• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Конкурс до Верховного суду: несподівані результати та уроки для суддів

Поза всяким сумнівом, новий Верховний суд поповниться тими, хто «складав присягу» в Адміністрації президента

Дивно, що факт оприлюднення списків переможців конкурсу до Верховного суду не набув відповідного події суспільного резонансу. Втім, не в останню чергу через те, що багатьох гучних одіозних імен, яких побоювалися побачити в цих списках, у них не опинилося. Водночас мізерна кількість тих, хто дивився онлайн-трансляцію підбиття підсумків конкурсу (особливо за вирахуванням його учасників з членами сімей), змушує думати про сумні симптоми стану суспільної свідомості: нашу традиційну летаргію, що неодмінно слідує за черговим сплеском соціальної активності.

Те, що цей список буде далеким від сподівань багатьох, стало зрозумілим уже на початковому етапі. Зокрема, чимало авторитетних юристів не з системи, на жаль, так і не висловили бажання поборотися за крісло у Верховному суді. Привид кадрового голоду, що невідворотно насувається, замаячив уже на етапі закінчення подання заявок на участь у конкурсі.

У тих, хто цікавиться ходом конкурсу до Верховного суду, були свої маркери цього процесу. Закон, процедура та її дотримання під час проведення конкурсу, кількість людей не з системи й головний підсумок — імена. Особливістю нинішнього історичного моменту, поклавши руку на серце, слід визнати той факт, що підсумками конкурсу слід вважати імена не лише переможців, а й тих, хто, всупереч однозначно позитивним песимістичним прогнозам, його все-таки не пройшов.

Очевидно, що одним з примітних «персональних» маркерів конкурсу став голова Верховного суду Ярослав Романюк.

Щодо його публічної підтримки «диктаторських законів», то дорікати в цьому Романюкові тепер якось навіть ніяково, оскільки майже в повному обсязі їх було ухвалено нинішньою владою — «без шуму та пилу». Однак осад, як то кажуть, залишився. Втім, як і від напрочуд прихильних результатів голосування щодо кандидатури Романюка під час конкурсу.

Його професійні «життя та доля», увінчані симптоматичним «дембельським акордом», є красномовними й повчальними не лише в контексті конкурсу до ВС, віддзеркаленням закулісся якого вони стали, але і як хрестоматійна ілюстрація взаємин української політичної влади та судів. І ця історія мала б стати переконливою наочною превенцією для інших суддів.

Після Революції гідності, попри послужний список, який гарантував Ярославові Романюку місце серед суддів-ізгоїв, доля подарувала йому унікальний шанс почати практично з чистого аркуша й заслужити собі пам'ятник від вдячних нащадків або принаймні добру пам'ять колег. Він мав можливість увійти в історію головою ВС, який очолив початок реального очищення судової системи, як і годиться це робити — зсередини, і взяти активну участь у підготовці реформи поряд з посильним опором її спонтанно-бездарній перебудові. Однак мета виявилася іншою: відректися, перечекати, пристосуватися і всидіти у своєму кріслі.

Спочатку на Банковій обіцяли не чіпати Верховний суд (хоча все свідчило про те, що слово «Україна» «відпало» з вивіски не до добра), потім — його особисто... За тональністю і змістом публічних виступів голови Верховного суду України з вичерпною часткою ймовірності можна було судити про те, наскільки успішно просуваються переговори з можновладцями. Коли щось ішло не так, замість заколисливого красномовства в публічних виступах з'являлися не те щоб нотки металу, але менш улесливі інтонації й навіть участь «волею колег, які послали» у пошуках «деяких невідповідностей» закону про люстрацію і закону про судоустрій Конституції.

В результаті запам'ятається Романюк не як локомотив руху за те, щоб суди стали, нарешті, судами, дбайливо зберігши в системі все те, що заслуговувало бути збереженим, а як чинний голова Верховного суду, який неодноразово прислуговував вищій політичній владі й неодноразово був нею «кинутий».

Мав Ярослав Романюк ще й іншій шанс зробити хоч щось для судової системи. Насамперед, продемонструвавши її готовність до оновлення, пройшовши оцінювання, яке мало розпочатися з вищих судів. Та замість цього судові метри на чолі з Романюком вирішили саботувати процес. Опір проявлявся різноманітно: від класичного «ти хто такий?» до страйку по-італійськи: ми б і раді, та от Рада суддів відповідне Положення не затверджує... (До речі, тоді, як і зараз, Раду суддів України очолювала Валентина Сімоненко, яка зникла безвісти під час тестування щонайменше хвилин на 40, що було зафіксовано камерами, проте якимось дивом пройшло повз увагу ВККСУ та орлиний, але деколи злегка зашорений погляд членів Ради доброчесності.)

Так от, якби не сталося того наполегливого саботажу, не було б і багато чого іншого — не тільки «перетрушування» Верховного суду, а й НАБУ, «заточеного» саме під суддів, спецперевірок і... Громадської ради доброчесності.

На тлі вищеописаної бурхливої діяльності «добровільний реверс» Романюка, який раптом задумав попрощатися і подати у відставку, нікого не обдурить. Лише нескінченно наївна людина може допустити думку, що після докладених надзусиль, за підсумками конкурсу впевнено перебуваючи у прохідній частині, голова ВСУ раптом добровільно вирішив махнути на все рукою. Подробиці того, як саме змусили його «передумати в останню мить», ми дізнаємося колись із мемуарів. Знятися з конкурсу Романюку — це була вимога АП і особисто президента. Як чинний голова він потрібен для того, щоби провести юридичну процедуру ліквідації ВСУ. За це йому обіцяно посаду судді Конституційного суду.

У наших реаліях формування списку переможців жодна влада ніколи в житті ні за що на світі не пустила б на самоплив. І набагато далекоглядніше внести до списку набагато менш відомих і одіозних товаришів, для яких почуття вдячності є потенційно не чужим, або тих, хто пам'ятає про скелети у власній шафі, ніж надати крен цьому човну, взявши на борт одіозних широковідомих «важковаговиків».

Результат наполегливих і тривалих закулісних битв у високих кабінетах за формування списку суддів Верховного суду — не лише кандидати, що присягнули на вірність, але й список, який мав виглядати якомога пристойніше. Він і виглядає не найгіршим чином, а хто з тих, що святкує сьогодні перемогу, чим «заслужив» таку честь і як буде відпрацьовувати, стане очевидно вже в найближчому майбутньому.

Але в підсумку якимось химерним чином той факт, що Романюк і щонайменше кілька десятків сумнозвісних прізвищ (нехай і на регіональному рівні, а не в масштабах країни) не отримали жаданого крісла, виглядає свідченням того, що попри численні недоліки сумбурного й непродуманого руху під назвою «судова реформа» конкурс до Верховного суду закінчується зовсім не так песимістично, як того побоювався багато хто.

Приміром, ім'я судді Шабельникова нічим поки що не відоме в масштабах країни, але на Харківщині це промовисте прізвище з не менш промовистою асоціацією у місцевих: «30 відсотків». А ще у списках були Бершов і Рецебуринський, і Сірош, дружина якого має готель у Буковелі, Азевич, Охрімчук, Кізюк, Стрижевська, яку так активно лобіював її нинішній шеф, Вовк (до речі, за наявною інформацією, він мав особисту зустріч з президентом, на якій Петро Олексійович попросив його на цьому етапі «відійти в сторону», а в недалекому майбутньому обіцяв небувалий кар'єрний ріст).

Так, під час конкурсу не виникло жодного «грошового» скандалу. У всякому разі, низка конкурсантів, цілком готових за ціною не постояти, у приватних бесідах не приховували свого засмучення через те, що «куди нести, ніхто не знає».

Читачі «Ракурсу» пам'ятають, що перший тур відбувся майже без сучка і задирки. З результатами написання рішення вийшло не так гладко. Несподіване й несправедливе, але юридично бездоганне, на чому категорично наполягає ВККСУ, рішення, відповідно до якого ті, хто, як усім начебто було зрозуміло з вечора, зійшов з дистанції, на ранок раптом продовжили марафон за крісло у Верховному суді, залишило гіркий присмак, як і низка інших моментів.

Тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей. 5 квітня 2017 року друга група з 80 осіб проходила тестування. Фото: vkksu.gov.ua

Окрема сумна історія — оцінка доброчесності кандидатів. Аналіз на предмет доброчесності породив чимало запитань, що потребують, проте так і не дістали відповіді. Громадську раду доброчесності вдалося сформувати з представників організацій, які успішно відзвітували щодо закордонних грантів, як того вимагає закон, але не вийшло підібрати до її складу авторитетних професіоналів, не замішаних у недоброчесних справах. Так, Рада навряд чи могла складатися з моральних авторитетів рівня покійного Гузиря, проте цілком можливо було уникнути включення до списку адвокатів з сумнівною репутацією, які підтвердили її вже під час роботи в Раді доброчесності.

Зважаючи на це, а також на сумнівну цінність текстів низки негативних висновків ГРД щодо одних кандидатів у судді й підозрілу неуважність щодо інших, разючий їх відсоток, не підтриманий Вищою кваліфкомісією, не можна автоматично вважати однозначним свідченням зловживань останньої і зневагою до громадської думки.

Щодо наступного етапу конкурсу — написання судового рішення, — то по суті воно, напевно, не було таким, і оцінювання цього «реферату» — справа не менш творча, ніж його написання, що допускає доволі широкий «розсуд».

Результати психологічного тестування, за винятком тих випадків, де психологи зовсім вже проставили на кандидатах «чорну мітку», також залишали досить широкий простір для маневру членам Вищої кваліфкомісії. Таким чином, окрім тестів, решта конкурсу передбачала настільки широкий «розсуд», що ВККСУ великою мірою несе моральну відповідальність буквально за кожного кандидата. Так, ми всі прекрасно розуміємо, як саме подібні процеси проходять у нашій державі за будь-якої влади. Але ніхто не чув від ВККСУ жодної заяви про політичний тиск на них. Тут можливі два варіанти: або такого тиску справді не було (у що насилу віриться), або на Банковій подбали про те, щоби під час проведення конкурсу звести до нуля витік інформації, яка могла би компрометувати його непрозорість.

Крім того, наступні після тестування частини конкурсу з певних причин (недоробки закону, його виконання, а також правила, не виписані однозначно, що можна зрозуміти з огляду на штучно створений цейтнот, проте не скасовує самого факту) заклали серйозні юридичні міни під результат конкурсу. І тільки від політичної волі майбутньої влади залежатиме, наскільки уповільненою виявиться їхня дія. Коли затерта політична колода вкотре перемішається химерним чином, викинувши на стіл «добре забутих нових», а більшість справді нових, як завжди, незабаром виявляться «міченими», ця наступна влада може не уникнути спокуси скористатися юридичними «помилками» конкурсу в своїх цілях. До тих пір свою війну, як і раніше, вестиме лише «самотній самурай» суддя Брегей. У той час як чимало інших учасників конкурсу, які поділяють його позицію, продовжать спостерігати за тим, що відбувається, з укриття, обережно посилаючи сигнал: «подумки з вами», і тільки найвідважніші ризикнуть іноді лайкнути чергову публікацію судді у Facebook...

Поза всяким сумнівом, новий ВС поповниться, зокрема, тими, хто «складав присягу» в Адміністрації президента. Але всім новобранцям Верховного суду і насамперед — старожилам, які становлять більшість судової системи, доведеться пам'ятати, що найближчими роками кожне рішення ВС піддаватиметься пильній і навіть упередженій увазі суспільства. І нужняки не мають шансу проскочити непоміченими. Не можна гарантувати, що вони не пройдуть, але це неможливо буде зробити таємно. Всі «креатури» знають це і розуміють наслідки для себе особисто. Ну а за чиїми руками в новому ВС потрібно стежити особливо ретельно виходячи з минулих заслуг, відомо напевно.

Фото: vkksu.gov.ua

Крім того, є шанс, що «стокгольмський синдром» в цьому випадку не спрацює. Тому що «свіжа кров» все-таки залита у ВС. Туди потрапить значна кількість людей з іншою психологією. Вони не є ідеальними, але вже точно ніхто з них не захоче платити власною кар'єрою за чужі «відпрацювання». Ті, хто стане суддями нового ВС, внаслідок чималих зусиль отримають високооплачуване й таке, що обіцяє стати престижним, робоче місце на десятки років. За цей час влада поміняється незліченну кількість разів. І кожного разу їй захочеться підім'яти Верховний суд під себе. Та доля «тушки» буває плачевною, навіть якщо це суддя Верховного суду. І нові судді ВС добре пам'ятатимуть, що в нашій державі вже не раз переступали принцип індивідуальної відповідальності, тож змести черговий Верховний суд для нашої «юридичної традиції» не становить жодної складності. Ніщо не завадить будь-якій новій владі розірвати Верховний суд точно так само, як «знесли» Верховний суд України, почавши, за традицією, з повернення на його вивіску назви держави. І якщо щось і зможе врятувати Верховний суд, то тільки одне — легітимність в очах народу.

Одночасно плюси й ризики, пов'язані з оновленим Верховним судом, можна оцінювати на прикладі Касаційного господарського суду. Там опинилося порівняно мало людей, які мають необхідний практичний досвід. А розглядати господарські спори на рівні Верховного суду — не те, чого можна навчитися за півроку. Це несе величезні ризики, зокрема потенційної профнепридатності, і в найкращому разі негативно позначиться лише на темпах, але не якості роботи суддів у найближчі роки. Як соковито зауважив напередодні конкурсу один з членів ВККСУ: «оргазм» у переможців мине дуже швидко, адже відразу після призначення їм повезуть нескінченні візки зі справами...

Але існує і значний плюс, теж кадровий. У списку переможців є імена, які зарекомендували себе так, що малоймовірним видається ризик побачити їхні підписи під замовними судовим рішенням. Юристи, зокрема й добре відомі серед своїх закордонних колег і як фахівці з вельми актуальної для останніх теми — захист інвестицій. Ці імена в списку ВС — найкращий з можливих сигнал про те, що Україна докладає зусиль, щоби змінитися на краще.

Тож якщо в новоствореному ВС особисті амбіції кожного, хто досяг запаморочливої висоти в професійній кар'єрі, попри всі труднощі переможе командний дух, вони зможуть продемонструвати так давно очікуваний суспільством результат.

Репутація щонайменше кількох десятків людей дозволяє автору цих рядків сподіватися на те, що до ВС прийдуть люди, для яких закон, права людини, інтереси держави — не порожні слова, що просто виявились доречними під час написання мотивувального листа кандидата, а крісло у Верховному суді — не самоціль, не тема, але — місія. І ніколи раніше жоден з них не мав би шансу зайняти крісло у вищій судовій інстанції держави. Наскільки важким є вантаж, який їм довелося взяти на себе, щоби потрапити у високе крісло, наскільки гідними вони будуть у професійному плані й чи зможуть змінити клімат загалом, покаже час і перші кілька сотень судових рішень.

Читайте також: Рада Європи про оцінювання кандидатів у судді громадськістю: відсутність критеріїв і суб’єктивізм



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ