• Новини України
  • Новини політики
  • Світові новини
  • Юридичні новини

Мгновенная доставка свежих новостей



Racurs.ua

Судова реформа: низький старт

30 вересня стартувала судова реформа, яка готує нам неймовірну кількість різного роду відкриттів, дивовижних тією чи іншою мірою

Цей історичний момент не можна не відзначити належним чином. Тож «Ракурс» відкриває нову рубрику, присвячену хроніці судової реформи. Ми щиро сподіваємося, хоча, може, й без особливих на те підстав, що ця хроніка, всупереч деяким обґрунтованим побоюванням, все ж не стане анамнезом, а навпаки — перетвориться на розповідь про великі й маленькі кроки назустріч такому довгоочікуваному справедливому правосуддю.

Усіх зацікавлених, мислячих і компетентних громадян «Ракурс» запрошує ділитися в коментарях своїми спостереженнями за ходом судової реформи.

Першим значимим її кроком має стати формування Верховного суду. 

Протягом двох років, поки над іншими суддями загрозливо похитувався дамоклів меч, періодично відтинаючи окремі голови (одним — справедливо, іншим — винятково на замовлення, а бувало, що обидва ці пункти щасливо збігалися), судді Верховного суду України дивилися на цю метушню відсторонено, із зарозумілою впевненістю у власній недоторканності: «А нас-то за що?».

Голова ВСУ, свого часу благословенний на посаду Андрієм Портновим, по всіх усюдах послідовно й монотонно заявляв про готовність до реформ, непохитно наполягав на ліквідації вищих спеціалізованих судів, відсторонено давав добро на притягнення до відповідальності колег. Непорушність небожителів із Верховного суду здавалася непохитною. Саме цей «імунітет», що згодом виявився оманливим, і зіграв фатальну роль для квартирантів Кловського палацу правосуддя, які філософськи споглядали на полювання, відкрите на їхніх колег рангом нижче, доки самі ненароком не вийшли в тираж буквально за одну ніч. Відповідно до судової реформи, що два роки активно рекламувалася, проте, судячи з рівня виконання, була в останню ніч поспіхом приведена до спільного знаменника.

Два роки тому судді мали реальний шанс, визнавши свої, м'яко кажучи, помилки, заявити привселюдно, а головне — продемонструвати на ділі, що вони готові стати на шлях виправлення. Та професійне співтовариство так і не зуміло за цей час згрупуватися, розбірливо подати свій голос і довести готовність змінитися, заради збереження свого стану, якому є що втрачати, постановити, нарешті: «бєспрєдєлу — ша», пожертвувати чиїмись особливо буйними головами й почати нове життя. Таким чином вони дістали би зокрема й шанс дати відсіч публічним і підкилимним наїздам перших осіб держави і взагалі не брати слухавку, коли телефонує пан Філатов. Та кому потрібні такі ризики, якщо в багатьох шафи зі скелетами вже ломляться так, що настав час обладнати гардеробну кімнату? Тому не було серед суддів навіть ситуативної єдності, не змогли вони продемонструвати готовність очиститися зсередини, навіть усвідомлюючи реальну небезпеку, не виявилося в них лідера. От і розповідали вони приватно й публічно казки про те, що вплинути на знахабнілих колег «механізмів немає». Хоча механізми ці прості й відомі з радянських часів. Але ж тоді й шини застосовувалися лише за прямим призначенням, без фантазії та вогника...

Ну, щодо засмучених суддів — співчуваючих у них, певне, небагато, якщо не рахувати членів сімей і близьких родичів. Головне, що, здавшись без бою (про недолугі «позиційні сутички» ВАСУ, який тотально скасовував рішення ВРЮ щодо притягнення до відповідальності суддів, і говорити не варто — це виявилося самообороною шляхом харакірі), судді створили всі передумови для реформування судової системи абияк і ким доведеться. Зрештою те, що станеться з розглядом спорів громадян у судах починаючи з нинішньої осені, важко буде описати без уживання медичних термінів «параліч» чи «колапс». Причиною тому є не лише реформатори, які не завжди розуміють, що коять, та яких душать необхідністю компромісів, але й судді, яких безжально й масовано, справедливо й не дуже звинувачує перший-ліпший, які зосередилися виключно на тому, щоби пересидіти — може, пронесе.

Показовий штрих з інтерв'ю «Лізі» заступника глави Адміністрації президента пана Філатова, суть питання й відповіді можна звести до наступного. Що за новоутворення з чудовою спеціалізацією у вигляді Антикорупційного суду в нас з'явилося? На це чиновник відповідає: активісти дуже хотіли й активно вимагали. Запитання про те, куди взагалі в цій новоствореній нестрункій судовій структурі його «притулити» і як він функціонуватиме, залишилося без відповіді. Виявилося, що активісти обіцяли підготувати законопроект, але не підготували, а тому так і пішло в законі — навіть не напівфабрикат, а так, протокол про наміри.

Приблизно в такому ж дусі «продумана» значна частина нинішньої реформи. А неймовірне досягнення — широко розрекламоване усунення політичного впливу на суддів — красивий міф з огляду на передбачену перехідними положеннями «відстрочку виконання». Пояснюють, вдаючись до рятівних евфемізмів, що повноваження президента щодо судової влади необхідні через «події на сході». Можливо, колись потім, якийсь наступний глава нашої держави раптом вирішить стати першим українським президентом, який не намагається підім'яти суди під себе під виглядом боротьби за справедливе правосуддя для кожного. Нинішня ж правова політика держави й кулуарна практика щодо судової системи поки що впевнено гарантує громадянам лише одне — в осяжному майбутньому справедливого правосуддя «на кожного» не вистачить.

Втім, справедливості заради слід зазначити, що кількість суддів (близько 800), які на нескінченно довгий час «зависли» в невизначеному становищі з вини парламенту, значно перевищувала число служителів Феміди, які перебували в такому ж положенні з вини президента. Виходить, з урахуванням рівня правосвідомості та відповідальності нашого політичного бомонду, що негативна за визначенням «залежність від президента» (хоч сто разів назвіть її церемоніальною функцією), так само, як і набагато більш приємне на слух словосполучення «парламентський контроль», без якого наших суддів теж начебто лишати ніяк не можна, суть одного поля ягоди, як не прикро.

Та безсумнівний позитив у цій своєрідній реформі принаймні один є — тотальне «перетрушування» за рецептом Лукашенка недружнього суддівського колективу. Тепер він переживе повне кваліфоцінювання з іншими новітніми елементами, виробленими буквально в процесі, а крім того — безпрецедентне для судової влади нашої країни «переливання крові» за рахунок приходу до Верховного суду зовнішніх кандидатів — адвокатів і науковців.

Звісно, сумний досвід останніх двох років вкотре показав, що «молода команда» сама по собі не панацея. Надто часто нові обличчя раптово «зморщуються», впевнено даючи фору старим. Та оскільки, на переконання багатьох, гірше, ніж є, бути вже не може — спробуємо. На відміну від того, що назвали реформою прокуратури, в цьому випадку передумови для приходу до судів юристів із нормальною мотивацією все ж є — нереальна за українськими мірками офіційна зарплата. Але цей пряник може привести до позитивного для суспільства результату лише в поєднанні з батогом — суворим, проте справедливим, але передусім — невідворотним.

Читайте також: Ректор Нацшколи суддів Микола Оніщук про масові звільнення суддів, громадську раду і ризики реформи

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Розкажіть про це друзям:
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Миттєва доставка свіжих новин

Telegram канал «Ракурса»





    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ