• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Вбивство Шеремета: головна версія

Сьогодні є всі підстави стверджувати, що влада України саботує розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета. Про те, як це відбувається і кому це вигідно, а також про те, хто покриває вбивць, — думка автора

Минув понад рік з дня вбивства у центрі Києва журналіста Павла Шеремета. Зрушень у слідстві, що його веде Нацполіція МВС, — жодних. Спікери відомства й сам міністр Арсен Аваков обмежуються загальними фразами «про великий масив виконаної роботи» і «труднощі», з якими зіткнулося слідство. Офіційно слідство засекречено, і той же Аваков заявив, що наступне повідомлення у справі Шеремета буде тоді, коли слідству буде що сказати. Словоблуддя високих чинів Нацполіції та МВС іноді доповнюють порожні заяви президента Петра Порошенка про те, що до слідства необхідно залучити то ФБР, то абстрактних закордонних правоохоронців.

Все це відбувається на тлі того, що самі колеги загиблого Шеремета розкрили кричущі факти: «слідство» чомусь «не встановило» стеження за будинком напередодні вбивства, яке вів співробітник СБУ з підрозділу «Альфа» (так званий антитерор) Кримського главку Служби безпеки. Який — якщо вірити голові СБУ Василеві Грицаку (автор йому не вірить) — пішов зі служби «за станом здоров'я» якраз після захоплення Криму Російською Федерацією і переїхав жити на «материкову» Україну, в Одесу. Той же Грицак явно поспішав створити алібі своєму нібито колишньому колезі, заявивши, що під будинком, де жив Шеремет, той не виконував жодних завдань СБУ.

Також журналісти з'ясували, що СБУ, залучена слідством, яке веде МВС, вилучила відеозаписи з камер спостереження, розташованих на місці події (та й то — сяк-так; журналісти змогли знайти камери, відео з яких «слідство» не спромоглося зняти). Причому саме відео власникам камер повернуто не було — його ретельно затерли з носіїв.

Спливло й те, що за будинком, де жив Шеремет, тривалий час велося поліцейське зовнішнє спостереження, свідком чого випадково став і нардеп Геращенко, кишеньковий депутат Авакова. А журналісти самої «Української правди» ще до вбивства Павла публічно заявляли, що за деким із них здійснюють приховане спостереження, а їхні телефони прослуховують. Але всі звернення до органів влади залишилися без реакції: ніхто — ані СБУ, ані МВС, ані ГПУ — не вжив жодних заходів ні для юридичної фіксації цих фактів, ні для встановлення персоналій тих, хто це робить.

Так буває в одному випадку: коли ініціатор негласного спостереження (зовнішнього спостереження, стеження) і негласного знімання інформації з каналів зв'язку (прослуховування) виступає сама влада.

Шеремета було вбито 20 липня 2016 року. Його автомобіль був підірваний, коли Павло від'їжджав від свого будинку. Фото: Reuters

Який рівень ухвалення незаконних рішень? Найвищий: до цього причетні вищі чиновники держави. Чому? Тому що формальна вказівка на зовнішнє спостереження санкціонується вищим начальницьким складом Нацполіції, а куратором так званого 7-го флоту — зовнішнього спостереження — є 1-й заступник голови Нацполіції. На момент фіксації журналістами УП стеження за собою таким був Вадим Троян — перший заступник начальника Національної поліції України з 4 березня 2016 року. Без відома Трояна жоден нижчий начальник не наважився б самовільно, навіть «на приробіток», організувати стеження за журналістами — це кримінальна стаття.

Загальновідомо, що Троян — несамостійна фігура, повністю залежна від міністра внутрішніх справ Авакова, чиїм ставлеником він і є. Також загальновідомо, що за своїми морально-вольовими й професійними якостями ця людина не відповідає тій високій посаді, яку займає. Це типовий призначенець без жодного досвіду оперативної роботи, належної освіти (корочка вишу в кишені — ще не свідчення здатності самостійно мислити); смотрящий від Авакова в Нацполіції, і не більше.

І так, факт: наявність саме міліцейської оперативної служби під будинком Шеремета ще напередодні його вбивства офіційно засвідчив журналістам Антон Геращенко, який випадково опинився в тому місці.

Якщо з зовнішнім спостереженням все ясно, то з прослуховуванням — всі питання до СБУ. Адже тільки у цієї контори монополія в Україні на негласне зняття інформації з каналів зв'язку. І це — у контори, яка заплямувала себе тотальною зрадою кадрів Кримського главку і Управлінь в Луганській і Донецькій областях (тобто куди ворог дійшов — там СБУшники поголовно Батьківщину і зрадили!).

Ні, звичайно, в Україні мобільні комплекси для прослуховування і персонал для цього є в розпорядженні чи не кожного олігархічного угруповання, але СБУ це ніколи не визнає. Тому що: а) СБУ — маріонеткова силова структура, що деградувала до обслуговування бізнес-інтересів бізнес-політичних кланів України й навіть Росії; б) СБУ не виконує своїх функцій і не контролює ситуацію в державі.

Та оскільки СБУ не визнає цього очевидного факту, то вся відповідальність за незаконне прослуховування журналістів «Української правди» однаково лягає на СБУ — адже більше прослуховувати в Україні офіційно нікому!

І ще раз підкреслимо: ані до, ані після вбивства Павла Шеремета керівництво правоохоронних органів нічого не зробило для того, щоби встановити винних у незаконному стеженні за журналістами й у прослуховуванні журналістів. Пояснення цьому може бути тільки одне: за цим стояла сама влада.

Але стежити-прослуховувати — одне, а вбити — інше. Для першого і другого має бути мотив. Мотив — був і є. І він лежить на поверхні. Але його вперто ігнорує слідство.

Закляті друзі

Не секрет, що сьогодні владу в країні ділять два бізнесові олігархічні угруповання: Петра Порошенка й Арсена Авакова. Ті, хто прийшов до влади на крові Майдану і зміцнив свою владу після Мінська-2 ситуативними союзами з різними впливовими угрупованнями, до кінця 2015 року фактично поділили сфери впливу в Україні: міністерства і відомства (а значить, і контроль над держбюджетом), над держпідприємствами (мільярди «кешу»), над надрами (родовища корисних копалин), розставивши своїх смотрящих на всі «схеми», які до них годували сім'ю Януковича. Після чого будь-який сенс перебудови країни, модернізації держави для цих осіб було втрачено. Навіщо витрачати гроші на реформування країни, коли мільярди можна розсовувати по кишенях?

Навіть кров — велика пролита українцями кров — нічого владу не навчила. Всі передвиборчі обіцянки було одразу ж забуто, почалася гризня за «безгоспні» держактиви й відбирання накраденого у попередників. А ГПУ, МВС та СБУ стали інструментарієм особистого збагачення перших осіб держави.

Той, хто був учора мільйонером, стрімко ставав мультимільйонером, мультимільйонери — мільярдерами...

Але жадібність і тяга до влади не мають меж. Досвід інтриганства й особиста безпринципність дозволили Петру Порошенку скинути прем'єра Яценюка з позицій, рівнозначних президентським за впливовістю і доступом до ресурсів. Але Порошенко нічого не зміг зробити з Аваковим, адже той встиг створити за півтора року після Майдану свою приватну армію у структурі МВС, кістяком якої є полк «Азов» у системі Нацгвардії, вихідці «Азова», що розставляються на ключових посадах у системі Нацполіції та МВС. А також так званий Національний корпус, воєнізовані структури якого об'єднують під своїм «дахом» праворадикальну молодь без чіткої життєвої позиції, але під милозвучними націоналістичними гаслами.

До того ж Аваков озброїв своїх прихильників і подільників нагородною зброєю: з порушенням закону в МВС відбулася небувала за масштабами роздача бойової зброї, включно з автоматичною.

При цьому Аваков фактично відсунув на другий (якщо не на третій) план екс-прем'єра Арсенія Яценюка, концентруючи у своїх руках реальну владу в так званому «Народному фронті», у фракції НФ у ВР і домінуючи в усіх бізнесових питаннях, що вирішуються цим — вже мафіозного типу — утворенням.

У цій системі координат є і свої смотрящі за бізнес-активами: у Авакова таким є депутат Ігор Котвицький, у Яценюка — депутат Андрій Іванчук. Саме вони очолюють контроль над великою кількістю «схем», перехоплених «у злочинної влади Януковича».

Сам Петро Порошенко зробив ставку на союз із «колишніми» — бізнесменами й політиками, що представляють в Україні інтереси Росії і путінського клану. На Дмитра Фірташа, Сергія Льовочкіна, Юрія Бойка, Ріната Ахметова і, звичайно ж, Віктора Медведчука. Всі ці особи — зі звичного для Порошенка оточення, з більшістю з яких він знайомий особисто близько 20 років, а тому ж Медведчуку — зобов'язаний особисто.

Бізнес-угруповання, очолювані перерахованими «друзями Путіна», мають свою особисту міні-армію, закамуфльовану під «служби безпеки» й охоронні підприємства. На чолі яких, здебільшого, стоять вихідці з СБУ й УБОЗ проросійської орієнтації (привіт від ФСБ!). У разі «години X» партнери Петра Олексійовича зможуть виставити велику кількість «багнетів». Але що добре для України: вся ця «п'ята колона» не наділена функціями держави, і тому використовувати її у протистоянні зі своїми бізнес- і політичними конкурентами Порошенко не може. Так намагався зробити Янукович, і всі пам'ятають, що з цього вийшло.

З підконтрольних Порошенку силовиків, які мають реальні важелі впливу на ситуацію в країні, є тільки СБУ і ГПУ, на чолі яких стоять президентські призначенці. Їхньої реальної ваги та можливостей тільки й вистачає на те, щоби врівноважити ситуацію з Аваковим, який набув сили і «втратив берега».

Це у ВСУ брак сучасних систем озброєння і техніки на полі бою, а «Альфа» СБУ стараннями президента озброєна найкращими зразками. І не скаржиться на брак боєприпасів для навчань, як це робить аваковський «Азов».

Також Порошенко контролює Національну гвардію, в керівництві якої — його ставленики. І це керівництво щемить «Азов»…

Головним «рішалою» і одночасно «гаманцем» президента є колишній комсомольський працівник, а нині депутат БПП Ігор Кононенко. Людина з типом мислення, сформованим у 90-х й такими ж поведінковими стереотипами.

Таким чином, до кінця 2015 року, висловлюючись мовою казенною, угруповання Порошенка й угруповання Авакова досягли якогось паритету в політиці, бізнесі й дерибані держбюджету. Паритету, ломка якого може привести навіть до військових дій — в буквальному сенсі — між сторонами конфлікту. Або до відсторонення від влади (і від казенних грошей) представників обох ворожих груп, якщо той же президент раптом вирішить змістити того ж Авакова з посади міністра внутрішніх справ. У відповідь «Народний фронт» розвалить коаліцію, а це — перевибори ВР, непотрапляння в Раду більшості порошенківців і яценюковців (аваківців), і жодних перспектив на другий президентський строк самого Порошенка. Плюс голодні азовці, відлучені від грошових вливань начальницьких господарів бренду, яких потрібно якось утримувати. Та й узагалі «все каміння на голову»...

Угруповання Порошенка й угруповання Авакова досягли якогось паритету в політиці, бізнесі й дерибані держбюджету. Фото: УНІАН

Щоб уникнути такого згубного для них сценарію, ворожі сторони — і це очевидно — досягли якихось домовленостей. Які блокують обопільні ворожі дії й дозволяють «переможцям» обгризати держбюджет і обчищати кишені громадян за допомогою шахрайських схем у тарифоутворенні, оподаткуванні й митних кримінальних схем.

Таким чином, до середини 2016 року Україна знову опинилася в заручниках. Тільки вже не одного клану Януковича, а двох — Порошенка та Авакова-Яценюка.

Але було, є (і буде) одне «але» — зовнішній контроль. Так, нерозвинене громадянське суспільство України, з нечисленними активістами, реформаторами, не-кишеньковими волонтерами та непідконтрольними владі журналістами поки що не здатне самостійно контролювати український політикум і його «найкращих людей», місце більшості яких — за ґратами. Це добре розуміє коаліція західних союзників України — насамперед США і ЄС. Чиї посли та експерти інформують свої уряди про те, що відбувається в Києві й на периферії. Україна — на передку можливої війни з Росією. Україна ввібрала десятки мільярдів доларів західної допомоги та кредитів. Україна сама по собі — стратегічний плацдарм для глобального переділу світового порядку стратегічними гравцями. Україна є занадто важливою для Заходу, щоб дозволити загрузнути її злодійській псевдоеліті в убивчій міжусобиці, та ще й напередодні подій планетарного масштабу. Розлучатися без віддачі з мільярдами, поставити під удар безпеку й авторитет власних країн, безвольно спостерігаючи, як умовні порошенки та авакови рвуть на частини один одного і Україну, Захід не буде.

Звідси і «Реанімаційний пакет реформ» (написання та імплементація потрібних для країни законів). Звідси і НАБУ, і НАЗК, і менеджмент з досвідом успішних реформ у Східній Європі і взагалі роботи на Заході.

Поводирями для Заходу в джунглях українських злодійських реалій виступає низка українських же експертів і журналістів, не пов'язаних з владою. Саме вони озвучують західним партнерам України больові точки, які потрібно терміново лікувати; розкривають владні договорняки й кримінальні схеми з розкрадання бюджету. Саме вони називають конкретних винних і вигодонабувачів цих злодійських схем. Саме їхню репутацію — з моменту настання «перемир'я» між Порошенком і Аваковим — намагається знищити українська влада.

Багато розслідницьких проектів, що фінансуються Заходом і псують кров тандему Порошенка-Авакова, з'явилися завдяки рекомендаціям провідних журналістів «Української правди» західним грантодавцям і за їх координаційної підтримки.

Звідси і збір компромату на журналістів, незаконне стеження і прослуховування, провокації за участю офіцерів СБУ та проплачені статті з «компроматом» на неугодних.

Це факт: права рука і бізнес-партнер президента України Ігор Кононенко в прямому ефірі погрожував журналісту УП Сергію Лещенку — у зв'язку з викриттями кримінальних схем за участю Кононенка.

Це сталося 8 червня 2016 року: в прямому ефірі телеканалу 112 офіційний заступник голови фракції БПП Кононенко заявив буквально таке: «Я не знаю, від кого ці звинувачення лунають, якщо ви кажете, що від пана Лещенка, то, знаєте, пан Лещенко, мабуть, був і є непоганим журналістом-розслідувачем, але, мабуть, він уже став політиком, бо він перестає використовувати факти, і це вже перетворюється на якусь маячню. Це небезпечно для здоров'я, просто я дуже переживаю за здоров'я Сергія».

На піку бандитизму, в 1990-х (а Кононенко «родом» звідти) фраза «це небезпечно для здоров'я просто, я дуже переживаю за здоров'я Сергія» розцінювалася однозначно: як загроза фізичної розправи. Це підтвердять опера УБОЗ і главку «К» СБУ, бізнесмени й бандити, які пережили 90-ті. Цей словесний оборот був у першій половині 1990-х стійким і мав однозначне смислове навантаження. Розлючений Кононенко (що видавала його рука, яка «гуляла») в прямому ефірі центрального телеканалу публічно погрожував автору «Української правди» фізичною розправою. І для цього були причини.

На той час завдяки старанням журналістів Кононенко був уже нев'їзним у США, про його роль у кримінальних схемах знали в посольствах провідних держав світу. Розкрилася роль Порошенка і його оточення в торгівлі з ворогом, в постачанні вугілля з окупованих районів Донбасу в Україну за завищеною ціною, в кримінальних схемах з Медведчуком і лідером донецького ОЗУ «Люкс» Ахметовим.

Отже, 8 червня 2016 року Кононенко погрожував у прямому ефірі популярному автору «Української правди» фізичною розправою. А півтора місяця по тому, 20 липня, було підірвано автомобіль, за кермом якого був журналіст «Української правди» і цивільний чоловік власниці цього видання — Павло Шеремет.

Збіг? У справах такого роду автор їх не зустрічав.

Помста?

Ми повертаємося до мотивів вбивства Павла Шеремета.

Який резон у вбивстві Павла Шеремета? Гострих розслідувань він не вів. Різких, критичних статей — не писав. М'яка за натурою своєю людина, він не був конфліктним і не мав ворогів. Грошових проблем не мав теж. Жив спокійним, розміреним життям людини, яка бачила багато і втомилася брати вершини.

Саме тому підрив його машини в перші дні багатьма був сприйнятий як теракт, аналогічний вбивству Гії Гонгадзе у 2000 році. Теракт, який спецслужби Росії використовували для руйнування державності України та який досі не розслідувано Генпрокуратурою — не встановлено ані організаторів, ані замовників злочину (за це, до речі, несе персональну відповідальність Юрій Столярчук, заступник генпрокурора Юрія Луценка).

Зі справою Гонгадзе у справи Шеремета було багато аналогій: в обох випадках страшною смертю загинув журналіст популярного суспільно-політичного інтернет-видання в Україні; в обох випадках загибелі журналіста передувало незаконне стеження і прослуховування з боку СБУ (про що до і після загибелі доказово, з фактами на руках заявляли або сама жертва, або колеги покійного); вбивству передував конфлікт (у випадку з Гонгадзе — видимість конфлікту) з першими особами держави. Вбивство було скоєно у витончений, бузувірський спосіб.

 Зі справою Гонгадзе у справи Шеремета було багато аналогій

Але якщо за вбивством Гонгадзе пішов ретельно зрежисований і розкручений «касетний скандал» з «гастролями» майора Миколи Мельниченка, то у випадку з Шереметом нічого подібного не сталося. Що дуже скоро змусило розсудливих людей і колег покійного засумніватися в «російському сліді» у цій трагедії. До того ж дуже голосно свої нібито теплі й близькі стосунки з покійним піарили перші особи України.

Далі почалися речі, які однозначно можна трактувати як умисний розвал слідства. Міністр внутрішніх справ відмовився публікувати фотороботи осіб, які закладали вибухівку під автомобіль, в якому і загинув Павло Шеремет. Це небувалий у світовій практиці випадок, коли слідство відмовляється публікувати фотороботи вбивць «по гарячих слідах», мотивуючи це тим, що такий крок може... зашкодити слідству. Коли саме публікація «по гарячих слідах» фотороботів ймовірних злочинців — реальна можливість залучити до упізнання вбивць найширшим колом людей, що мали з ними контакти.

Як виявилося незабаром, слідство абияк збирало докази на місці події: вже після роботи слідства журналісти виявили, що напередодні підриву Шеремета за будинком тривалий час спостерігав працівник СБУ, та ще й зі «зрадницького» Кримського главку. На цей факт керівництво СБУ і МВС відповіло «муканням», яке породжувало питань ще більше.

Обурення у колег загиблого викликав і набір версій того, що сталося, висунутих слідством, — частина з них інакше як ідіотськими не назвеш («вчинення злочину через професійну діяльність у Російській Федерації та Республіці Білорусь», «помилка в об'єкті злочину, а саме підготовка вбивства власника видання «Українська правда» Олени Притули»; «критичні публікації Шеремета у виданні «Українська правда» та виступи на радіо «Вести»; «конфлікти в особистому житті Шеремета у зв'язку з сімейним, комерційним і фінансовим становищем останнього»).

Натомість слідство не мало й зараз не має версії про причетність до вбивства Шеремета осіб з вищого керівництва України за мотивами помсти. Тобто влада — стежила, влада — прослуховувала, влада — труїла і видання, і його журналістів, влада публічно загрожувала, і ця ж влада саботує слідство. При цьому кримінальний бізнес цілої низки представників вищої влади в Україні зазнавав величезних збитків, а самі представники — величезних репутаційних втрат, і навіть опинилися під кримінальним переслідуванням, зокрема й на Заході.

Чому Павло Шеремет, ледь не найбезконфліктніший автор «Української правди», а не той же Лещенко? Ймовірно, це пояснюється тим, що позбавлення життя Лещенка після його публічних конфліктів очевидно вказувало б на замовників.

Тоді в шаленій голові (шалених головах) могла народитися ідея «дістати» Олену Притулу, власника «Української правди». Відібрати дорогу людину та ще й у бузувірський спосіб — типова бандитська «отвєтка» у стилі 90-х. Ми не можемо дістати тебе (нікому не потрібен міжнародний скандал), але ми дістанемо твоїх близьких. Дістали.

І знаково, і закономірно, що цю версію старанно намагається поховати «слідство».

А перші особи продовжують глумитися над загиблим і живими його колегами обіцянками про притягнення до розслідування західних експертів і правоохоронців, прекрасно знаючи, що це не передбачено законами України.

Читайте також: Назустріч революційному термідору


Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Прогноз погоди в Україні

Погода в Украине




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ