким, і тому до цього часу сприймаються як чужорідне, не своє, вороже. Народ все ще не може сприйняти закони як природну необхідність.

Писане право на наших землях почало запроваджуватися лише на початку другого тисячоліття нашої ери, в той час як багато інших народів мали його вже кілька тисячоліть.

Однією з головних причин пізнього запровадження права на наших землях було їх невходження до складу Римської імперії. Справа в тому, що головним внеском римлян у світову історію вважається розробка й запровадження римського права, найбільш ранньою пам’яткою якого є Закон ХІІ таблиць (451–450 року до нашої ери). Римське право було сприйняте більшістю країн Західної Європи, і на його основі й нині ґрунтується їхня правова система. До цінностей римського права народи України долучилися пізніше, аж через дві тисячі років. На жаль, наші люди, обурюючись невисоким рівнем життя, усвідомлюючи, що треба жити за законом, у той же час в основній своїй масі не хочуть так жити. Анархізм у їхній крові. Козаччина й махновщина, а фактично свавілля на наших землях — одна із найбільших проблем.

Але звідки воно — це волелюбство, як воно прижилося в нашому народі? Воно передається від наших предків-кочівників. Україна, як жодна із європейських країн, зазнала найбільшого впливу кочівництва. На нашій землі воно тривало майже три тисячі років, зокрема, починаючи з кіммерійців у IX столітті до нашої ери, потім скіфів, аварів, сарматів, гунів, болгар, хозар, половців, печенігів, і закінчуючи кримською ордою наприкінці XVIII століття нашої ери, а кочові ногайці полишили українські степи лише після Кримської війни 1853–1856 років, тобто у другій половині XIX століття.

Оскільки в жилах наших значна частина крові кочівників, а також із урахуванням багатовікової бездержавності, в душах українців все ще є дух кочування, дух степу, безначальної вольності. Пануючою залишається логіка кочівника: «Після нас — хоч трава не рости!». Саме звідси всі ті звалища сміття та забруднення оточуючого світу. Як відомо, після проходження по степу, наприклад, отари кіз, він тривалий час залишається голим.

Особлива риса кочівників — це важке сприйняття будь-якої влади, будь-яких її законів. Надмірне волелюбство спонукає до ігнорування будь-яких конституцій і законів, правил та інструкцій. Як зазначає Любов Пясецька у статті «П’ять основних рис національного характеру українців», український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде до анархізму. «У вдачі українського народу переважає особиста воля», — стверджував Микола Костомаров. А переважання особистої волі над суспільною, як відомо, веде до анархізму й хаосу. Не випадково під час громадянської війни 1917–1921 років анархізм, що означає безладдя, найяскравіше проявив себе саме на теренах України.

На думку Л. Пясецької, причина наших історичних невдач полягає в тому, що в неволі ми опинилися через надмірну любов до волі. Тобто кожен сам по собі, кожен робить що хоче. Цей «культурний Чорнобиль» сформувався не за день. Звернімося до історії зародження цього морально-етичного коктейлю. Свого часу Маврикій, Нестор, Вольтер та багато інших мудрих людей вважали, що причинами цього є відсутність пристойного правління та стимулу людей до високої культури поведінки, а у зв’язку з цим елементарного порядку.

Особлива роль в ігноруванні закону в Україні належить селянській психології, яка в нас у крові. З урахуванням особливостей земель України, так склалося, що із віку до віку, які б народи тут не жили, вони стають землеробами, гречкосіями, як їх інколи називають. Україна переважно аграрна, селянська країна. Попри те, що в давнину цю землю називали Гардарікою, тобто країною міст, міста в ній не відігравали провідної ролі. Вони не були каталізатором ідей, ідеології та поведінки. Не вони створювали традиції та ментальність народу, що по суті були і є до цього часу селянськими. Майже вся життєва філософія України селянська, містечкова, хуторянська. Тут практично ніколи не було міської літератури, прози та поезії. Вона майже вся просякнута духом селянської провінційності. Народні пісні України виключно селянські, в яких оспівується сільська природа, рослини і тварини, сільський побут, сільські людські стосунки. В них найбільш яскраво розкривається світосприйняття українців. В Україні ніколи не писали музики для балів, бульварів та проспектів. Художники в Україні чудово малюють церкви та пейзажі. Але на їхніх полотнах рідко з’являються міські квартали та люди. Архітектурне мистецтво теж зазвичай селянське. Тут надзвичайно мало палаців та парків. На жаль, і влада, ця кров і плоть народу, думає і діє провінційно, по-селянськи.

А селяни мають свою психологію, свою поведінку, яка утримується тисячоліттями. Аргентинський соціолог Маріано Грондон розробив типологію культурних цінностей, укорінених у ментальності латиноамериканських селян. Він назвав свою систему типологією селянської свідомості. На його погляд, етичний код селянства, який зародився на світанку людської цивілізації, загальний для всіх народів. Але під впливом різних обставин — війн, міграцій, клімату, популяцій і релігії — він еволюціонував з різною швидкістю, а в окремих місцях застиг у ранньому середньовіччі. Ігнорування закону, розгнузданість влади, неготовність людей до співробітництва, пасивність під час зіткнення з труднощами, брак громадянської свідомості, жадібність і разюче егоїстичне переслідування особистих інтересів — ось головні риси селянської свідомості. Звісно, ця свідомість певною мірою є в усіх країнах світу, але у відсталих вона особливо поширена. Для України всі названі явища типові.

Особливе значення у ставленні до закону і законності, до порядку має характер релігійних уявлень і поглядів. Консолідуючим фактором майже в кожній успішній країні є релігія. І чим більший відсоток єдиновірців, тим міцніша консолідація. На жаль, в Україні це мало хто усвідомлює. У нас безліч сект і конфесій, що множаться, як гриби після дощу. Причина виникнення цих сект — слабкість православ’я. Воно в Україні розірване на декілька патріархатів, які воюють між собою. Що характерно, розрив відбувся не на релігійній основі, а на політичній і бізнесовій.

Характерною особливістю православ’я є те, що в кожній країні, де воно домінує, ніколи не було і немає гідного рівня життя людей. Серед християнських країн найбільш успішними є ті, де домінує протестантизм. Друге місце посідають країни, де домінує католицизм. Православні країни значно відстають і від тих, і від інших. При порівняльній характеристиці трьох основних конфесій в Європі, згідно з індексом людського розвитку, запровадженого ООН (найбільш розвинена країна — 1 бал, найбільш відстала — 162 бали), показники такі:

— протестантські країни мають 9,2 балу розвитку;

— католицькі — 17,4;

— православні — 62,6.

Цифри переконливі. Тобто протестантські країни випереджають у розвитку православні майже у сім разів. У чому суть такої закономірності, мають вивчати спеціалісти. Відомо лише, що протестанти, як і схожі на них старообрядники у православ’ї, відзначаються особливою етикою, зокрема: ієрархією, патріархальною общиною, працею, суворою економією в усьому, дисципліною, прагматичністю, любов’ю до богослужіння, шануванням старших, турботою про молодших, колективізмом, взаємодопомогою та чесністю. Загалом можна сказати, що вся життєдіяльність протестантів і старообрядців спрямована на розумну упорядкованість.

Відсталість православних країн можна пояснити, зокрема, особливою м’якістю, поблажливістю віросповідання. Наприклад, скоєний гріх у православ’ї спокутують розкаянням і сповіданням у храмі. Православний Бог дуже добрий — він прощає майже всі гріхи, якщо щиро розкаятися. Не випадково у східній церкві немає поняття «смертний гріх», коли той, хто його вчинив, обов’язково буде позбавлений благодаті Божої і горітиме в пеклі. Для того щоби зрозуміти значення цього явища, достатньо навести такий приклад: якщо учнів молодших класів будь-якої школи запитати, якого вчителя вони хочуть, м’якого чи суворого, то вони, звісно, виберуть м’якого, бо тоді можна буде робити що завгодно. Так і весь народ. Лев Толстой написав з цього приводу: «В періодичному прощанні гріхів на сповіді бачу шкідливий обман, який лише заохочує погані вчинки та бездуховність і знищує страх перед їх вчиненням». Саме тут лежить коріння легковажного ставлення до закону, порушення якого людиною православного віросповідання не призводить ні до божої, ні до кесаревої кари.

Крім того, відставання Русі, її неуспішність є одним із наслідків того, що наша релігія проповідує віру без її обдумування («не должно смети иметь мнение», «не чти много книг, да не во ересь впадеши»). Тобто нам забороняють розмірковувати, нас переконують: віруй, а не розумничай. І тому ми почали боятися думок — боятися, як гріха.

Сукупність цих факторів, а саме цивілізаційної відсталості, низького рівня культури, кочівницької та селянської психології, особливостей релігії та відсутності християнської моралі, і породила той феномен, який називається нігілістичним ставленням до закону. Саме він є основною перепоною на шляху до порядку та успіху.

Причин відсталості нашого народу багато. Вони глибоко вкорінені як в особливостях його історії, так і у формуванні характеру. Слід зазначити, що названі негативні якості нашого народу не є унікальними, вони притаманні й багатьом іншим народам, у тому числі європейським. Різниця полягає лише в тому, що наш народ не вміє, а скоріше за все, й не хоче мати таку владу, яка б тримала його в жорстких рамках законності та правопорядку. Порядку немає не лише тому, що верхи не можуть його встановити, а й тому, що низи не хочуть його мати. Суспільство в силу колосальної цивілізаційної відсталості ще не сприймає всіх природних переваг від того, що необов’язково бити людину по голові для сприйняття нею навиків пристойності, щоб не крала, не зловживала, виконувала всі встановлені державою правила поведінки тощо.

Проблема нашого народу — це проблема цінностей. Надто довго та хаотично ми шукаємо дорогу до цінностей європейських народів, замість того, щоби з урахуванням світових взяти за основу власні об’єднавчі пріоритети. Майбутнє України залежить не лише від того, хто є верхами, але й від того, хто є народ, яка його культура, свідомість, сумлінність, відповідальність за державу.

Слід глибоко вивчати цю проблематику і будувати політику держави з урахуванням зазначених обставин та пріоритетів.

Головною ідеєю розбудови української держави, як і інших успішних багатонаціональних держав, має бути побудова правової, культурної, багатої, сильної, успішної, авторитетної держави, де людині житиметься комфортно незалежно від того, якою мовою вона розмовляє або яку релігію сповідує, який начальник нею командує, де править закон, а не начальник.

Саме на досягнення цих цінностей потрібно консолідувати суспільство. Його об’єднання має ґрунтуватись на повазі до прав кожної людини, на забезпеченні високої культури поведінки людей, законності та правопорядку, на повазі до закону як фундаменту кожної держави, на підйомі економіки країни.

Суворе виконання закону всіма членами суспільства від першого до останнього — це основа загального успіху й успіху кожного. У цивілізованому світі знають: там, де не панує закон, там хаос і безлад, там бідність і безправ’я.

Читайте також: Природа «переформатування» судової системи України



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ