• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Про практику шкідливих судових роз’яснень Правова політика

Дивним і безглуздим виглядає шарахання з боку в бік, з розворотами на 180 градусів, вищих судових інстанцій, уповноважених узагальнювати практику

Останнім часом все частіше складається враження, що під час винесення рішення судді керуються не нормами матеріального права й навіть не процесуальними вимогами, а так званою судовою практикою — кон'юнктурною точкою зору вищих судових інстанцій на розгляд цієї категорії справ. Було би зрозуміло, якби під судовою практикою малася на увазі, як і слід, сукупність усталених судових рішень, що відображають сформований за багато років підхід до розгляду певних категорій правовідносин.

Парадокс полягає в тому, що основне матеріальне право змінюється вкрай повільно. Притому, що, наприклад, до Цивільного кодексу було внесено незліченну кількість поправок, але основні підходи залишилися незмінними з моменту його ухвалення. Тим більше дивним і безглуздим виглядає шарахання з боку в бік, з розворотами на 180 градусів, вищих судових інстанцій, уповноважених узагальнювати практику і ухвалювати рекомендаційні постанови щодо судової практики для підвідомчих судів.

Вся справа в тому, що дійсно цікаві та змістовні постанови пленумів Верховного суду й Вищого арбітражного (господарського) суду ухвалювалися переважно до кінця 90-х років. Коли ще не панував всюди інтернет, коли судді та їхні помічники ще читали об'ємні паперові фоліанти збірників законів і найбільш значущих судових рішень, коли писали від руки частіше, ніж стукали по клавіатурі.

Ці брили судової мудрості часом цікаво читати й нині. Особливо цінними є постанови пленумів Верховного суду УРСР, які за своєю розумністю, стислістю, системним підходом досі лишаються неперевершеними. А все тому, що кульковою ручкою багато нісенітниці не напишеш — лише суть.

З початком 2000-х років, коли комп'ютерна техніка зайняла п'єдестал, якість верховних постанов різко впала. Відразу стало видно, що писали лоботряси-помічники за принципом copy-paste, і чим довше й незрозуміліше — тим краще! Дійшло до того, що судові роз'яснення стали ще менш зрозумілі, ніж наші ідіотські закони. А замість того, щоб охарактеризувати сформовану судову практику, дати простою і зрозумілою мовою науково-практичний коментар окремих норм закону, постанови пленумів вищих судів почали писати в такий спосіб: кілька разів поспіль повторюють у різних варіаціях одні й ті саме слова з норми закону, а потім висновок — ось так і слід чинити! А як саме?

Роз'яснення існує, зокрема, для того, щоби пояснити іншими словами незрозумілий закон. Ключовий момент — іншими словами, простими і зрозумілими! А не товкти воду в ступі, повторювати в 33-й раз одну й ту саме нікому не зрозумілу позицію із закону. Звичайно, коли верховним суддям самим мало що зрозуміло, вони і роз'яснюють відповідним чином, наводячи тінь на тин.

Але приблизно з 2009 року намітився новий підхід: дедалі частіше почали траплятися роз'яснення, які взагалі ні до чого не прив'язані — ані до закону, ані до практики, ані навіть до логіки. Їх почали ухвалювати за відомою ще з радянських часів формулою — «є думка». Була думка одна, суди вирішували так, стала думка інша — почали вирішувати навпаки, посилаючись при цьому на одні й ті ж норми закону.

Багато постанов пленумів вищих судів та інші письмові вказівки щодо судової практики містять настільки жахливі помилки й безглуздості, що з таким кваліфікаційним рівнем не те що іспит на суддю не здаси, але навіть і сесію в юридичному виші.

Можливо, вони тому й бояться вийти з-за свого «прилавка» і стати в загальну чергу кандидатів на суддівські посади, що прекрасно знають собі ціну?

Невеличкий хіт-парад «видатних» судових роз'яснень.

Одна з ключових і найбільш поширених категорій цивільних справ — спори про визнання угоди недійсною. Тому наріжним каменем у роботі судів мала б стати відповідна постанова Пленуму Верховного суду України від №9 від 6 листопада 2009 року. Ця «брила» не лише перевернула усталену судову практику, а й змусила волосся встати дибки.

Спочатку невеличка передісторія.

У Цивільному кодексі України 2004 року є норма, запозичена ще з ЦК УРСР, на підставі якої суди роками визнавали угоди без нотаріального засвідчення дійсними, якщо вони вже були виконані і якщо реальне волевиявлення сторін дійсно відповідало умовам такої угоди.

Зазвичай ішлося про так звані домашні угоди з малоцінним нерухомим майном — гаражами, сараями, присадибними ділянками, старим житлом, напівлегальним самобудом тощо. Офіційне оформлення таких угод занадто дорого або неможливо з огляду на занедбаність правової ситуації з реєстрацією державними органами цього майна. Та оскільки об'єкт власності існує сам по собі, незважаючи на позицію нового Цивільного кодексу, за якою нерухоме майно існує тільки з моменту державної реєстрації, раз є майно, то будуть і угоди з ним.

Саме для того, щоби звести реальне життя з нереалістичними вимогами Цивільного кодексу, і була введена ця норма ст. 220 ЦК, яка узаконювала такі угоди й таке майно, виконуючи роль шлюзу між двома світами — життям і законом. І працювала справно, допоки Верховний суд не взявся коментувати.

З точки зору вищезгаданого Пленуму ВСУ, узаконити можна лише ту угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, але не вимагає державної реєстрації (а це всі угоди з нерухомістю!), оскільки без реєстрації державою угода вважається не укладеною, а нікчемною.

Формально вірно, але по суті — знущання, яке перевернуло всю судову практику до 2009 року! Навіщо ж тоді ця норма в ЦК, якщо нею не можна скористатися?! А щоб ні в кого не було сумнівів, ще й заборонили узаконювати прості письмові заповіти. Все для народу!

Та якщо попередні пункти перекреслили судову практику за останні 46 років, з моменту прийняття ще ЦК УРСР, то наступний пункт претендує на звання кращого анекдоту.

Згідно з п. 21 постанови, «при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть коїтися як стороною угоди, так і іншою особою... Факт насильства не обов'язково повинен бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі».

Тобто насильницькі дії з метою примусу до майнової угоди не обов'язково повинні бути злочинними?! Це як — правомірне насильство?

Але ж відповідно до ст. 189 КК вимога передачі чужого майна або права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні або під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, — називається вимаганням і карається серйозними термінами ув'язнення.

Приклад з іншої опери. Питання підсудності.

Земельні спори завжди відносяться до числа найбільш гострих. Питання про землю сто років тому призвело до двох революцій і однієї громадянської війни. Тому розгляд цієї категорії справ потрібно вести особливо ретельно. Та якому суду вони підсудні? Добре було до 2005 року: один загальний суд і один арбітраж — не помилишся. Але потім наплодили судів, правил підсудності, винятків із цих правил, та так все заплутали, що навіть пленуми двох вищих судів побилися через повноваження вирішувати земельні суперечки!

У 2013 році Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалив постанову №3 від 1 березня 2013 року, в якій явочним порядком за собою застовпив цю категорію справ.

Зокрема, в п. 7 постанови №3 зазначено, що відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь в них суб'єкта владних повноважень, згідно зі ст. 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до закону необхідних для набуття і реалізації права на землю тощо.

Ще б пак! ВАСУ теж не дрімав — і буквально за два місяці передав привіт колегам із ВССУ шляхом ухвалення постанови Пленуму Вищого адміністративного суду №8 від 20 травня 2013 року, «переграв» пропущений гол у свої ворота: «Оскільки порядок видачі державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку перебуває у сфері публічно-правових відносин, то суперечки щодо дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо їх видачі підлягають розгляду адміністративними судами».

Але вищевикладений казус зовсім не означає, що конфлікт ідей виникає тільки між двома вищими судами. Трапляється, що в голові одного судді є дві думки прямо протилежного змісту, які перебувають у непримиренній боротьбі.

Був такий чудовий шановний суддя Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник голови суду Микола Пшонка — старший брат колишнього генпрокурора.

У 2012 році, вже після заяви про відставку з нагоди досягнення 65-річчя, більш того — вже після того, як Верховна Рада відправила у відставку суддю Пшонку М. П., — на світ божий вийшов лист ВССУ № 10-1385/0/4-12 від 27 вересня 2012 року «Про апеляційне оскарження ухвал суду про видачу/відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду та їх розгляд». У ньому в безграмотній формі, оминаючи Пленум ВССУ, приватна особа Пшонка М. П. (підписавшися заступником голови суду!) почав роздавати вказівки головам апеляційних інстанцій про те, щоби категорично, в жодному разі не приймали до розгляду апеляційні скарги потерпілих від рейдерських захоплень майна за схемою з виконавчим листом за рішенням третейського суду.

Йдеться про таке. В середині 2000-х років особливої популярності набула така рейдерська схема: два громадянина затівають спір у третейському суді щодо права власності на майно, що належить третім особам. Один із них отримує рішення третейського суду, яким його визнано власником. Але третейський суд — це не судовий орган, а практично громадська організація на кшталт товариського суду, чиї рішення мало кому цікаві.

Інша справа, що «добрі люди» передбачили хід: зацікавлена особа може звернутися до компетентного суду по видачу їй виконавчого документа суду — виконавчого листа або наказу господарського суду, який вже матиме законну силу й підлягає виконанню органами виконавчої служби.

Все в цій схемі добре, крім одного: потерпілі ніяк не бажали себе вважати лохами й тому подавали апеляційні скарги на судові ухвали про видачу виконавчого документа.

Треба зауважити, що в нашому процесуальному законодавстві дійсно є прогалина. У ЦПК сказано, що оскарженню підлягає ухвала суду у відмові видати такий виконавчий документ. Чи можна оскаржити судову ухвалу протилежного змісту, закон умовчує. Проте суди на свій розсуд ухвалювали різні рішення. Комусь відмовляли у прийомі апеляцій або брали апеляції до розгляду по суті, але відмовляли в прохальній частині, бувало й таке, що задовольняли в повному обсязі. Практика склалася неоднозначна, кожного варіанта було приблизно порівну.

Саме з метою припинення подібних неподобств із боку обкрадених апелянтів пан Пшонка М. П. і розповсюдив письмову вказівку всім апеляційним інстанціям гнати таких апелянтів у шию з їхніми скаргами.

Микола Павлович мотивував свої вказівки з усією прямотою:

«Системний аналіз частин четвертої — шостої статті 389-11 ЦПК говорить, що апеляційному оскарженню підлягає тільки рішення суду про відмову у видачі виконавчого листа, а постанова суду про видачу виконавчого листа направляється сторонам протягом п'яти днів із дня її ухвалення.

Рішення КСУ від 27 січня 2010 року, 28 квітня 2010 року, 8 липня 2010 року і 2 листопада 2011 року, яким надано офіційне тлумачення статті 293 ЦПК щодо забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду, в яких зазначено, що в цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають рішення суду за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом, не дають підстав для висновків про те, що рішення суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду підлягає апеляційному оскарженню.

Так, аналіз зазначених рішень КСУ свідчить про системний підхід до розуміння змісту постанов, передбачених частиною першою статті 293 ЦПК, і які оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Однак за правилами статті 389-11 ЦПК рішення суду не приймається, а виносяться ухвали, і КСУ офіційного тлумачення зазначеної норми процесуального права не давав.

У зв'язку з викладеним в разі апеляційного оскарження рішення суду про видачу виконавчого листа на примусове оскарження рішення суду суддя апеляційного суду, а не суд першої інстанції, постановляє ухвалу про повернення апеляційної скарги на підставі статей 292, 389-11 ЦПК, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина шоста статті 297 ЦПК)».

Важко навіть коментувати цей обурливий з усіх точок зору лист.

Що значить фраза «не дають підстав для висновків» щодо права на оскарження? І що означає «рішення суду не приймається»? Суд просто поговорив і розійшовся?

Чому КСУ має давати тлумачення всіх підряд статей ЦПК, щоби відповісти на очевидні речі?

Більш того, в листі вбачається кричуща безграмотність.

Справа в тому, що в порядку ст. 293 ЦПК оскаржуються тільки ті ухвали, якими розгляд справи не закінчується по суті. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у трьох формах: ухвали, рішення, постанови.

Згідно з ЦПК, розгляд питання про видачу виконавчого листа для примусового виконання рішення третейського суду завершується постановою судової ухвали. Таким чином, ухвали в цій категорії справ носять характер судових рішень і мають оскаржуватися в загальному порядку!

Але якщо хтось вважає, що такий поважний суддя, як Микола Пшонка, всього цього не знає, то це не так. Приблизно за рік до цього, 9 листопада 2011 року Колегія суддів ВССУ розглядала справу №6-23699св11 за касаційною скаргою потерпілого, якого добре «взули» на житловий будинок. Апеляційний суд Запорізької області скаргу, як водиться, загорнув назад.

Але, на щастя цього громадянина, в касаційній інстанції знайшлися дуже чуйні і грамотні судді, які розібрали справу до тонкощів. І все дуже точно виклали в ухвалі від 9 листопада 2011 року: «Проаналізувавши вищевказані норми закону, можна зробити висновок про те, що рішення компетентного суду про видачу виконавчого документа на виконання рішення третейського суду підлягає апеляційному оскарженню особою, яка вважає, що її права видачею виконавчого листа порушуються».

Як бачите, судді знають і про форму рішення, і про те, що воно оскаржується.

Як ви думаєте, хто був головою такої грамотної кваліфікованої колегії суддів? Правильно — Микола Павлович Пшонка!

Завершуючи наш невеличкий хіт-парад найбільш одіозних судових роз'яснень, варто згадати постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного суду від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, яка вже стала прецедентною і використовується багатьма судами як маяк правосуддя.

Справа відноситься до категорії спорів вкладників збанкрутілих банків і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про включення до списків вкладників на виплату гарантованих сум у межах 200 тис. грн.

Раніше, до війни, ці справи були рідкісними, оскільки банківська система працювала більш-менш ритмічно, були окремі зриви, але не частіше одного банку на рік. Але прийшов тривожний 2014 рік, і банки посипалися відразу штабелями. Вкладники кинулися захищати свої права, але не всім були раді призначені Фондом ліквідатори банків — багато хто не знайшов себе у списках на відшкодування гарантованих сум. Водночас позиція ліквідаторів була половинчаста — суть претензій не формалізується на папері, просто йде перевірка, чекайте, вас включать, але колись потім.

Люди почали звертатися до суду й відновлюватися у списках вкладників за рішенням суду.

Два роки адміністративні суди розглядали цю категорію справ, виносили різні рішення як на користь вкладників, так і проти них, приблизно порівну — 50 на 50. І ось нарешті Верховний суд взявся розсудити як правильно. І розсудив...

Те, що постановила Палата в адміністративних справах ВСУ, змусило міцно здивуватися й задуматися як тих суддів, хто задовольняв такі позови, так і тих, хто відмовляв із фактичних підстав з матеріалів справи. Як виявилося, на думку Верховного суду, ця категорія справ... взагалі не підлягає розгляду в адміністративних судах! Цими спорами має займатися... господарський суд!

Палата в адміністративних справах ВСУ мотивувала так: «Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного суду України на спільному засіданні вже вирішувала питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у суперечці цієї ж категорії і... вказала, що на суперечки, що виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів».

Ніхто не зміг зрозуміти: яке відношення спори фізичних осіб із Фондом гарантування вкладів, тобто суб'єктом владних повноважень, про реалізацію цих повноважень, передбачених законом, а також про проведення гарантованих виплат за рахунок бюджетних грошей можуть мати до процедури банкрутства банку? Адже не за рахунок ліквідаційної маси робляться виплати!

На все одна відповідь: «можна зробити висновок»... Але ж можна його було і не робити!

Змінюється все — прапори, пам'ятники і гасла. Непорушною залишається безсмертне «є думка». Фраза, яку доречно висікти в граніті напроти Кловського палацу, де розташувався наш Верховний суд.

Читайте також: Рейдерство в Україні — що робити



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Новини України


Новини України




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ