• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Риба гниє з голови — єдине пояснення того, що коїться нині в судах

Олександр Сапун

Не було навіть такого поняття, як порушення законності суддею. Траплялося, звільняли за тяганину. Був випадок, коли в суді загубили справу. Але щоб суддя свідомо порушив закон — такого не було

Це інтерв’ю було записано у травні 2005 року з Олександром Петровичем Сапуном — людиною, роль якої в формуванні судової системи радянської України з 1970 по 1986 рік важко переоцінити.

Олександр Сапун прийшов на роботу в Міністерство юстиції УРСР у 1951 році — одразу після закінчення юридичного факультету Київського державного університету. Після ліквідації міністерства в 1963 році (під кінець хрущовської реформи спочатку було ліквідовано союзні міністерства, потім — міністерства в союзних республіках) Сапуна було призначено директором Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. У грудні 1970 року, після відновлення Мін’юсту УРСР, повернувся на попередню роботу, був затверджений членом колегії міністерства і впродовж 16 років — з 1970 по 1986 — очолював Управління кадрів Міністерства юстиції УРСР.

Але ознайомившись із текстом інтерв’ю, Олександр Петрович категорично заборонив його оприлюднювати, доки він живий: мовляв, наговорив зайвого. На превеликий жаль, ця заборона вже не діє, тож читачі тепер мають можливість почути «з перших вуст» про те, як функціонувала радянська судова система — з усіма її вадами та перевагами.

— Я свого часу входив до складу осіб, які приймали іноземні делегації з усього світу. Причому спілкуватися з закордонними гостями доводилося не лише під час офіційних заходів, але й у неофіційній обстановці. І всі вони в один голос казали, що в Радянському Союзі була унікальна судова система. Іноземці завжди дивувалися доступності правосуддя. Спробуйте, наприклад, зараз звернутися до суду з позовом у трудовій справі — щонайменше рік судової тяганини. А тоді трудові спори розглядалися за лічені дні, причому допомога адвокатів за трудовими спорами була безкоштовною. І якби навіть адвокат спробував скласти якусь «липу» замість позову — негайно був би позбавлений свідоцтва.

— Олександре Петровичу, впродовж 16 років ви завідували, так би мовити, всіма суддівськими кадрами в Україні. А де ви їх брали, як взагалі призначалися судді за часів Радянського Союзу?

— По-перше, судді низової ланки були виборними, вони не призначалися, а обиралися населенням. Попасти на судову роботу було просто. До початку 60-х років майбутніх суддів, слідчих, прокурорів готували юридичні школи, які були закладами середньої професійної освіти. По війні через брак кадрів було ухвалено спеціальну постанову, згідно з якою до юридичних шкіл приймали осіб навіть із семикласною освітою. Строк навчання в такій школі становив два роки, приймали туди з 23-річного віку. А потім, здається, у 1962 році, юршколи закрили. Тим же суддям, які їх закінчили, рекомендували поступати вчитися заочно у вищі навчальні заклади, наприклад — у спеціально відкритий для цього Всесоюзний юридичний інститут у Москві.

Начальники управлінь юстиції, маючи потребу в суддях, прохали направити молодих спеціалістів, випускників юршколи чи юридичних вишів, які проходили стажування в судах і представлялися місцевим державним і партійним органам. Багато хто зі стажерів під час практики відмовлявся від суддівської роботи, оскільки вона в ті часи була дуже важкою. Раніше ж не було районних судів — вся територія країни була розбита на дільниці, на кожній з них працював один дільничний суддя, який розглядав усі справи — і цивільні, і кримінальні, і справи про адміністративні правопорушення. Пізніше дільниці об’єднали, створили районні суди. Я пам’ятаю часи, коли на всю, наприклад, Донецьку область було 120 суддів.

— Зараз тільки в Апеляційному суді Донецької області має бути за штатом 150 суддів.

— Саме тому судді працювали з колосальним навантаженням, розглядаючи, бувало, до 500 справ на місяць.

Стажування спочатку тривало шість місяців, але ми вважали, що цього замало, і врешті-решт домоглися постанови Ради міністрів, якою було дозволено подовжити строк стажування до року. Придивлялися до моральних якостей стажера, який перебував у штаті обласного управління юстиції й був прикріплений до конкретного судді. Стажер разом із суддею ходив на звіти народних суддів перед виборцями, знайомився з населенням. Суддя-наставник робив остаточний висновок — підходить такий стажер для суддівської роботи чи ні.

Всі знають, наприклад, суддю Верховного суду України Василя Онопенка. А між іншим, він ще був на третьому курсі, а я вже до нього придивлявся. Я як начальник Управління кадрів Мін’юсту знав, що Вінницька область відправила до Харківського юридичного інституту ім. Дзержинського Онопенка, Стефанюка і ще кількох талановитих хлопців. Коли він був на третьому курсі, я відправив до Харкова свого підлеглого з завданням походити поміж студентами, поспілкуватися.

Мій співробітник поїхав до інституту, відвідав лекції, зайшов у гуртожиток, поговорив із секретарем парторганізації, головою профкому, повернувся й каже: «Дійсно, є там кілька хлопців непоганих». Минає рік, я знову кажу співробітникові: «Нумо, Ваню, з’їздь іще раз до Харкова, подивися, що там відбувається». Приїхав Іван і каже: «Все нормально, навчаються хлопці, іспити склали». Після четвертого курсу вже я їду. Побалакав зі студентами, Вася Онопенко й заявляє мені: «Я не хочу на судову роботу, хочу в прокуратуру...». «То є добре, — кажу, — що ти хочеш у прокуратуру, маєш на це право. Але подивимося, що скаже державна комісія, яка розподіляє випускників». Побалакав я з ректором, з головою державної комісії. А вони вже знають — якщо я за когось зачепився, то ця людина все однаково буде в мене, причому «мої» люди будуть добре влаштовані, забезпечені житлом.

Або той же Віталій Бойко, який також навчався в Харківському юридичному і також хотів йти тільки на прокурорську роботу. А я йому кажу: «Поїдеш суддею в Дніпропетровськ». Тепер Віталій Федорович називає мене хрещеним батьком.

— І що, так ви добирали кожного суддю?

— А ви як думали? Я ж у Республіці відповідав за формування суддівського корпусу. На момент мого виходу на пенсію в Україні працювало 1868 суддів, і кожного я знав, з кожним спілкувався, кожного міг охарактеризувати як людину, як фахівця.

— Але потім на майбутнього суддю очікували вибори…

— Спочатку кожні три роки, а згодом — кожні п’ять років проводилися вибори народного судді. Прізвище стажера або судді, який вже обирався раніше й чий строк закінчився, вносилося у виборчий бюлетень, і його подальшу долю вирішувало населення.

— А хіба були випадки, щоб майбутній суддя не набирав потрібної кількості голосів?

— Таких випадків, дійсно, не було. Вибори були безальтернативними, у бюлетень вносилася тільки одна кандидатура. Але ж є інший бік медалі. Спробуйте перед виборами провести зустрічі з виборцями, підготуватися, розповісти народові про себе, відповісти на в’їдливі запитання.

Уявіть зал на 300–400 місць. Стоїть перед виборцями суддя, якого треба переобрати на новий строк, а якась бабка встає та починає: «Ось я прийшла до цієї судді, вона мене гарно прийняла, але справу як слід не розглянула, сусіди кажуть...». Тут дід підводиться: «А ви знаєте, оця суддя мій позов також не задовольнила. Але як вона мене прийняла: всі закони розклала, пояснила, чому мені треба відмовити, ввічливо так поговорила. Гарна суддя. Я за неї голосуватиму, а ти, Параско, сиди та мовчи». Спробуйте пройти через усе це.

А була ж іще одна підлість — анонімки. Хоча я знав суддів, які пропрацювали по 20 років на одному місці й не було жодної скарги. Був такий у Перечині Іван Михайлович Маряж — жодної скарги за 20 років. Теодозій Свиридів у Яремчі. Манко Ілля був такий у Дрогобичі, голова міського суду. Весела й лагідна людина, на яку за багато років роботи не надійшло жодної скарги. Коли такий суддя йшов вулицею, йому все місто кланялося. Бо головна наша вимога була до суддів — щоби вони ставилися до підсудного як до людини, а не як до злочинця.

Або візьмемо звіти суддів. У законі було сказано, що народний суддя звітує перед виборцями. Періодичність такого звіту встановлена на законодавчому рівні не була, але я вимагав, щоби кожен суддя зустрічався з населенням не рідше ніж раз на два місяці. Суддя звітував, скільки справ розглянуто та з яким результатом, скільки надійшло скарг і яких, наводив конкретну статистику, розповідав, скільки судових рішень не виконано.

Спілкування з людьми давало підстави для певних роздумів, узагальнень, для висновків, чому в цьому районі найчастіше виникають саме такі категорії справ, як цьому запобігти. Якщо я приїжджав до суду з перевіркою й суддя не показував мені належну кількість протоколів таких зборів, то йому доводилося непереливки. Окрім того, ми вимагали, щоб судді виступали з лекціями перед виборцями, з коментарями до змін у законодавстві. До речі, зали на таких зустрічах були завжди були заповнені.

— За що знімали суддів з роботи?

— Суддів відкликала з роботи президія Верховної Ради. Були різні випадки. Щось там, бувало, з жінкою трапиться. Ну як може суддя працювати, коли його жінка пішла по руках? Це вам одна обставина. Бувало, що судді просто не витримували психологічного навантажування.

— А за порушення законності звільняли?

— Не було таких випадків. Ну як суддя міг порушувати закон, якщо прокурор — поруч, обласний суд — поруч, справу завжди можна перевірити в порядку нагляду? Не було навіть такого поняття, як порушення законності суддею. Траплялося, звільняли за тяганину. Був випадок, коли в суді загубили справу. Але щоб суддя свідомо порушив закон — такого не було.

— Чому ж тоді зараз таке коїться в судах?

— Риба гниє з голови — оце моя відповідь.

— До речі, про голову. Мені кілька раз доводилося чути від суддів здивування щодо неймовірно швидкої кар’єри голови Верховного суду України Василя Маляренка. Василь Тимофійович був обраний народним суддею в 1973 році, а вже за два роки перейшов на роботу до Луганського обласного суду. Наскільки таке швидке зростання було типовим?

— Тут немає нічого дивного. Це нормальна практика тих років, оскільки кадрів бракувало. Я можу навести приклад колишнього голови Верховного суду УРСР та міністра юстиції УРСР Володимира Зайчука. Володимир Гнатович став суддею, навіть не закінчивши юршколи. А за два роки, маючи лише середню освіту, його вже було призначено головою Рівненського обласного суду, згодом він заочно закінчив інститут. А щодо Василя Тимофійовича, то до обрання суддею він працював судовим виконавцем, посидів секретарем у судовому засіданні, мав чималий досвід. Це також треба враховувати.

— З початком перебудови в Радянському Союзі публіцисти запровадили такий термін, як «телефонне право», який мав характеризувати судову систему СРСР. Малося на увазі, що судові рішення виносилися за телефонними вказівками з райкомів чи обкомів КПРС.

— Це цілковита дурниця. Насправді нічого подібного не було й бути не могло, а судді за радянських часів були дійсно незалежними — не те що зараз. Я припускаю, що траплялися ситуації, коли секретар райкому чи голова виконкому міг неофіційно зателефонувати судді й попрохати уважно поставитися до якоїсь справи. Але я повністю виключаю, щоб міг зателефонувати голова обласного суду. Такого не могло бути в принципі.

Більш того, я був не останньою людиною в системі юстиції, не становило таємниці, що я мав товариські взаємини з усіма головами обласних судів, що я особисто знав практично кожного народного суддю, що від мене залежало просування суддів по кар’єрних щаблях. Але до мене жодного разу — підкреслюю, жодного разу за багато років роботи — ніхто ніколи не звернувся для того, щоби вплинути на результат розгляду тієї чи іншої справи.

Наведу лише один приклад зі своєї практики, який дасть уявлення про те, наскільки раніше судочинство було незалежним. У 60-х роках, з 1963 по 1970, я очолював Київський науково-дослідний інститут судових експертиз. І якось раптом мене викликають у Центральний комітет Компартії України. Йду до Закалюка Анатолія, який зараз працює, здається, в Правовій академії, а той і каже: «Олександре Петровичу, ну що це таке — не можете забезпечити розгляд кримінальної справи в народному суді, не направляєте до суду експерта-автотехніка попри судові виклики, вже чотири засідання довелося відкладати».

Повертаюся до себе, піднімаю документи, дивлюся: дійсно, в Інститут вже надійшло чотири повістки. Але кожного разу траплялося так, що цей експерт був або у відрядженні, або в суді в іншій справі. Приходжу знову до ЦК, пояснюю, що так і так, експерт просто фізично не міг прибути в суд. Тут мене Закалюк і питає: «А ви що, не знаєте, що це за справа? Це ж справа, пов’язана з Катериною Іванівною Згурською». Я ледь не впав.

Виявляється, службове авто, в якому їхала перший заступник прокурора УРСР Згурська, на розі вулиці Пирогова та бульвару Шевченка зачепило 8-річну дівчинку. Водій сигналив, але дівчинка була глухоніма й не чула наближення машини. Хоча тяжких ушкоджень дитині заподіяно не було, однаково міліція порушила кримінальну справу проти водія першого заступника прокурора Республіки, причому сама Згурська як пасажир проходила свідком.

Катерина Іванівна знала мене як облупленого. Вона могла б тисячу разів мені зателефонувати та попросити провести експертизу швидше. Але, уявіть собі, мені не було жодного дзвінка з прокуратури. Ніхто не дозволив собі навіть дати привід подумати, що могла мати місце якась необ’єктивність під час розгляду справи. Водія засудили. А ви кажете — телефонне право. Не було такого.

Якщо рішення скасовувалося як незаконне чи необґрунтоване, то були випадки, коли суддю за це викликали на бюро райкому або міськкому, виносили догани по партійній лінії за допущені прорахунки — таке траплялось. Але доти, доки справа розглядалася або рішення не було скасоване, випадків тиску на суддю бути не могло — це я вам гарантую. Точніше, був один такий випадок, але він коштував посади першому секретареві Ворошиловградського обкому Компартії України.

— Це коли перший секретар обкому домагався перегляду вироку щодо якогось хулігана?

— Прізвище цього хулігана, до речі, було Крицький — я цю справу на все життя запам’ятав. А було так. Перший секретар Ворошиловградського обкому Шевченко зустрічався з гірниками правофлангової шахти. І під час зустрічі один із передовиків йому поскаржився на те, що його побив якийсь Крицький, якому, на думку потерпілого, суд призначив занадто м’яке покарання. Мовляв, за побиття орденоносця треба карати суворіше, ніж за злочин проти пересічного роботяги. Шевченко негайно дав вказівку помічникові, і прокурор Ворошиловградської області приніс протест у президію обласного суду.

Президія перевірила справу й дійшла висновку, що вирок суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, покарання призначено у відповідності до закону, а заслуги потерпілого не передбачені в Карному кодексі як обставина, що обтяжує злочин. Шевченко обурився, бо він публічно пообіцяв на шахті скасування вироку, і зобов’язав прокурора внести протест удруге. І вдруге президія протест відхилила. Тоді на бюро обкому було викликане керівництво суду: голові суду винесено догану, заступникові голови — сувору догану з занесенням до облікової картки члена КПУ, щодо шести суддів обласного суду ухвалено рішення про звільнення з посад.

Приїжджаю я до Ворошиловграда, а в суді траур, робота паралізована. Я йду до першого секретаря обкому, але він відмовляється мене приймати. Тоді я повернувся до Києва й доповів ситуацію в ЦК, запропонувавши винести питання на розгляд Комітету партійного контролю, оскільки мав місце явний тиск на суддів з боку керівника обласної партійної організації. Після перевірки питання було передане на розгляд Політбюро ЦК КПУ. Тоді Шевченко миттєво захворів і зліг у Феофанію. Розгляд відклали до одужання першого секретаря. Але Шевченко знову захворів. Тоді питання розглянули на Політбюро без нього. На пропозицію Щербицького Політбюро ухвалило: партійні стягнення щодо суддів скасувати, першого секретаря Ворошиловградського обкому КПУ Шевченка з посади зняти.

— Одначе виправдовувальних вироків було дуже мало. Правосуддю тих років був притаманний обвинувальний ухил.

— Ну то й що? А ви коли-небудь цікавилися, яку кількість справ слідчі й прокуратура закривали на стадії попереднього слідства з реабілітуючих обставин без направлення до суду? У суд ішли здебільшого бездоганні матеріали, оскільки прокурор знав, що «липа» в нього не пройде. Прокуратура була забезпечена першокласними кадрами, які знали, як зібрати докази, як їх закріпити.

А ви подивіться, що робиться зараз, коли прокуратура час від часу в засобах масової інформації без суду та слідства оголошує, що такий-то політик є злочинцем. Між іншим, колись у Миколаєві голова обласного суду п’ять років просидів під слідством, і тодішній міністр юстиції Зайчук його не звільнив з посади. Бо було правило: доки немає обвинувального вироку, що набрав законної сили, людина вважається невинуватою.

— Але ж і тоді були політичні процеси.

— Та скільки було тих процесів? Хіба вони визначали рівень правосуддя? І, по-друге, які могли бути претензії суддів? На той час у тій державі, що була, існував закон, який встановлював відповідальність за, наприклад, антирадянську агітацію. Чи міг суддя винести виправдовувальний вирок тому ж Василеві Стусу за умови, що згідно з чинним на той момент законодавством інкриміноване йому діяння належало до суспільно небезпечних і відповідальність за нього була передбачена відповідною статтею Кримінального кодексу? Звісно, ні. Точно так судді виносили вироки й за інші діяння, які зараз декриміналізовані, — за спекуляцію, наприклад. Можна критикувати колишній суспільний лад, закони, але не можна звинувачувати суддів у тому, що вони дотримувалися тих законів.

— Зараз утвердилася точка зору, що гарантією незалежності судді є його безстрокове обрання на посаду. Але з ваших слів виходить, що раніше, коли суддів обирали спочатку на три, потім на п’ять років, незалежності було значно більше, ніж зараз.

— Для справжньої незалежності потрібно не строки встановлювати. Треба, щоб над суддею єдиним начальником був суддя — і ніхто інший. Але в цього начальника мають бути всі необхідні матеріальні й кадрові резерви. Річ не у строках обрання, річ у системі організації суддівської роботи.

Я наведу приклад, коли неправильна організація роботи призвела до погіршення якості розгляду справ. На початку 60-х років в Україні по кримінальних справах у середньому скасовувалося 1,5–2% вироків, по цивільних — до 8% рішень. У 1963 році Міністерство юстиції, яке організовувало роботу судів, було ліквідовано, а керівництво районними судами почали здійснювати обласні суди, з яких і питали за якість роботи низових ланок. Унаслідок цього цифра скасованих вироків знизилася до 0,2%, скасованих рішень — до 3–4%. Чому — зрозуміло. Бо суддя обласного суду, який сьогодні скасовував вирок чи рішення, наприкінці кварталу мав звітувати, чому на підлеглій йому території в районних судах так багато скасувань. Щойно Мін’юст було поновлено, одразу ж поновилася якість, яка була раніше.

— Раніше всі справи розглядалися колегіально у складі судді-головуючого та двох народних засідателів. Наскільки виправданою була така форма судочинства?

— Це була справжня участь народу у відправленні правосуддя. Народні засідателі — це були люди, що працювали на території цього району, які знали життя, знали проблеми району. В середньому по Україні на одного суддю обиралося на підприємствах та установах 65 народних засідателів. Коли обирався новий склад засідателів, судді обов’язково мали провести так звані семінарські заняття впродовж двох-трьох днів, де розповідали засідателям про їхні права та обов’язки. Коли розглядалася справа, пов’язана з технікою (наприклад, викрадення автотранспортного засобу), суддя намагався розглянути справу разом із засідателем-технарем; коли слухали якусь справу, пов’язану з фінансами, — із засідателем-бухгалтером, щоби було з ким порадитися. Це були звичайні люди, які два тижні на рік засідали в суді разом із суддею.

Народні засідателі були процесуально сильними фігурами. Більш того, якщо народний засідатель був не згоден з рішенням чи вироком і з огляду на свій освітній ценз не міг юридично грамотно обґрунтувати свою точку зору, — а окрема думка народних засідателів у письмовому вигляді долучалася до матеріалів справи, — то суддя був зобов’язаний допомогти народному засідателю написати свої заперечення.

— Чи часто траплялись випадки незгоди народного засідателя з вироком або рішенням у справі, в розгляді якої він брав участь?

— Дуже рідко. Тим не менш, були випадки, коли вирок у кримінальній справі чи рішення в цивільній підписував головуючий суддя й один народний засідатель, а другий засідатель писав про свою незгоду. Така справа, навіть якщо не було касаційної скарги, однаково переглядалася в порядку нагляду обласним судом. Причому траплялося й так, що вища судова інстанція погоджувалася з точкою зору, викладеною в окремій думці, скасовуючи вирок чи рішення.

До того ж участь народних засідателів гарантувала безперервність процесу, коли одну справу слухали кожного дня доти, доки не розглянуть. А сьогодні що — провели одне засідання і справа відкладається на місяць, наступного місяця протягом двох годин опитали одного свідка — і знову відклали на місяць. Якщо б у справі брали участь народні засідателі, така ситуація була б неможливою. Причому не треба думати, що тоді суддям працювалося легше. Навпаки, справ було менше, але й суддів було не так багато, як зараз. Один суддя на місяць розглядав до 500 справ, кадрів катастрофічно бракувало, але строки розгляду зазвичай дотримувалися. По цивільних справах — не завжди. Але по кримінальних — практично завжди.

— Але щоб таку кількість справ розглянути, суди мали ночами працювати.

— І працювали — а ви як думаєте? Між іншим, раніше суддя й народні засідателі не мали права вийти з приміщення суду доти, доки не напишуть вирок чи рішення — дотримання таємниці нарадчої кімнати вважалося наріжним каменем судочинства.

— Зараз на таємницю нарадчої кімнати дивляться як на пусту формальність. Нещодавно я був свідком випадку, коли суддя оголосила, що йде в нарадчу кімнату, а сама поїхала в облдержадміністрацію.

— Царські суди були обладнані нарадчими кімнатами. Я дуже добре пам’ятаю приміщення колишнього Чернівецького облвиконкому, де колись був крайовий суд. При нарадчій кімнаті була ванна, кухня, спальні — все, що потрібно для того, щоб суд був ізольований від, так би мовити, зовнішніх впливів під час написання судового рішення.

А в Бучачі Тернопільській області? І в нас колись було, що якщо суд ішов у нарадчу кімнату, то, траплялося, сиділи три доби, працюючи над вироком, без жодних побутових умов.

Одного разу через це трапився скандал: в одного члена обласного суду була ревнива жінка. Якось пішов він писати вирок із засідателями щодо дуже об’ємної кримінальної справи з багатьма епізодами та кількома підсудними. Два дні не було його вдома, а на третій день до суду прибігла дружина, почала стукати в усі двері, кричати, влаштувала бешкет. А суддя вирок пише й вийти не може. Згодом Пленум Верховного суду СРСР роз’яснив, що все ж таки можна робити перерву в роботі на ніч.

— А яке ваше ставлення до скасування нагляду?

— Я вважаю, що це велика помилка. Можливість перегляду справ у порядку нагляду була додатковою гарантією, яка дозволяла виправляти судові помилки в тих справах, рішення в яких набули законної сили. Далеко не завжди учасники справ оскаржували рішення або вироки в касаційному порядку. Тим не менш, прокурор області або його заступник чи голова обласного суду за власною ініціативою або за чиєюсь скаргою могли витребувати будь-яку справу після набрання рішенням законної сили та внести протест у президію обласного суду.

Якщо протест відхилявся, то прокурор або заступник прокурора Республіки могли внести протест у Верховний суд УРСР, а генеральний прокурор Радянського Союзу разом із заступниками — у Верховний суд СРСР. Кому заважала ця додаткова можливість перегляду рішень, законність яких викликала сумнів? Я вже не кажу про те, що перегляд рішень у порядку нагляду забезпечував оперативний вплив на якість розгляду справ судами всіх рівнів.

Читайте також: Природа «переформатування» судової системи України



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ