вівторок, 28 березня 2017

Racurs.ua

Хотіли як краще, а вийшло — КПІ імені Сікорського

З усього життєвого шляху Сікорського вдалося знайти лише піврядка про те, що його родовід мав українське коріння. Але загалом він усе життя був «За віру, царя і Вітчизну»

Напередодні початку нового навчального року Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут» було присвоєно ім’я його колишнього студента, видатного авіаконструктора XX століття Ігоря Івановича Сікорського наказом міністра освіти і науки Лілії Гриневич №992 від 17 серпня 2016 року.

Направду сказати, я сприйняв цей вибір трохи з полегшенням, адже остерігався, що на догоду політичній кон’юнктурі нашому Політеху нададуть ім’я чергового героя національно-визвольного руху. Вибір непоганий, але підозрюю, що головним чинником, завдяки якому було обрано саме Сікорського, є те, що він належить до числа найвідоміших американських громадян із числа колишніх киян, а його непересічний життєвий шлях мав другорядне значення.

І дарма, бо немає певності, що керівництво міністра освіти і науки цілковито усвідомлювало, ким був без жодного перебільшення король гелікоптерів Ігор Сікорський.

Насамперед він став відомим як видатний російський авіаконструктор. Саме він створив перший у світі чотирьохмоторний важкий бомбардувальник «Руський витязь» (1913 рік), а згодом побачив небо флагман імператорського повітряного флоту — важкий бомбардувальник «Ілля Муромець» — найкращий у світі на початку Першої світової війни.

Натомість варто наголосити: Ігор Іванович був завзятим монархістом, прибічником Білого руху — і тому відразу після Жовтневої революції за першої-ліпшої нагоди полишає Росію та від’їжджає спочатку до Європи, а згодом до Сполучених Штатів.

Цікава обставина: ще з дореволюційних часів Ігор Сікорський товаришував з Андрієм Туполєвим. Той не мав особливих політичних переконань і тому залишився на Батьківщині, і навіть згодом став видатним радянським авіаконструктором. Ця дружба ледь не стала для Туполєва фатальною — у 1937 році він був заарештований за звинуваченнями у шпигунстві. Попри це, крізь усе життя вони зберегли цю дружбу й навіть померли в один рік — у 1972-му, з різницею у два місяці, встигши стати свідками величі один одного — Сікорського у гелікоптерах, Туполєва — у важких бомбардувальниках та пасажирських літаках...

Прибувши до США, Ігор Сікорський заснував власну фірму Sikorsky Aero Engineering Corporation, справи якої спочатку йшли кепсько. Тоді йому надав значну матеріальну допомогу видатний російський композитор та піаніст Сергій Рахманінов. Саме завдяки його підтримці справи пішли вгору. У 1939 році Сікорський цілковито переключився на виробництво гелікоптерів марки «Сікорський», які натепер є основним видом гвинтокрилів на озброєнні армії США та стали найпоширенішими у світі.

Проте не лише авіацією жив Ігор Іванович. Він приділяв багато часу політичній та релігійній діяльності. Як завзятий білий монархіст він брав участь у багатьох російських монархічних товариствах — зокрема, у Російському національному союзі Америки, у монархічному товаристві, заснованому великим князем Кирилом Володимировичем Романовим, підтримував рух «штабс-капітанів» Івана Солоневича — ідейного батька російської «народної монархії».

Тому слід казати правду: з усього життєвого шляху Ігора Івановича журналістам вдалося знайти піврядка про те, що його родовід мав українське коріння. Але загалом він усе життя був «За віру, царя і Вітчизну». І в цьому світогляді жодного місця для України, не те що жовто-блакитної, але навіть для радянської — не було...

Коли у 70-х роках минулого століття Радянський союз поступово починав миритися із своїм царським минулим та визнавати заслуги білогвардійців перед Вітчизною, постать Сікорського дуже вписувалась у цей мезальянс червоних комуністів та білих монархістів. Зокрема, у 1979 році був знятий дуже талановитий телефільм «Поема про крила» про дружбу Туполєва та Сікорського, що з успіхом неодноразово повторювався на Центральному радянському телебаченні.

Не забувають батька російської бомбардувальної авіації і тепер: кілька років тому один із важких бомбардувальників фірми Туполєва Ту-160 Військово-повітряних сил РФ із бортовим номером 14 (RF-94103) було названо на честь Ігоря Сікорського.

Отже вибір Міністерства культури і науки, як бачимо, цілком бездоганний. От тільки трішечки прикро від того, що ніхто не згадав та не запропонував назвати КПІ на честь іншого студента — нашого земляка, уродженця міста Житомира, 110 років із дня народження якого розумна частина людства відзначатиме 12 січня 2017 року.

Його дитинство пройшло у Ніжині, почасти в Києві. До школи він почав ходити в Одесі, де зустрів революцію та Громадянську війну, закохався в авіацію. Згодом повернувся до Києва, де провчився два роки у КПІ (в анкеті, що збереглася, до речі, він записався як «українець»), а згодом поїхав до Москви та закінчив МВТУ ім. Баумана.

Його життя було сповнено пригод та карколомних поворотів, достойних пригодницьких романів Олександра Дюма.

У 30-х роках почав серйозно займатися ракетами та запустив у повітря першу символічну рідинну ракету ГІРД-09. Потім — усе шкереберть: арешт у 1938 році, вирок — 10 років таборів. Свій термін він починає відбувати на Колимі, де мав безліч нагод навіки згинути безвісти. У 1940 році його вирок змінили на 8 років позбавлення волі й перевели до Москви, де було утворено ЦКБ-29 — закрите конструкторське бюро НКВС для засуджених осіб під керівництвом ворога народу з/к Туполєва. Здається, що такі дива траплялися лише в СРСР...

У 1944 році його помилували зі зняттям судимості, а рік потому до старої лагерної фуфайки додали погони полковника й відправили до Німеччини у складі комісії з вивчення трофейної ракетної техніки. У 1946 році він очолив ОКБ-1 і до самої смерті залишався втаємниченою «людиною ніхто», містером Ікс.

В день свого тріумфу 14 квітня 1961 року, коли натовп урочисто зустрічав Юрія Гагаріна, його ніхто не впізнавав на Червоній площі та ледь не виштовхали як сторонню особу.

Так створене життя, що всесвітню славу він здобув лише у день свого поховання — у січні 1966 року, п’ятдесят років тому. Як ви вже здогадалися, мова йде про двічі Героя соціалістичної праці, академіка АН СРСР Сергія Павловича Корольова. Якби за все своє життя він зробив лише дві речі — перший супутник і першу людину в космосі, — то і цього було б досить для того, аби Корольова пам’ятали через віки й тисячоліття.

Ігор Сікорський був хорошим авіаконструктором, залишив по собі цілу низку видатних гелікоптерів. А Сергій Корольов був людиною планетарного масштабу, він втілив у життя мрію, що плекало людство від свого початку. Його ім’я так само пам’ятатимуть, як імена мореплавців Христофора Колумба, Фернандо Магеллана, полярника Рауля Амундсена та інших.

Корольов ніколи в житті не скаржився на примхи долі. В сумні часи, коли не йшла робота, у його невеличкій квартирі збиралися космонавти, і він розповідав їм дивовижні історії про те, як пішки йшов у листопаді 1939 року до бухти Нагаєво — місця завантаження ув’язнених на останній транспорт — пароплав «Індигірка», який відходив із Колими на велику землю, до Владивостока. Чому пішки? Тому що були люті колимські морози й вантажівка, у кузові якої їхав Корольов, дорогою зламалася. Конвой на вимогу Сергія Павловича віддав його супровідні документи й відпустив добиратися самотужки до морського порту Нагаєво — бо куди він звідти подінеться? Наскрізь п’ятсот, як співав Висоцький, що ліворуч — тундра і тайга, що праворуч — бігти нікуди. Тільки прямо — до пересильного пункту...

І поки він ішов, так знесилився (бо давно не їв), що міг би там у тайзі залишитись назавжди... Якби випадково на криниці, у селі, повз яке він ішов навпростець, аби скоротити шлях, він не знайшов залишену кимсь хлібину. Вона його і врятувала.

Але він однаково запізнився. Він дуже хотів встигнути на останній пароплав, бо це був шанс вирватись звідти — саме тоді у Москві мали переглядати його вирок. Не судилося. Тоді він ще не знав, що з «Індигіркою» станеться жахлива катастрофа: пароплав потоне поруч із Японським островом Хоккайдо, більшість зеків загинуть у трюмах, оскільки їх зачинять і покинуть напризволяще у відкритому морі.

Коли космонавти запитували: «Про що ви тоді думали, Сергію Павловичу, нічною дорогою крізь тайгу біля легендарного пересильного порту Нагаєво?», він розповідав, як дивився крізь ніч у зоряне небо, шукав на небі Марс і мріяв, як побудує велику ракету й відправить людину на червону планету.

Сергій Корольов нам важливий не тому, що був розумнішим за інших, і не тільки тому, що відправив людину в космос. А тому, що він був сильний духом. У скрутні післявоєнні часи, у злиднях та на попелищах він першим здолав ті перешкоди, які виявилися непереборними для інших — цілком заможних і нагодованих країн.

У наш час обмаль підстав для оптимізму. Зневіра й песимізм увійшли в кожне серце. Але хіба в часи юнацтва Сергія Корольова життя було краще?..

Читайте також: Гібридний час

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Розкажіть про це друзям:
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ









    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ