• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Про загальний нагляд прокуратури і природний відбір

Тільки сліпий не бачить прямого зв’язку між відсутністю ефективного нагляду за законністю і створенням у суспільстві атмосфери беззаконня та безкарності

В чому сенс життя? Якщо не мудрувати лукаво, то для будь-якої живої особини сенс життя полягає у збільшенні власної популяції шляхом розмноження. Господь заповідав нам: плодіться й розмножуйтеся! Пам'ятаєте, як за часів правління Віктора Ющенка Київ був обвішаний банерами на кшталт «Країні не вистачає футболістів. Кохаймося!»

Однак реалізація надзавдання щодо приросту власної популяції незмінно стикається з двома перешкодами: по-перше, агресивні природні умови й убогість ресурсів не сприяють безконтрольному розмноженню, і, по-друге, інші особини, вирішуючи аналогічне завдання, часто вживають у їжу своїх конкурентів за місце під сонцем, чим сприяють розвитку протилежної тенденції — депопуляції.

У природі це завдання вирішується завдяки знаходженню динамічної рівноваги: ​​коли зайців плодиться понад розумної міри, вони стають легкою здобиччю вовків, але якщо вовків забагато, то їм доводиться туго — природа оптимізує їх кількість до рівня, доки не буде досягнуто паритету із зайцями.

Те саме і люди, даром, що розумні: всю свою історію борються одне з одним за право захопити для себе більше простору і найкращі умови для популяризації свого генофонду з-поміж собі подібних. Так тривало впродовж тисячоліть, доки не настала епоха гуманізму. Для тварин вона означала можливість комфортно існувати в умовах часткової несвободи в зоопарку, природному заказнику, або, в крайньому разі, — записавшись до Червоної книги. Для людей це означало розбудову штучного суспільства, де тягар боротьби за виживання було б пом'якшено зовнішньою підтримкою. Це називається соціалізм.

Можна, звісно,  назвати це зоопарком для людей, де людина змінює свободу диких степів і безкрайньої тайги на сумне сидіння в клітці, де завжди в миску кинуть шматок м'яса, а взимку обігріють. Водночас відсоток смертності особин у боротьбі за життя різко знижується, адже боротися особливо не треба. З іншого боку, як стверджують деякі критики, в неволі багато живих істот живуть менше й гірше, ніж на волі.

От і доводиться вибирати: чи то жити добре, довго і щасливо на волі (одиницям), а іншим здохнути в боротьбі за це саме життя, як заповідав великий Дарвін, чи то жити всім, але середньо, без рекордів довгожительства й без різноманітності в раціоні, в клітці соціального захисту. Одним цим абзацом, в принципі, можна описати всю політичну боротьбу за владу за минулі 150 років класової боротьби Карла Маркса і Фрідріха Енгельса.

Карл Маркс

Але людина має деяку відмінність від тварин: вона — істота соціальна, тяжіє до утворення стійкого суспільства. Будь-яке суспільство має свої закони, але є дві речі, без яких неможлива розбудова жодного суспільства, жодної держави, — це страх і справедливість.

Люди тисячоліттями обходилися без законодавчої влади, і якби не низка буржуазних революцій у Європі за останні кількасот років — смішний термін на тлі мільярдів років існування живого на землі, — то обходилися б і надалі.

Але жодне суспільство ані дня не зможе прожити без встановлення справедливої ​​судової системи й без страху перед начальством влади. Це не мною придумано — так написано в Талмуді. Відповідно до Талмуда, Бог дав людству Сім заповідей нащадків Ноя, остання з яких — обов'язок створити справедливу судову систему. Зверніть увагу: Бог не заповідав нам створювати парламент, Кабінет міністрів або Вищу раду правосуддя, — а саме справедливу судову систему. Ця заповідь розшифровується просто: слід призначати суддів, які виносять рішення по справедливості, як заведено в цьому місці. Суддям забороняється брати хабарі. Ось, власне, і вся заповідь. Просто і без зайвого лукавства.

Суд дає суспільству щось таке, чого не можна придбати інакше, — сатисфакцію шляхом встановлення справедливості в суперечці або справедливе покарання винного. Без справедливої ​​судової системи суспільство просто загине.

Століттями встановлено: щоб суд у цивільних справах був справедливий, потрібна дрібниця — визнати судове слідство основною формою судового процесу, коли головним завданням, результатом роботи суду є встановлення істини у справі. На противагу так званому диспозитивному процесу, за якого суд перетворюється на змагання з риторики й демагогії патентованих паяців і нікого істина не обходить.

Але є другий фактор, не менш, а, можливо, навіть більш значущий. У Талмуді, в розділі 3 трактату «Повчання батьків», Рабі Ханіна, заступник первосвященика, казав: «Молись про добробут верховної влади. Адже якби не страх перед нею, то люди б живцем пожерли одне одного».

Цю талмудичну настанову Рабі Ханіна можна сміливо вважати заповіддю про встановлення нагляду за законністю. Чому саме нагляд, а не суд? Тому що від суду люди чекають не страху, а справедливості! Всякий підсудний боїться суду, це правда. Але суд не є знаряддям страху. Суд, який призначений для залякування обивателів, в усі часи й у всіх народів іменувався судилищем і до правосуддя не має жодного стосунку. І тільки наявність нагляду за точним і однаковим дотриманням закону всіма суб'єктами правовідносин може вселити в них страх вчинити правопорушення.

Святе письмо вчить нас тому, що люди мають бути богобоязливі, тоді вони можуть претендувати на праведність. Держава і суспільство можуть і повинні вимагати від людей законослухняності. Бо якщо в суспільстві не створено атмосферу законослухняності, страху перед неминучістю покарання — тоді люди й справді почнуть пожирати живцем одне одного... Але щоб страх перед законом був справжнім, нагляд має бути найзагальнішим.

Таким чином, будь-яке богоугодне суспільство ґрунтується на двох стовпах — на справедливому суді й на загальному нагляді. Історія неодноразово доводила, що спроби спростувати сьому заповідь нащадків Ноя, так само як і заперечення талмудичної настанови Рабі Ханіна, ні до чого доброго не призводили...

Україна, на своє нещастя, стала тим полігоном, на якому вирішили перевірити: що вийде, якщо скасувати ці стовпи, ці основи, на яких ґрунтується наше суспільство. Щиро кажучи, такі ідеї слід перевіряти десь у більш відповідному для цього місці: наприклад, у районі Семипалатинська, або на острові Нова Земля, в крайньому разі — на лабораторних мишах...

У дитинстві багато хто грішив тим, що ловив жука або коника і спостерігав, як він мучиться, коли йому відривають лапки. Реформатори української правової системи роблять те саме: крок за кроком «відривають лапки» від традиційної моделі юстиції, вкоріненої в нас за часів УРСР, яка, у свою чергу, успадкувала окремі традиції й підходи ще з царських часів.

Замість хірургічної операції — провели розтин...

Початок не віщував нічого поганого: у 1996 році в ЦПК України сталася рішуча відмова від методу судового слідства на користь диспозитивності під час розгляду цивільних справ. Прокуратуру позбавили з ухваленням Конституції 1996 року права загального нагляду, який включав зокрема активну наглядову роль у судовій сфері. І відразу пішло невелике провисання в якості та доступності судової системи. Вона ще за інерцією якийсь час працювала в гібридному режимі — начебто дотримуючись диспозитивності, але реально проводячи судове слідство з усіма його атрибутами. Цьому чимало сприяло ще й те, що перше десятиліття незалежності ми переважно користувалися радянськими кодексами УРСР.

І ось прийшов зловісний 2004 рік, який розпочався з ухвалення нового ЦПК України, побудованого в дусі ортодоксальної диспозитивності, цілком і повністю «заточеного» під інтереси адвокатської братії, чужого й далекого для простої людини.

Мине менш як рік — і соціально-політичний вибух розірве на шматочки той режим, який породив новинку процесуального законодавства. Начебто зв'язку жодного, але за іронією долі саме суд — Верховний суд — став тим ешафотом, на якому відрізали колишнє безтурботне життя, і почалася епоха революційних балаганів.

Відбивши одну опору — «ногу» правових основ суспільства, — це саме суспільство пошкандибало на другій нозі — на залишках прокурорського нагляду, тримаючись за «милицю» усучасненої судової системи.

Минуло 10 років. До влади прийшли Турчинов, Аваков, Яценюк, до яких примкнув Порошенко. Замість того щоб розібратися з несусвітним бардаком, який утворився на черговій революційній хвилі, і навести елементарний лад у справах (підкреслю: елементарний лад), президент вирішив вдатися до дитячої забави з відриванням лапок конику. Тільки через брак комахи вирішив потренуватися на основах конституційного ладу.

Що буде, якщо відірвати від прокуратури найбільш «жирну» лапку — нагляд за дотриманням прав і свобод людини в публічно-правовій сфері? Це все, що лишилося до початку 2014 року від колись найзагальнішого, практично суцільного прокурорського нагляду за всіма сферами життя. Я б навіть сформулював ідею експерименту ширше: дослідження швидкості депопуляції українського населення після законодавчого скасування талмудичної настанови про необхідність страху перед законом.

Сміливий експеримент на людях було розпочато 14 жовтня 2014 року, коли Верховна Рада ухвалила законопроект Віктора Януковича — закон «Про прокуратуру» в новій редакції. Згідно з цим законом, дезавуювалася дія п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції про прокурорський нагляд за дотриманням прав і свобод громадян з боку всіх суб'єктів владних повноважень.

Чому такий важливий був цей горезвісний загальний нагляд? І чому без нього все зрештою завалилося? Поясню на простому прикладі. Як працювала українська радянська юстиція? Вона мала три ланки, хоча це й не було передбачено жодним законом чи Конституцією УРСР.

Найвища ланка — це райком партії. Туди міг написати кожен — і член партії, і безпартійний, — абсолютно в довільній формі; там його заяву розглядали рівно стільки разів, скільки треба, не зважаючи на жодні процесуальні терміни й норми, а головне — упереджено, в хорошому сенсі цього слова — в інтересах простої трудової людини.

Якщо дітей нагодували гидотою у шкільній їдальні, або ветерану не надали належних пільг — будьте певні, райком партії не відписуватиме вам, що ви маєте право звернутися до суду або що вашу заяву передано ще кудись. Якщо питання не стосувалося політики, не ставило під сумнів авторитет радянської влади, то заходів вживали швидко й рішуче, бо страх перед райкомом партії мав усякий начальник, не кажучи про пересічних виконавців.

Можна було написати в прокуратуру — друга ланка. На відміну від райкому партії, прокурор не мав права демонструвати суб'єктивне ставлення до заявника та/або того, на кого скаржаться, обмежуючись виключно рамками сухого закону. Але й тут була пряма користь громадянину — якщо двір завалений опалим листям, яке ніхто не вивозить, якщо затягують ремонт водопроводу, якщо ображають у соцзабезі пенсіонерку — їй не треба сушити голову, на кого і в який суд писати позовну заяву, за якою формою тощо. Береться аркуш паперу й пишеться заява в довільній формі в одному примірнику, можна від руки, де викладаються найпростішими словами всі факти, а вже прокурор нехай потім сам вирішує, які форми прокурорського реагування задіяти: чи то подання, чи то протест, можна подати позов до суду в інтересах держави або громадянина, а можна призначити ревізію тощо.

І тільки якщо правовідносини мали специфічний характер, коли не було іншої процедури, окрім судової, наприклад, відновлення строку на приймання спадщини, або поділ майна подружжя, — ось тоді вже громадянин звертався до суду, який максимально поблажливо ставився до каракулів простої людини, яка не кінчала юридичних академій...

Завдяки такій триланковій системі суди були максимально розвантажені від невластивих їм функцій, а результат досягався швидко і з найменшою тяганиною.

Що ми маємо тепер? Райкоми партії скасували ще 25 років тому. Це зрозуміло. Але залишалася хоча б прокуратура, куди писали, по суті, як до райкому партії. З усіх питань. Прокурорам це страшенно не подобалося, але нічого не вдієш — такий закон, прокурор зобов'язаний був наглядати за точним і однаковим дотриманням закону всіма підприємствами, установами, організаціями, органами влади, а також окремими громадянами.

Звісно, без райкомів партії прокуратура потихеньку почала виходити з берегів законності й сама стала джерелом правопорушень, засмітився її кадровий склад. Однак чи є це приводом для радикальної ліквідації наглядових функцій?

Немає жодної потреби пояснювати, що народ масово писав у прокуратуру не від хорошого життя, а, навпаки, — тому, що масово порушуються права громадян, процедура звернення до суду складна й заплутана, інколи досвідчені юристи не відразу можуть розібратися в територіальній і предметній підсудності спору. Далеко не кожен зможе правильно написати хоча б «шапку» позовної заяви, не кажучи вже про її зміст.

До того ж вартість судового збору за останні роки зросла астрономічно. Людина, яка ледве зводить кінці з кінцями, просто не має таких грошей на звернення до суду з найелементарнішим питанням.

Вся ідея «реформ» полягає в послідовному поширенні принципу диспозитивності, як ракової пухлини, на всі сфери правовідносин у країні. Можна припустити існування в надрах правлячого режиму якогось генерального плану розбудови феодального ладу на території України, для чого необхідно максимально широко впровадити диспозитивність як нову модель поведінки влади. Це означає повну байдужість і зневагу щодо повсякденних проблем простого народу.

Наприклад, чи то ваш сусід їсть смажену картоплю, чи то вас живцем — це стосується тільки вас двох і нікого більше. А ви маєте право подати в суд — якщо зможете...

У чому полягає генеральна ідея такої політики? В умовах феодального суспільства нижчий стан є не суб'єктом, а об'єктом цивільно-правових угод, як, наприклад, кріпаки тощо. Тому їх слід розглядати як майно — приватну власність, а значить, державу не обходять права і свободи цих «кріпаків» — нехай цим переймається їхній господар. Або не переймається. Адже в цьому й полягає суть диспозитивності, чи не так?

З іншого боку, для вищого стану буде створено всі зручності: вкрав мільярд, сплати 100 мільйонів і гуляй далі. Для шановних панів навіть суди й закони будуть окремі. Не випадково створений ажіотаж навколо так званого Вищого антикорупційного суду як суду першої інстанції (звучить як повна абракадабра).

У такому підході є своя логіка. Дивіться: ми ж не сильно переживаємо щодо цивільно-правових спорів між тваринами за корм і територію? Правильно! А чому? Тому що за тваринами ми не визнаємо цивільної правоздатності. Ми вважаємо їх майном, і максимум, на що готові в плані визнання прав тварин, — це захист їх від надмірно жорстокого поводження.

В умовах розбудови неофеодального суспільства ми скоро прийдемо до ситуації, коли замість колишнього нагляду за дотриманням прав і свобод людини буде запропонований один всеосяжний закон про запобігання жорстокого поводження з людьми нижчих станів.

Микола Неврев. «Торг. Сцена з кріпосного побуту. З недавнього минулого». 1866 рік

З цієї ж причини марні всі спроби провести реформу судоустрою країни. Адже тваринам суд не потрібний, чи не так? Оскільки ми не визнаємо й не поважаємо їхні громадянські права, то немає предмета для роботи правосуддя. З них вистачить і того, що їх не відловлюють відповідні служби з метою очищення території. Спори про право нехай ведуть господарі — у них і гроші знайдуться на адвокатів, тож для них загальний нагляд точно зайвий.

Все вищесказане чудово розуміють розсудливі голови в Генеральній прокуратурі (йдеться не про Луценка), оскільки симуляція загального нагляду потрібна якщо не заради народу, то хоча б заради забезпечення роботи столу замовлень ГПУ. З цією метою було залегендовано штучну громадську організацію — Всеукраїнський рух проти політичної корупції «Під контролем».

Людина, яка організувала цю шарашкіну контору, безумовно, на три голови розумніша за нинішнього оберпрокурора країни. Вона не лише майстер політичного піару, але й володар дуже специфічного почуття гумору, оскільки термін «під контролем» вживається в контексті проведення контррозвідувальних операцій з метою перевербування ворожого агента і примусу його до роботи «під контролем» для передавання ворогові важливої дезінформації.

Припускаю, що псевдогромадськість, яка працює «під контролем» кураторів із ГПУ, використовується ще і як ширма для «розпилювання» грантів міжнародних донорських організацій та фондів. Ідея сама по собі здорова: якщо прокуратура не має повноважень вести загальний нагляд за власною ініціативою, то хто забороняє організувати гібридну схему, куди включити такий собі похідно-польовий райком партії з-поміж довірених псевдоактивістів, що закидають ГПУ заявами в потрібному ракурсі, на які ГПУ нібито реагуватиме?

Спроба замінити у схемі повноцінний райком партії його ерзацом — смілива, але не до кінця продумана ідея, адже проблема криється не в тому, що нікому «сигналізувати», а в тому, що згідно з новою редакцією закону «Про прокуратуру» неясно, як реагувати.

Розглянемо на прикладі. Не далі як 30 березня прес-служба ГПУ повідомила про цілу серію нових подвигів активістів «Під контролем», де, серед іншого, була й така інформація:

Представниками Всеукраїнського руху проти політичної корупції «Під контролем» вчасно поінформовано органи прокуратури про рішення Кременчуцької міської ради про надання в оренду громадській організації нежитлового приміщення строком на десять років з орендною платою 1 грн за рік.

Разом з тим встановлено, що керівником громадської організації є керівник апарату міського голови. Прокуратурою Полтавської області розпочато кримінальне провадження.

Хочеться запитати: хіба керівник Кременчуцької місцевої прокуратури не стежить за тим, що робиться в місцевій міськраді? Невже для того, щоби вчасно поінформувати прокуратуру про рішення місцевої міськради, потрібна платна дресована громадськість?

Знову ж таки, навіть отримавши таке звернення, прокуратура de jure не має жодних повноважень перевіряти законність тих чи інших угод, дій посадових осіб тощо. Або відкривайте досудове розслідування в ЄРДР, або в порядку звернення з позовом до суду. Але для того щоб звернутися до суду, потрібно заздалегідь мати всі факти й документи, що підтверджують наявність у прокурора права на таку позовну заяву.

Найгірші справи у сфері житлово-комунальних послуг, теплоенергетики, транспорту, роздрібної торгівлі, адже ці сфери переважно приватизовані й прокуратура зовсім ніяк не уповноважена розбиратися із законністю дій приватних компаній, а між тим це часом стосується тисяч пересічних громадян — споживачів їхніх послуг.

І навіть якщо обмеження прав громадян очевидне, за законом прокуратура ані найменшого стосунку до цього не має, адже положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 нинішньої редакції Конституції жорстко регламентують рамки повноважень поза кримінальної сфери — це

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Нинішньою редакцією ч. 2-3 ст. 23 закону «Про прокуратуру» встановлено потужний фільтр проти сумлінного спостереження поза кримінальної сфери (який, втім, чомусь легко обходять, коли потрібно зловживати правом), і жорстко окреслені рамки прокурорської діяльності:

2. Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність…

3. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень...

Там же наведено цілий перелік випадків, коли прокурорська участь категорично не допускається:

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов’язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об’єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом генерального прокурора України або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Тому на практиці жодного реагування на заяву звичайного громадянина, якщо тільки він не «під контролем», зрозуміло, не буде — знайдеться тисяча причин із посиланнями на ст. 23 закону «Про прокуратуру».

Але життя пішло вперед — тепер прокуратура de facto ще й відмовляється вести нагляд за зверненнями громадян і в кримінальній сфері. Наприклад, вже й місцева прокуратура (найнижча ланка, нижче нікуди) відмовляється вносити заяви до ЄРДР, перекидаючи все на поліцію — як на пункт приймання макулатури.

Стали більш різноманітними шаблони відмовних відповідей щодо невнесення заяв до ЄРДР. Так, у місцевих прокуратурах м. Києва шаблон такий: ваша заява не містить достатньо відомостей, які б об'єднувалися поняттям «злочин» згідно зі ст. 11 КК.

Поліція, у свою чергу, не лише більше не приховує, що проводить дослідчі перевірки за заявами громадян, але навіть прямо посилається на п. 4.3. наказу МВС №1177 від 10 жовтня 2004 року «Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України», на підставі якого орли Авакова складають відмовні висновки щодо заяв, поданих у порядку ст. 214 КПК.

Зайве нагадувати, що будь-які слідчі дії, зокрема перевірка викладених у заяві фактів, до внесення у ЄРДР прямо заборонені в ч. 3 ст. 214 КПК. Спеціально для тих, до кого туго доходить, у ч. 4 ст. 214 КПК чорним по білому записано:

4. Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Якими ще словами потрібно розжувати те, що ясніше за ясне? Але ось що цікаво: відповідь про те, на якій правовій підставі органи Національної поліції масово ігнорують імперативні вимоги ст. 214 КПК з посиланням на свій відомчий наказ МВС №1177, було отримано від Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області. Це означає, що прокуратура не лише не виконує прямої вказівки ​​ст. 25 закону «Про прокуратуру», згідно з якою саме прокурор здійснює нагляд за органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, але гірше того — цілком прикриває таку роботу поліції, надаючи їй видимість законності.

Крім того, діє, по суті, негласна вказівка: не обтяжувати поліцію зайвим прокурорським наглядом, а головне — в категоричній формі ніде й ніколи не застосовувати положення ч. 2 ст. 305 КПК, за якою слідчий або прокурор, який, наприклад, прочитав скаргу громадянина й засоромився власної бездіяльності, міг би за власним бажанням усунути свою ж бездіяльність та/або скасувати незаконне рішення.

Але ж ні! Жодних власних ідей, жодного заклику совісті — посилати всіх на три букви — до суду! А скарги просто пересилати тим, на кого скаржилися.

Тільки сліпий не бачить прямого зв'язку між відсутністю ефективного нагляду за законністю і створенням у суспільстві атмосфери беззаконня та безкарності. Все це в сукупності призведе до стрімкої депопуляції населення ще більш прискореними темпами, ніж це спостерігалося в трагічні 30-ті роки минулого століття.

Адже не дарма попереджали мудрі люди, що кожен прожитий день без страху перед законом наближає нас до ситуації, коли люди почнуть пожирати одне одного живцем без розбору на класи, чини й стани.

Читайте також: Про роль суду і прокуратури в постреволюційному суспільстві



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ