• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Надто висока ціна правосуддя

Україні необхідна реформа судового збору

Має реформація початок, не має реформація кінця! Приблизно під таким девізом 6 грудня 2016 року Верховна Рада ухвалила законопроект №5130 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» — чергову збірну солянку, за допомогою якої парламент намагається в ручному режимі вносити зміни до кількох десятків нормативних актів, що регулюють найрізноманітніші правовідносини. Від загальних принципів оплати праці до питань пенсійного забезпечення, ціноутворення адміністративних послуг, проходження державної служби та навіть змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів.

Важко осягнути неосяжне в рамках однієї статті, тим більше, що депутати весь час норовлять під найпристойнішим приводом підсунути щось таке, щоб, одного разу натиснувши на кнопку, можна було потім все життя не працювати ні йому самому, ні домочадцям. Тому з масиву законодавчої творчості варто виділити те, що становить інтерес для широкого кола людей, які жодним чином не залежать від держави, і тому розміри посадових окладів чиновників і пенсій за заслуги перед Батьківщиною їх турбують мало.

Поговоримо про судовий збір.

До недавнього часу діяла норма, згідно з якою судовий збір обчислювався виходячи з розміру місячної мінімальної зарплати станом на 1 січня звітного року, згідно зі ставками, вказаними в ч. 2 ст. 4 закону «Про судовий збір». Аналогічно обчислюється вартість адміністративних послуг з урахуванням ставок, передбачених відповідними профільними законами.

І ось настав час чергових реформ.

На текст закону про судовий збір і без того вже дивитися сумно: ухвалений лише п'ять років тому, цей документ нагадує зрешечену змінами й доповненнями, прострелену поправками в двадцяти місцях латану свитку. Цей закон змінюють у середньому по п'ять разів на рік, гірше йдуть справи тільки з Кримінальним і Податковим кодексами, а також із бюджетом — їхні норми весь час кудись вислизають, тож друкувати на папері їх марно — до моменту закінчення друку закони знову поміняють.

Йдеться про чергову «радикальну» реформу: замість використання мінімальної місячної зарплати станом на 1 січня звітного року пропонується використовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня при розрахунку як судового збору, так і всіх видів адміністративних зборів за адміністративні послуги реєстраційного характеру.

Справжньою реформою це назвати складно, швидше — актом гуманізму. Адже популістське бажання уряду встановити з 1 січня 2017 року мінімальну зарплату на рівні 3200 грн тягло за собою астрономічне, майже в 2,3 разу зростання вартості всіх видів судового збору та адміністративних послуг. Тепер же, якщо вірити уряду, згідно з проектом бюджету на 2017 рік (в редакції від 3 листопада 2016 року) передбачається встановити прожитковий мінімум для працездатних осіб в розмірі 1600 грн з 1 січня 2017 року за вдвічі більшої мінімальної зарплати.

Таким чином, всі види судового збору та адміністративних послуг з 1 січня 2017 року підвищаться «всього» на 16%, а не в 2,3 разу, як могло би бути.

Така «милостиня», ймовірно, на думку уряду, вже сама по собі мала би привести в захват населення, адже нас обібрали не так, як планувалося спочатку, а всього лише трошки! Тим часом система судового збору, яка до ухвалення нинішнього закону була непорушна як скеля, лише за кілька років реформаторства Яценюка-Гройсмана доведена до ручки, до стану безвиході, за якого саме правосуддя починає маргіналізуватися і йти з реального життя суспільства.

Вся справа в тому, що завдяки нерозумній системі ставок, встановлених законом про судовий збір, виникають жахливі диспропорції при нарахуванні розмірів оплати судового збору. Вони служать виключно інтересам дуже багатьох співгромадян і дискримінують 90% простого населення, а цілі категорії судових справ просто приречені на вимирання — як мамонти.

Візьмемо, приміром, найпоширеніший вид судового збору — за подачу майнового позову фізичною особою. Для них ставка — 1% від ціни позову, але не менше 0,4 мінімальної зарплати і не вище п'яти мінімальних зарплат. З 1 січня 2017 року ця вилка становитиме від 640 грн до 8000 грн. І неважливо, судитися ви за однокімнатну хрущовку на Борщагівці або за право власності на торговий центр-хмарочос у центрі Києва — більше 8000 грн ви не заплатите.

Звичайно, тому, хто судиться за мільярди, ця система дуже навіть до вподоби. Для позову в 1 млрд грн сплатити 8000 — це мікроскопічна величина. А ось тому, хто судиться за старий сарай, доведеться платити судовий збір, вельми відчутний для сімейного бюджету.

Візьмемо нижню межу — 640 грн. Ця планка робить безглуздими, наприклад, суперечки на побутовому ґрунті — про недоліки проданого товару, наданих послуг, дрібні суперечки про заподіяну шкоду між сусідами через залиту стелю, суперечки з перевізником через затримку/скасування поїзда, автобуса, авіарейсу, суперечки з постачальниками світла, газу, води про правильність розрахунків тощо. Адже нижня планка цілком порівнянна з ціною позову — чи є сенс судитися, вкладати гроші в ризикований захід із невідомим кінцем?

До того ж із закону «Про судовий збір» якось «хитро» зникла норма, яка звільняла від його сплати за позовами про захист прав споживачів...

Візьмемо сферу адміністративного судочинства. Там ставки для фізичної особи без статусу ФОП такі ж, а ось ФОП повинна буде платити за немайновий позов не менше однієї мінімальної зарплати. Це означає, що будь-яке незаконне розпорядження або дію суб'єкта владних повноважень, наприклад, наказ податкової про проведення перевірки, можна буде оскаржити за ціною 1600 грн.

Оскільки в нас скасований нагляд за законністю в країні, органи прокуратури не мають ані найменшого права перешкоджати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування зневажати права громадян, тому подібні розцінки є граничним бар'єром боротьби за збереження законності в країні. Те, що раніше мав робити прокурор безкоштовно, в порядку розгляду заяв громадян, тепер робить адміністративний суд, але вже за гроші.

Такий стан справ має знущальний характер. Якщо застосування судового збору за позовами, де є приватний інтерес, може бути виправдано, то з якого дива фізичні і юридичні особи мусять платити судовий збір за подачу позову про неправомірні рішення/дії/бездіяльність органів влади, якщо уникнення такої ситуації або її усунення — прямий, а головне — безкоштовний обов'язок держави? Чому приватні особи мають за власний кошт стежити за тими, хто буде викритий владою, щоб вони не зневажали закон, якщо прокуратура «вмила руки», а жодного іншого правового захисту немає?

Після того, що було зроблено із законом «Про прокуратуру» та поправками до Конституції в частині так званого правосуддя, — немайнові адміністративні позови про захист права від незаконних рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень мають бути апріорі звільнені від судового збору. Адже йдеться про реалізацію функції, яка раніше була прописана за прокуратурою у ст. 121 колишньої Конституції України, поки її радикально не дореформували до ручки. І так мало тривати доти, доки в країні не з'явиться орган, який здійснюватиме нагляд за законністю в публічно-правовій сфері.

Якщо ж ми говоримо про майнові адміністративні позови, то нижній поріг в одну мінімальну зарплату для підприємств (1600 грн) при оскарженні податкових штрафів робить безглуздим судову процедуру в більшості випадків, якщо тільки сума штрафу не обчислюється сотнями тисяч гривень і вище. Сенс оскаржувати штраф, наприклад, в 1700 грн і заплатити судовий збір 1600 грн — і це тільки перша інстанція!

Окреме слівце хочеться замовити за відверто здирницький, спрямований на протидію реалізації процесуальних прав сторін, підхід закону «Про судовий збір», за яким обклали «податком» не тільки саму подачу позову, а й кожну дію окремо. Оскаржуєш ухвалу суду — плати, хочеш витребувати документи — плати. Просиш експертизу? Плати двічі — спочатку суду, що дозволить її проведення (за дозвіл!), а потім окремо експерту за роботу.

Особливо «переслідується» бажання скаржитися в апеляційному та касаційному порядку — якщо раніше діяв принцип «половини», за яким вартість подачі апеляції і касації завжди дорівнювала половині ціни звернення до першої інстанції, то кілька років тому був введений репресивний принцип — за подачу апеляційної скарги 110%, за касаційну скаргу — 120%! Кому не вистачило задоволення від спілкування з першими трьома інстанціями і душа рветься до Верховного суду, — для тих як покарання встановили 130% від ціни подачі позову. Щоб менше скаржилися!

Постає фундаментальне питання: суд — це орган влади або комерційна організація, яка ставить своєю метою отримання прибутку?

Звертаючись до місцевої ради, виконкому чи адміністрації, до прокурора або губернатора, ми якось само собою маємо на увазі, що наші заяви розглянуть безкоштовно, хоча, напевно, на їх розгляд витрачаються і час, і гроші.

І тільки суд у нас наче якась торгова лавка, де за кожен «чих» потрібно платити гроші, де працівники «біля прилавка» не розглядатимуть жодний папірець без найголовнішого папірця — з печаткою банку. У чому ж в такому разі сенс судового збору — це різновид природної ренти? Це стаття доходу бюджету країни?

Наскільки я пригадую, суди утримуються за рахунок державного бюджету. Суди не можуть і не повинні фінансуватися за рахунок «паші». Ситуація, за якої суди обслуговують лише інтереси заможних позивачів, за повного нехтування інтересами простих заявників, приводить нас до того самого підсумку, який спостерігається у всіх інших сферах державного будівництва, а вірніше — деградації.

Після розправи над «загальним наглядом» в країні була ліквідована як сама законність, так і нагляд за нею. Народ тоді запевняли, що цю функцію виконуватимуть суди. Але з таким законом «Про судовий збір» правосуддя для більшості громадян стає обтяжливою забавкою, вирішувати суперечки в суді буде дуже дорого.

Тому реформування системи судового збору стає своєрідним останнім бастіоном законності і правопорядку: або суд буде ефективним знаряддям відновлення порушеного права за розумну ціну, або цей товар — правосуддя — стає неліквідом через занадто високу, явно неринкову ціну. І тоді запрацюють вже інші суди, які керуватимуться зовсім іншими правовими звичаями.

Тому треба пам'ятати, що суд — це останній бастіон правопорядку, позаду вся країна...

Читайте також: Четверта річниця нового КПК: запитання без відповідей



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ