• Новини України
  • Новини політики
  • Світові новини
  • Юридичні новини

Мгновенная доставка свежих новостей



Racurs.ua

30 хвилин на килимі: як українські дипломати Крим боронили

Харківською угодою 2010 року президент РФ Медведєв визнав Крим українським. І Путін погодився. Він визнав Крим українським — і це все, що ми маємо пред’являти росіянам. Решта — зайві слова

В останні дні багато говорять на тему трьох років кримської авантюри Путіна. З цього приводу пригадую свою розмову з першим послом України в Росії Володимиром Крижанівським. Вона про те, як непросто відбувалися перемовини щодо Криму на початку 90-х.

1993 року я мав тривале відрядження до Москви, оселився в готелі при українському посольстві й окрім інших завдань домовився взяти інтерв'ю у нашого посла. Оскільки його службова квартира була поверхом вище від мого готельного номеру, Володимир Петрович запросив мене в гості на вечірній чай.

Далі я дозволю собі перейти до діалогової форми оповіді. Це не є документальна пряма мова, а скоріше моя літературна обробка згаданої зустрічі:

— Чай зелений чи чорний? — спитав господар.

— На ваш вибір, — озвався я.

— Тоді зелений — він краще втому знімає. Бо ж день сьогодні — дурдом!

— Щось трапилося?

— Хлопці приїздили — переговорна група з нашого МЗСу. Чергова зустріч із російською стороною. Я кажу: ду-урдом!

— Важкі переговори... — чи то запитав, чи то просто промовив я.

— Важкі? — повторив Крижанівський із запитальною інтонацією, глянув на мене, трохи помовчав. — Коли Леонід Макарович призначав мене послом, він сказав: ти повинен дбати про три речі — лише про три найголовніші речі! Перше, що ти маєш робити на посаді посла України, — за будь-яку ціну домагатися миру з Росією. Це перше — і головне! Друге, що ти мусиш робити, — добиватися миру з Росією. І третє — добиватися миру з Росією!

Володимир Петрович переповів розмову з Кравчуком майже театрально — повільно, з довгими паузами, взявши при цьому ліву руку в кулак і правою відгинаючи з нього почергово три пальці — три головні завдання посла в РФ. Мені навіть почулися характерні голосові модуляції українського президента.

Посол знову помовчав, трохи ковтнув чаю:

— Важко йдуть перемовини. Хлопці (українська делегація у переговорах із Росією. — Авт.) щораз повертаються заведені, аж їх тіпає.

— Чого так? — спитав я.

— Крим... Вже другий рік колотиться.

— Це як?

— Ну, дивися: ніхто їх (російську сторону. — Авт.) за язика не тягнув. Самі запропонували нульовий варіант: СРСР ділиться по перфорації кордонів союзних республік: що в кого лишилося — те його, зарубіжні борги й активи СРСР бере на себе Росія. Це ідея Чубайса, Єльцин озвучив її як офіційну політичну пропозицію Росії колишнім республікам СРСР. Усі погодилися, Україна також. Почали працювати над договором. Далі вони нам кажуть: усе так, але Крим — то Росія. Україна, звісно, не погоджується, бо це несерйозно. Вони тоді задкують: гаразд, Крим — то Україна. Працюють день, два, далі наші повертаються до Києва, наступна зустріч, скажімо, за місяць, приїздять, а вони знову за рибу гроші: Крим — Росія. Наші кажуть: хлопці, що це за наперстки — ми ж це питання вирішили! Вони: ні, не вирішили, Крим — Росія. Знову все спочатку. Вже дійшло до того, що наші хлопці, коли приїздять в чергове, не сідають за стіл і стоячи починають з питання: Крим — це Україна чи як? Якщо знову скажете «ні», то ми цієї миті повертаємося до Києва. От саме сьогодні так і було. То їм росіяни кажуть: зачекайте хвилинку, ми проконсультуємося. І наші стояли посеред кімнати на килимі з півгодини, поки ті вийшли й кажуть: гаразд, Крим — Україна. Вимовили крізь зуби. Тиск — шалений! Але — мусимо добиватися миру з Росією...

Отакий вийшов початок інтерв'ю з послом.

Згодом цю розмову з Крижанівським я переповів Леонідові Кравчукові. Він посміхнувся. Мовляв, тонкощів не пам'ятаю, але Україна справді ставила питання або-або. Або Росія визнає Крим українським, або ми вимагаємо ревізії активів і пасивів СРСР — яка конкретно частка належить України. Зрештою наша дипломатія перемогла. Останнє, над чим ламалися списи, — формулювання щодо Севастополя. Росіяни наполягали на фразі «База ЧФ Росії — місто Севастополь», наші — на фразі «База ЧФ Росії — в місті Севастополі».

Росія погодилася.

Сьогодні доволі часто можна почути: Україна, мовляв, не виборювала незалежність, вона нам впала на голову разом із Кримом. Але, як бачимо, не дуже й поспішав той Крим «падати». Україна за нього таки справді боролася.

Як на мене, обґрунтовуючи сучасну українську позицію по Криму, не варто вестися на історичний дискурс, що його нав'язує Росія. Що глибше в історію — то більше плутанини. Ніяких цариць Катерин, ніяких Суворових, міст «російської слави»! Лише документи останніх років. Включно із сумнозвісною харківською угодою 2010 року, яка продовжила оренду Росією українського Севастополя. Якщо президент Медведєв її підписав (визнавши Крим українським!), якщо тодішній прем'єр і лідер «Єдиної Росії» Путін не назвав за це Медведєва зрадником, не подав у відставку на знак незгоди з його політикою і не поставив питання про виключення Медведєва з партії — значить, Путін також в темі. Він визнав Крим українським — і це все, що ми маємо пред'являти росіянам. Решта — зайві слова.

Читайте також: Український інвестор, якому належить майно в Криму, може подавати позов проти РФ — експерт з міжнародного арбітражу

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Розкажіть про це друзям:
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Миттєва доставка свіжих новин

Telegram канал «Ракурса»





    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ