• Новини політики
  • Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Рада доброчесності — чи клуб веселих та кмітливих

Відсутність належної поваги до методики й організації роботи прогнозовано звела нанівець чимало результатів діяльності Ради доброчесності, покликаної перевіряти кандидатури на посаду суддів

Місія Ради доброчесності бачилася надзвичайно важливою. Тому представникам громадськості, що відповідають дивній вимозі закону, який відмовив у праві формувати її організаціям, не удостоєним закордонними грантами, була видана своєрідна індульгенція. Вона поширювалася на багато що, починаючи з того, що переважна більшість членів Ради, зрештою фактично укомплектованої «Реанімаційним пакетом реформ», зовсім не відповідає принципу політичної нейтральності й навіть з великою натяжкою навряд чи може претендувати на звання видатних професіоналів, як того вимагає закон.

Конкурс до Верховного суду проводять уперше, а участь в ньому громадськості має безпрецедентний характер, тож тут ми опинилися на незвичному для себе місці — «попереду всієї планети».

Терпляча поблажливість також обумовлювалася розумінням того, в наскільки об'єктивно складній ситуації перебувають члени Ради, який величезний масив інформації їм треба буде обробити та наскільки серйозні ресурси мають опоненти — судова система, що остаточно втратила надію «пересидіти» смутні часи, і політична влада, що ніколи не втрачає ентузіазму в процесі формування судів під себе.

Величезний суспільний запит на корінні зміни в судовій системі — починаючи з її кадрового складу — і надія на те, що Рада доброчесності зіграє в цьому значну роль,  породили спочатку спіраль мовчання про непривабливі факти, а потім... божевільний кураж низки членів Ради, що повірили у свою винятковість і непогрішимість. 

Спочатку всі мовчки проковтнули перші заяви про те, що жодної методики оцінювання кандидатів Радою доброчесності «немає й бути не може», тому що це неможливо, і взагалі у них — місія. Забігаючи наперед, відзначимо, що згодом відсутність належної поваги до методики й організації роботи прогнозовано звела нанівець чимало результатів діяльності Ради, ще й закладаючи «міну» під рішення Вищої кваліфкомісії суддів, винесені на їх підставі, в результаті — ставлячи під удар законність результатів конкурсу загалом.

Потім з розумінням поставилися до вельми тривалого закордонного вояжу члена Ради пана Жернакова, в якого знайшлися важливіші справи, ніж копітка праця над досьє кандидатів у судді, хоча обсяг роботи був колосальним. Але колишній суддя Жернаков, як ніхто інший з колег по Раді компетентний у питаннях стрімких суддівських кар'єр, «дезертував» на тривалий час.

 

Потім мовчки спостерігали хамство й  ​​демонстрацію упередженого ставлення до кандидатів низки членів Ради, що красуються на сторінках Facebook, але не думають про те, що всі ці їхні висловлювання в дусі «суддю на мило», а «комуняку — на гілляку» не просто не повинні звучати з вуст члена Ради, а й можуть стати прекрасними зачіпками для сонму адвокатів кандидатів у судді. (А деякі з цих ескортів налічують, без перебільшення, з десяток недешевих адвокатів, які чекають на можливість відпрацювати свій хліб.)

Не менш згубним і небезпечним щодо наслідків є невгамовне прагнення членів Ради оцінювати судові рішення, що не входить і не може входити в їхню компетенцію відповідно до закону.

Сама Рада, судячи з публічних заяв, найбільше потерпала від недостатніх повноважень. Право накласти вето на кандидатуру, яке ВККСУ могла подолати не менш як 11 голосами, Рада доброчесності отримала. Дієвий важіль. Водночас — жодної відповідальності: ані за помилки, ані за навмисне спотворення інформації про кандидатів, взагалі ні за що. Хоча оприлюднювані висновки про невідповідність вимогам добропорядності завдають удару по репутації кандидатів далеко не тільки в контексті конкурсу.

Звинувачення на адресу кандидатів нерідко виявляються такими, що не відповідають дійсності. Але оскільки пред'являють їх в останній момент, вивчити матеріали, надані кандидатами у відповідь, часу вже немає. З огляду на це значна частина справді титанічної роботи Ради, по суті, є бігом на місці.

Переконавшись, що дозволено все, деякі члени Ради зовсім перестали соромитися, внаслідок чого Рада доброчесності почала демонструвати рівно все те ж саме, чого суспільство сподівалося позбутися в судовій системі — непрозорість і закритість, подвійні стандарти, абсолютну впевненість у непогрішності власних рішень, хай би якими сумнівними вони не виглядали й не були по суті, і повне неприйняття якої б то не було відповідальності за свою діяльність і висловлювання. До речі, вищезгадана інформація щодо судді Баранця, що і так не виглядала переконливо як підстава для визнання кандидата недоброчесним, виявилася такою, що не відповідає дійсності. І це не поодинокий випадок.

Цілком зрозумілою є спокуса «посадити Аль-Капоне за несплату податків», тобто не допустити до Верховного суду кандидатів, стосонов яких є негативна інформація, що її з якихось причин «до справи не пришиєш». Але «несплата податків» має виглядати достовірно, бути реальною і доказовою, а не «підкинутим гаманцем».

Час від часу члени Громадської ради доброчесності, покликаної бути недремним оком суспільства під час формування нового Верховного суду, демонструють войовничий дилетантизм (намагаючись закинути кандидату рішення Євросуду, суті якого сам обвинувач не зрозумів), агресію і відверту упередженість. (Кричущий випадок стався з кандидатом на посаду судді ВС, членом Вищої ради юстиції Аллою Лесько — це було скоріше схоже на зведення рахунків адвоката з суддею.) Дуже по-дитячому виглядають і їхні спроби за допомогою незграбної брехні замаскувати неприємні моменти, що стали надбанням громадськості, а також відверте хамство у відповідь на неприємні, хоча й закономірні запитання:

  

З останніх «досягнень»: ВККСУ зрізала кандидата на підставі висновку Ради доброчесності. А Рада подумала-подумала, та взяла і... скасувала негативний відгук вже після того, як було ухвалено рішення ВККСУ.

Кандидат цей — товариш Бутирський, доповідачем у ВККСУ по ньому виступив Юрій Тітов. Той самий, якого народний депутат Леонід Ємець звинуватив у розправі над собою за вказівкою Сергія Ківалова. Феєричний провал (останнє місце) кандидата Ємця, за яким маячила відверта профнепридатність, треба було якось красиво пояснити. Так народилася ефектна сага про те, що люди Ківалова формують Верховний суд. Слід сказати, за грубі гроші Сергієві Васильовичу не купити б собі сьогодні кращої реклами, коли, всупереч поширеній думці про те, що зоряний час видного реформатора української судової системи вже давно минув, раптом заходилися оспівувати його всемогутність в рамках операції з порятунку професійної честі нардепа Ємця (http://blogs.pravda.com.ua/authors/zhernakov/58e33acf40157).

До речі, «рука Ківалова», член ВККСУ Юрій Тітов відверто «лютує» — наразі він є абсолютним рекордсменом по збитих кандидатах,  їх у нього аж троє. Саме останнього Тітов завернув з подачі Ради доброчесності, яка тепер переглянула свої погляди на кандидата, але — хоч кричи, хоч плач — нічого змінити не може, тому що немає в законі такої процедури, яка називалася б  «Рада доброчесності передумала». Чи можна побачити й тут залізну хватку всюдисущого Ківалова, наразі невідомо — поки істеричних заяв щодо цього не було.

Революційна доцільність, що невблаганно торжествує в одних випадках, дає збої в інших: у когось із кандидатів — буквально — побачили сліди від машини й запідозрили недобре — незадеклароване майно, а в іншого — не зауважили очевидних розбіжностей між заявленими доходами та наявним скарбом. З висновку Ради доброчесності: «Згідно декларації жодними транспортними засобами суддя не володіє, але на відео та фото чітко видно сліди від авто біля будинку. Окрім цього, будинок має підземний гараж, який навряд чи знадобився в разі дійсної відсутності автомобіля».

Інший дивовижний випадок. Як можна закидати людині її публічно озвучену позицію щодо звільнення суддів-«п'ятирічок», як це було з суддею Князєвим?

На жаль, і про відкритість діяльності Ради не йдеться. Якісної, постійної трансляції засідань Ради немає, як і аудіозапису, протоколи засідань скупі, оприлюднюваний порядок денний дуже приблизний, завчасно дізнатися про засідання складно.

В тому разі, коли виникає необхідність обговорити кандидатури, які викликають дискусії, Рада остаточно абстрагується, геть забувши про декларовану прозорість. Обговорення кандидатів до Верховного суду проходить приховано від сторонніх очей, в особливо складних з якихось причин випадках — в електронному «міжсобойчику» або кулуарному «реалі». Ясна річ, аргументи членів Ради — хто за кого або проти виступав і чому — залишаються таємницею. Чого б  це?

Не залишилися члени Ради осторонь і від цілковито правильної, проте  запізнілої на чверть століття декомунізації, яка свого часу могла би забезпечити абсолютно інший вектор розвитку держави, а сьогодні звелася до перейменування вулиць і радісного повалення пам'ятників, що залишилися, для потреб піару.

Чудово розуміючи, що не можна було бути суддею, не перебуваючи в КПРС, член Ради абсолютно серйозно інкримінує судді членство в Компартії, зазначивши, що кандидат вступала туди, коли «було вже відомо про скоєні злочини». В принципі, про злочини того режиму було відомо починаючи з 1917 року. Точнісінько так само, як про злочини нинішньої влади всім цікавим відомо вже зараз, і не виключено, що п'ять років по тому участь у Раді доброчесності при ВККСУ кваліфікуватиметься як пособництво антинародному режиму.

Однак якщо вже закон такого не передбачає, напевно, має бути оприлюднена чітка офіційна позиція з категоричною рекомендацією претендентам — починаючи з певного «року випуску» — не турбуватися щодо участі в конкурсі. Адже всім, включно з колишніми піонерами й комсомольцями з Громадської ради доброчесності, добре відомо, що був такий період в історії нашої держави до набуття нею незалежності, коли охочий працювати суддею не міг не бути членом партії. Так, це погано. Так, було би значно краще, якби той, хто мріє працювати суддею, тоді зайняв принципову позицію, бажано — відсидівши в таборах за свої переконання, або ж тихо чекав у нотаріальній конторі на нинішні світлі часи. Але від людей можна і треба вимагати сумлінного виконання професійних обов'язків, але не героїзму.

Точно так само має бути офіційна, бажано все-таки обґрунтована позиція Ради, яка пустила «під ніж» поголовно всіх суддів Вищого господарського суду за те, що ГПУ три роки як мокре горить розслідує справу про втручання в автоматичну систему розподілу справ, а негідні судді ВГСУ не дають потрібних свідчень.

Тобто потоптаний бездумною люстрацією принцип індивідуальної відповідальності планомірно продовжують знищувати на корені. В той час як гучна справа про втручання в роботу автоматизованої системи розподілу справ, на жаль, приречена принаймні з двох причин. По-перше, через таку, що наближається до нуля, ймовірність реально довести факт втручання в систему когось, окрім технічних працівників. По-друге, через вкрай низький професіоналізм і брак належної мотивації у правоохоронців. Звісно, за наявності політичної волі і свідки, і мотивація знайшлися б, але в такому разі трьох років для цього було би цілком достатньо...

До Валерія Картере з ВГСУ, про якого, до речі, жодного разу не доводилося чути нічого поганого, єдина претензія Ради полягає в тому, що він не поліз на амбразуру, коли «втручання здійснювалося організаторами злочину у винятково цинічний та зухвалий спосіб — шляхом підкорення собі органу суддівського самоврядування». Попри те, що Рада «не робить стверджувальних висновків про причетність кандидата до вказаних злочинів», вона вказує, що «така практика мала можливість утвердитися лише за активної чи мовчазної згоди з нею суддів цього суду».

Так, дуже хочеться бачити у Верховному суді ідеальних суддів. Ну, в усякому разі, багато хто щиро хоче, щоб там опинилися дійсно найкращі з кращих. Як любить повторювати член Ради Наталія Соколенко: ми що, не можемо обрати з 48 мільйонів 120 осіб, до яких не буде жодних претензій? Якщо виходити з вимог закону не тільки тоді, коли зручно, то наразі ми, на жаль, не можемо знайти ідеальних, таких, що спустилися до нас з іншої планети, високих професіоналів, адже навіть два десятки ідеальних громадських діячів до Ради доброчесності обрати не зуміли. Хтось з останніх якщо і є в чимось видатним профі, то хіба що в багаторічній небезкорисливій громадській діяльності; хтось від супроводу рейдерських захоплень відірвався на час засідань у Раді доброчесності, хтось іще — від участі в платних мітингах на якийсь час відійшов... І Рада доброчесності могла б обґрунтовано дозволити собі неймовірно широкий «розсуд», який вони демонструють майже на кожному засіданні, напевно, тільки в одному випадку: якби вона складалася, як і передбачав закон, з політично незаангажованих першокласних професіоналів із кришталево чистою репутацією. Тому  їхнього опущеного вниз великого пальця замало, хочеться чути реальні аргументи.

І ще один момент на замітку діячам, що позиціонують себе як невиправні ідеалісти. Ситуація з конкурсом, щиро кажучи, — катастрофічна через великий кадровий голод. Так, із 48 мільйонів, напевно, можна було підібрати 120 ідеальних суддів, але біда в тому, що участь у конкурсі — справа добровільна. А, наприклад, ті поодинокі юристи, яких багато хто, в тому числі і  автор цих рядків щиро хотіли би бачити у Верховному суді (переважно — не з судової системи), так і не зважилися податися на конкурс. І не останню роль в такому рішенні декого з них зіграло огульне цькування всіх суддів без розбору.

(Дал і буде)

Читайте також: Про координати незалежності судової влади


Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ