• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Україна-Росія: війна чи мир?

Чи перебувають Україна і Росія у стані війни? Якщо так, то з якого моменту і яким документом стан війни було оголошено? Відповідь на це запитання не така вже й очевидна, як може здаватися

Я нескінченно зворушений і задоволений тією увагою, що її приділила Головна військова прокуратура в особі заступника начальника відділу Управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку ГВП пана Олександра Свинара. Ба більше, імпонує та імпульсивна, емоційна манера, в якій було дане спростування на мою скромну замітку щодо практичного застосування Женевських конвенцій про захист жертв збройних конфліктів і поводження з військовополоненими. Цей живий відгук вигідно відрізняється від сірих безликих відписок, якими часто грішать прес-служби різних відомств.

Однак по суті викладених доводів змушений не погодитися зі своїм опонентом з таких причин.

По-перше, просив би пана прокурора залишити всякі натяки на те, що стаття мала замовний характер та іншу нісенітницю. Просто пропоную йому спуститися з висот свого прокурорського кабінету в народ і послухати, що говорять люди в транспорті, на ринку, в чергах біля кас супермаркетів, на лавках перед під'їздами будинків. Всі вони нещадно критикують нинішню владу за те неподобство, що коїться у нас ось уже три роки, і кінця і краю йому не видно. Критикують з різних позицій: хтось вимагає рішучих заходів і війни до переможного кінця, хтось закликає все разом припинити, бо поганий мир кращий за добру війну. Таких людей мільйони, і не треба вдавати, ніби всі вони агенти Кремля.

Влада має не на словах, а на ділі звикнути до того, що в суспільстві є різні погляди щодо найчутливіших питань, і не треба все спрощувати до чорно-білих кліше формату 1937 року... Ми всі любимо нашу Батьківщину, кожен по-своєму, і переживаємо за те, що відбувається.

Тепер коротко і по суті аргументів.

Почнемо з ключового запитання: чи перебувають Україна і Росія у стані війни? Якщо так, то з якого моменту і яким документом стан війни було оголошено? Відповідь на це запитання не така вже й очевидна, як може здаватися.

Посилання на резолюції ПАРЄ та інших міжнародних організацій я залишаю за дужками з тієї простої причини, що вони не уповноважені ані від імені України, ані від імені Росії оголосити кому б то не було війну. Вони можуть констатувати наявність сукупних ознак, притаманних військовому конфлікту, але не можуть за інші країни зробити те, що передбачено їхнім національним законодавством.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 106 Конституції України, президент «…вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань».

Оголошувати війну — виняткова прерогатива глави держави. Якщо президент цього досі не зробив, то можливі лише два варіанти відповіді: або він проявив малодушність і боягузтво, або він володіє таким обсягом інформації, недоступної для широкого загалу, що дійшов висновку про відсутність підстав для оголошення війни та/або військового стану. А оскільки у сміливості й героїзмі нашого гаранта Конституції ми не сумніваємося, значить, залишається другий варіант, чи не так?

Одна з тез пана Свинара здалася особливо красномовною, тому дозволю собі процитувати уривок:

Смішно, ба навіть непрофесійно, виглядає теза автора про відсутність статусу військовополоненого без оголошення війни чи воєнного стану та хибність застосування при цьому положень Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року. У другій статті цієї конвенції зазначено:

Ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими договірними сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони.

Зовсім не смішно — які ж полонені в мирний час?

Насправді в Конвенції дана чітка обмовка: навіть якщо стан війни не визнано однією з них.Тобто необхідно, щоб стан війни визнавала хоча б одна з країн, що ворогують. В іншому разі, якщо жодна зі сторін не оголошує стан війни, то можна тільки розвести руками...

Наведемо ще один приклад. Як відомо, в міжнародних відносинах одним із ключових є принцип взаємності. Візьмімо гучну справу двох російських військовослужбовців — Єрофєєва й Александрова, — засуджених до 14 років позбавлення волі за сукупністю ст. 437 Кримінального кодексу України «ведення агресивної війни», ст. 258-3 «участь у терористичній організації», а також ч. 3 ст. 258 «вчинення терористичного акту, що спричинило смерть людини». Між тим, в цьому разі тактика перемогла стратегію.

Всі ми пам'ятаємо, що вони толком не встигли пізнати всі тяготи української в'язниці й були обмінені на Надію Савченко (про що вже багато хто шкодує).

Двох російських військовослужбовців — Єрофєєва й Александрова, — засуджених до 14 років позбавлення волі, обміняли на Надію Савченко (про що вже багато хто шкодує)

Тактика полягала в тому, щоб якомога швидше засудити та прогриміти по всіх телеканалах з цією історією. Але стратегія свідчила про інше: якщо ви в ГПУ не визнаєте за Єрофєєвим і Александровим статусу військовополонених, судите їх у загальнокримінальному порядку як приватних осіб (на що маєте повне право), то тим самим ви заперечуєте наявність міжнародного військового конфлікту за участю України й Росії, тобто допомагаєте не словом, а ділом у практичній реалізації вищезгаданої доктрини начальника Генштабу ВС РФ Герасимова.

Крім того, виходячи з принципу взаємності, важко вимагати статусу військовополонених для українських солдатів і офіцерів у чужому полоні, коли ми самі не визнаємо статусу військовополонених за протилежною стороною. Можна було зробити навпаки: оголосити їх військовополоненими, продемонструвати зразкове виконання Женевських конвенцій, попутно зазначивши міжнародний характер збройного конфлікту на сході країни. Але тактика перемогла стратегію, і ми маємо те, що маємо...

Судячи з того, як старанно обійшов опонент ситуацію з п. 5 Мінських угод про обмін заручниками, тут навіть сперечатися немає про що: документ не читали юристи, а коли прочитали — схопилися за голову! Адже в цьому п. 5 Мінських угод Україна зізнається в захопленні заручників — тяжкому військовому злочині. Хто за це відповість?

Щодо ст. 12 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, то пан Свинар був недостатньо точним. Він пише: «Зазначена норма Конвенції поряд з відповідальністю окремих осіб покладає відповідальність за поводження з військовополоненими ще й на державу...»

Не «ще й», а насамперед на державу! Про що чорним по білому написано в цій статті.

Тепер дайте відповідь на просте запитання: якщо територія, зайнята ЛНР/ДНР, не має статусу окупованої, то яка держава несе відповідальність за дії своїх громадян на своїй території? Запитання з розряду риторичних...

Поки ці території не оголошені окупованими або, як Крим — анексованими, — словесна еквілібристика, не підкріплена наданням відповідного статусу територіям, є безпредметною.

І наостанок — два слова про вирок Пилипенку, який так завзято захищає пан Свинар. Я згоден, цей вирок дійсно не має нічого спільного ані з верховенством права, ані зі справедливістю.

Послухайте, збройний конфлікт на Сході забрав життя понад 10 тис. людей. Десятки тисяч поранених, сотні тисяч біженців... Суспільство чекало, що будуть пред'явлені нам всім і суду реальні фігури, винні в розстрілах полонених і цивільних осіб, в мародерстві, насильстві тощо.

Наприклад, коли ГВП провела кропітку роботу й витягла за шкірки на світ божий закінчених негідників, що діяли під вивісками «Айдар», «Торнадо» і т. д., коли ми дізналися конкретні факти нелюдської жорстокості в їхньому виконанні, хотілося потиснути руку нашому головному військовому прокуророві й сказати: ось — є людина, яка стоїть на сторожі закону, попри всі політичні відмазки, яка рятує честь країни й завдяки якій нам в майбутньому не буде соромно дивитися в очі своїм дітям. І ми всі сподівалися, що таких самих відчайдушних негідників — тільки вже з «іншого боку» — ми незабаром побачимо на лаві підсудних.

Тому не слід псувати враження від реальної, якісно зробленої роботи, замість серйозних фігур намагаючись «продати» нам сторожа продуктового складу Пилипенка — як знакового військового злочинця.

Якими ще словами потрібно пояснити пану Свинару, що цей Пилипенко, який не зробив жодного пострілу, не завдав нікому тілесних ушкоджень, нічого не вкрав, — не тягне на сенсацію. Це ж курям на сміх: вказати у вироку, що підсудний три дні охороняв продуктовий склад, а потім приблизно два тижні добровільно-примусово рив окопи. Для мене критерій один: є кров на руках — відповідай. А тут туфтою, шитою білими нитками, віддає за кілометр.

Як резюме я просто хочу нагадати відомий діалог Жеглова і Шарапова про підкинутий гаманець. Ми не маємо опускатися до брехні. Нехай вона формальна. Нехай в очах ГПУ нічого не змінює...

Просто раджу всім працівникам ГПУ зробити роман братів Вайнерів «Ера милосердя» своєю настільною книжкою. І читати, читати, читати!

Читайте також: Юрій Луценко: проблема, пошуки рішень



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ