• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Вугільний генерал як пішак у великій політиці

01.02.2017 20:37 Коментарі

З десяток років суди гралися в такі собі «хрестики-нулики»: вирок ухвалюється, потім скасовується, потім знову ухвалюється й знову скасовується

Міністерство вугільної промисловості України — перший заступник міністра Ярослав Підгайний

Як на мене, то найцікавішою справою в цій трійці є провадження стосовно колишнього першого заступника міністра вугільної промисловості Ярослава Підгайного. Зауважимо, що останнім чиновником такого рангу, який сів на лаву підсудних, був перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук, якому закидали багатомільйонні розтрати на ниві замовлення послуг юридичних фірм для потреб НАК «Нафтогаз України», але врешті-решт виправдали вироком Печерського районного суду від 25 грудня 2014 року. В цій же ситуації інтригує не сама по собі справа вугільного генерала, а обставини, що призвели до її появи.

Ярослав Підгайний, який більшу частину свідомого життя працював на керівних посадах на шахтах виробничого об’єднання «Західвугілля», був призначений першим заступником міністра вугільної промисловості в січні 1996 року, а з серпня 1997-го й до самого моменту ліквідації міністерства у січні 2000-го працював простим заступником міністра. Влітку 1996 року він прокрутив оборудку з викраденням 25 млрд карбованців під приводом придбання 2 км шахтної транспортерної стрічки. Гроші за неї були перераховані одній фіктивній фірмі з донецькою пропискою, а потім конвертовані в готівку і привласнені. Що ж до стрічки, то директор шахти «Великомостівська», який був у змові з Підгайним, разом з підлеглими йому клерками склав папери про її нібито надходження, оприбуткування, запуск в експлуатацію та списання як такої, що відпрацювала свій ресурс.

25 млрд карбованців станом на 1996 рік — гроші не малі, але й не дуже великі. Нагадаємо, що долар тоді коштував 180 тис. карбованців, а державний бюджет складав 2 квадрильйони карбованців, з яких Міністерству вугільної промисловості на потреби технічного переозброєння підпорядкованих йому підприємств дісталося 100 трлн карбованців. Таким чином, 25 млрд було краплею в цьому морі, проте за фактом їх викрадення у 1997 році була порушена кримінальна справа за ст. 86¹ ККУ, у березні 2000 року. Підгайного було заарештовано (у січні 2002 року звільнено на підписку про невиїзд), а в 2004 році вироком Личаківського райсуду Львова засуджено до семи з половиною років ув’язнення. Таке ж суворе покарання було призначене й низці його спільників. Але згодом цей вирок було скасовано в Апеляційному суді Львівської області, й засуджені знову опинилися на волі.

Після того ще добрий десяток років суди першої та апеляційної інстанцій гралися в такі собі «хрестики-нулики»: вирок спочатку ухвалюється, потім скасовується, потім знову ухвалюється й знову скасовується. Останній було ухвалено зовсім недавно — 7 листопада 2016 року. Підгайному дали сім років позбавлення волі з конфіскацією майна і так само, як і Ростислава Єрему, звільнили від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строку давності. Не факт, що й цей вердикт останній, але набагато цікавішим є питання, чому правоохоронці не стали зачіпати Підгайного ні в 1996-му, ні в 1997-му роках, а у 2000-му взяли й посадили. Для цього я пропоную ненадовго зануритися в атмосферу «веселих дев’яностих» і трішки пригадати складні економічні й політичні проблеми тієї епохи.

В епоху розвинутого соціалізму, тобто напередодні його падіння, структура вітчизняної економіки суттєво відрізнялася від нинішньої. Україна, наприклад, майже не вивозила зерно, але й не ввозила м’ясо, бо годувала набагато численніше, аніж зараз, поголів’я тварин. Крім того, вона не вивозила так багато металу, як нині, натомість виробляла з цього металу в кілька разів більше продукції машинобудування, аніж тепер. З погляду суто ринкової економіки це було невигідно, оскільки сільськогосподарське виробництво базувалося на примусовій праці селян, а машини вітчизняного виробництва були гірші й дорожчі за західні. Проте до 1985 року про економічну ефективність у керівництві СРСР мало хто дбав, оскільки доходи від експорту нафти й газу з лихвою покривали збитки від такого господарювання. Зате в кремлівських розкладах головною «фішкою» УРСР вважався її інтелектомісткий військово-промисловий комплекс: його продукцію і значення не можна було виміряти ні в рублях, ні в доларах, ні в тонах, ні в кінських силах, але той факт, що його висуванець Леонід Кучма став «найдовшим» українським президентом, непрямо свідчить про те, що ВПК зосередив у собі найздібніші управлінські кадри.

Після розвалу Союзу Україні, здавалося, личило б зробити ставку саме на високотехнологічне машинобудування: поєднавши потужний інтелект військово-промислового комплексу й західні кредити, можна було провести реорганізацію машинобудівної галузі та вийти з її продукцією на світовий ринок. Приклад Словаччини, яка у 1991 році зовсім не мала власного автомобілебудування, а нині з виробництва легкових машин на душу населення стоїть на першому місці у світі, свідчить про те, що такий варіант не фантастичний. Таким шляхом, судячи з усього, хотів повести країну й Кучма, проте далеко не все залежало від нього: країна обрала найлегший шлях, де в структурі експорту найбільшу валютну виручку приносить продукція металургії. А оскільки в собівартості її виробництва найбільшу частку складає вугілля, то основною галуззю, в яку спрямовувалася державна підтримка, стала саме вугільна промисловість.

У 1993 році вугільний Донбас ще не став пупом української політики, але шахтарські страйки, що перекрили кисень металургійним підприємствам, змусили парламент і главу держави Леоніда Кравчука погодитися на дострокові вибори, внаслідок яких президентом став Кучма. У 1996 році могла повторитися та сама історія: шахтарі знову припинили відвантаження вугілля й почали перекривати магістралі, вимагаючи погашення заборгованості по зарплаті. Реально діями цих людей керували вугільні генерали, які добивалися зовсім іншого, а саме — збільшення державного фінансування очолюваних ними шахт і більшої самостійності в розпорядженні видобутим вугіллям. Кучма розумів, що у разі задоволення цих вимог гроші неодмінно будуть перекачані в кишенькові комерційні структури й розкрадені. Але розумів і те, що керований господарями Донбасу шахтарський рух може усунути його від влади так само, як і його попередника. Губернатор Донеччини Володимир Щербань, якого підозрювали в організації страйків, проявляв неабиякі амбіції, а його однофамілець і бізнес-партнер Євген Щербань відверто заявляв, що «подобається це комусь чи не подобається, але наступним президентом після Кучми буде Володимир Щербань».

За таких обставин Кучма, дотримуючись системи стримувань і противаг, зробив ставку на іншого не менш енергійного губернатора Павла Лазаренка, якого призначив спочатку першим віце-прем’єром, а потім і прем’єр-міністром. Останній зумів згуртувати навколо себе відданих йому людей, серед яких, зокрема, були й деякі «перевербовані» представники Донецького регіону, одним з яких став мер Тореза Сергій Поляков, призначений у грудні 1995 року міністром вугільної промисловості. А його першим заступником призначили Ярослава Підгайного — як досвідченого працівника цієї галузі. Таким чином, утворилася дієздатна команда, яка зуміла переломити хід «війни»: шахтарський похід на Київ провалився, страйк було припинено, найбільш активні учасники масових заворушень заарештовані, а Володимир Щербань втратив крісло губернатора. Але, як бачимо, Кучма за цю допомогу розплатився тим, що дозволив людям Лазаренка безкарно перекачувати бюджетні кошти кишеньковим комерційним структурам, а потім привласнювати. Саме тому правоохоронним органам не було дозволено зачіпати ні Підгайного, ні інших його колег, хоча тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко ретельно збирав компромат на всіх високопоставлених чиновників, а особливо на Лазаренка.

Надалі доля гралася вугільним генералом. Так, у 1997 році Кучма зрозумів, що Лазаренко зі своєю командою став для нього не менш небезпечним за Щербаня, й усунув його з посади прем’єра. Невдовзі полетіли голови багатьох соратників Павла Івановича, а створені ними бізнес-структури почали розсипатися на очах. Але Підгайний уцілів. Щоправда, кримінальну справу за фактами його оборудок порушили, але його самого майже не зачепило. Ну хіба що сталося невеличке пониження в посаді: був першим заступником, став просто заступником. Так само, як і Підгайний, тоді вціліло чимало людей, котрі свого часу були наближені до опального прем’єра, але вчасно змінили орієнтацію. Серед них і Юлія Тимошенко, яка незадовго до того збиралася влаштувати Кучмі імпічмент.

Наступний зигзаг долі трапився вже на початку 2000 року. Кучма, напевне, щиро вірив, що призначений ним прем’єр-міністр Віктор Ющенко зуміє повести країну тим шляхом економічної модернізації, яким до того пройшли східноєвропейські країни, через що й дав йому певну свободу дій у формуванні персонального складу уряду. Але можна уявити, як він скривився, коли на посаду паливно-енергетичного віце-прем’єра той захотів поставити саме Юлію Тимошенко — й нікого іншого. В березні 2000 року про війну з нею ще не було й мови, але Кучма вирішив заздалегідь нейтралізувати людей, котрі могли бути корисні їй і небезпечні йому, а тому дозволив Юрію Кравченку реалізувати частину зібраного ним компромату. Так, того місяця несподівано було заарештоване керівництво банку «Слов’янський», яке свого часу обслуговувало схеми очолюваної Юлією Тимошенко корпорації ЄЕСУ; почалися кримінальні переслідування компаній «Київенерго» і «Укрнафта», а також низки інших структур. Однією з ланок цього ланцюга і був, судячи з усього, арешт Підгайного, а потім і обвинувальний вирок йому.

Подальші перипетії справи цього чиновника містять ще багато цікавої інформації, але й того, що було викладено вище, сподіваюся, досить, щоби збагнути просту річ: для реального переслідування корумпованих чиновників насамперед необхідна політична воля, але вона поки що в нашій новітній історії мала місце лише тоді, коли перша посадова особа в державі мала в цьому свій корисливий інтерес.

Читайте також: Посадові злочини: судова практика 2016 року. Перший ешелон

Посадові злочини. Перший ешелон. Хабар за шар

Посадові злочини. Перший ешелон. Попрошу робити внески: все дітям



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Новини України


Новини України




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ