• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Геть постанови пленумів!

Перше, з чого має розпочати свою роботу новий склад Верховного суду, — ретельна ревізія постанов пленумів вищих судових інстанцій за видами судових практик. А за період 2009–2017 років їх сміливо можна викидати в урну

Підбиваючи підсумки етапу судової реформи, пов'язаного з формуванням вищої судової інстанції — Верховного суду — напередодні початку його роботи, хочеться поставити майбутнім верховним суддям одне пряме, неделікатне запитання: ви взагалі навіщо там, у Кловському палаці й біля нього, зібралися? З якою метою або наміром?

Я розумію, що така постановка запитання дещо обеззброює. «Тому що так треба!» — відповідав спантеличений провідник поїзда з фільму «Чародії».

Те, що кожному із суддів багато належить і багато дозволено, — це факт. Однак Верховний суд існує зовсім не для того, щоби працевлаштувати 120 юристів вищої кваліфікації та надати їм та їхнім близьким родичам матеріальну допомогу. Ба більше, якщо хтось думає, що держава витрачає мільйони на те, щоб утримувати величезний апарат помічників — моторних слуг своїх панів, які створюють видимість касаційного перегляду справи шляхом надсилання в 99% випадків стандартної відписки: «Ваша касаційна скарга є необґрунтованою, і це очевидно без вивчення матеріалів справи», — то такі Труффальдіни нам даром не потрібні.

Насправді ідеальний Верховний суд — це той, який, подібно до конвеєра, всі підряд справи в порядку касації не слухає, а займається однією справою, своїм головним призначенням — встановленням судової практики й наглядом за її однаковим дотриманням. Верховний суд може розглядати окремі справи, але це мають бути виняткові випадки — ті самі казуси, за якими надалі буде визначатися судова практика в цій категорії справ.

Чому це має бути саме так? Наведу простий і зрозумілий кожному приклад.

Візьмемо ракетний завод — наприклад такий, яким був «Південмаш», поки не перемогли Шарікови під керівництвом Швондєров. Або знаменитий куйбишевський «Прогрес» — рідні стіни Сергія Корольова, де були виготовлені всі радянські ракети для польоту людини в космос, починаючи з Юрія Гагаріна.

Так от, завдання головного конструктора — намалювати креслення, передати їх на завод, а вже там тисячі робочих стають до верстата і точать свої гайки. Головний не ходить по заводу і не переміряє штангенциркулем кожен болт і кожну гайку — тому що так робота перетвориться на суцільний бардак і ракету робитимуть мільйон років. Для цього є контролери, бригадири, начальники цехів. Кожен має на своєму рівні робити свою справу. Корольов придумав ракету — його завдання забезпечити високу культуру праці й дотримання конструкторської документації загалом. Виконавців — організувати й контролювати виробничий процес, а робітників — точити, пиляти, паяти, прикручувати тощо.

Корольов не ходив по цеху з гайковим ключем. Він міг пройтися цехами або стартовим майданчиком і добрими триповерховими словами пояснити, як він відправить пішки по шпалах недбайливих виконавців. І все працювало, космічні кораблі борознили простори всесвіту...

Сергій Корольов

Якщо ця аналогія не всім очевидна, то можна згадати досвід роботи радянської судової системи. Так, безумовно, був відсоток справ з елементами «політичного» фактора. Але таких було, якщо по совісті казати, менш як 1%. Як, втім, щось таке існує і в усіх інших країнах. Треба бути дуже наївною людиною, щоб думати, ніби той же Білий дім не втручається в роботу судів, там, де це стосується питань великої політики...

Але для 99% простих людей найнародніший радянський суд більш-менш намагався дотримуватися норм матеріального і процесуального права. Інша річ, що законодавство того часу було деформовано ідеологією, але суд в цьому був не винен.

Важко собі уявити, але в ті далекі роки, коли не було ані комп'ютерів, ані принтерів, ані навіть (!) ксероксів, — судові органи були нечисленні, але продуктивні: всі вироки та рішення писали від руки, але швидко, якісно і без помилок. Справу слухали швидко і без теперішньої тяганини.

За радянських часів було досягнуто справжньої єдності судових інстанцій: суд був один — загальний. Не було вінегрету з господарських, адміністративних, загальних у цивільних і кримінальних справах, тепер ще вигадали антикорупційний і патентний суди, особняком десь там стоїть Конституційний суд... Так, був у ті роки арбітраж, але це був саме арбітраж між підприємствами, установами та організаціями, і судом його ніхто не вважав.

Верховний суд в ті роки займався винятковими справами, які міг розглянути як у порядку касації (терміна «апеляція» тоді не було, був перегляд), або навіть як суд першої інстанції — якщо справа була особливої важливості. Але найголовніше — Пленум Верховного суду видавав постанови щодо судової практики. Ці документи, попри всю їх архаїчність з висоти нашого часу, можна сміливо заносити до золотого фонду юридичної думки. Навіть після десятиліть їх приємно читати, бо там є жива думка, логіка, доступні приклади, корисні роз'яснення. А все чому? Тому що писали від руки саму суть!

Коли ви маєте комп'ютер і принтер, ви можете комбінувати абзаци, копіюючи їх з інших текстів, в результаті виходить незрозуміла каша. Коли ви пишете від руки — ви описуєте хід ваших думок. Якщо в голові ясно, то і словам на папері просторо.

А от коли читаєш сучасні постанови пленумів вищих судових інстанцій, то якби не знати, що пишуть їх помічники сяк-так за допомогою команд copy-paste, то можна було б вирішити, що автори цих текстів курять бамбук...

На жаль, що довше ми йдемо шляхом судових реформ, то далі ми віддаляємося від двох ключових, я б сказав наріжних каменів судової системи — єдності всіх судових органів і роботи зі встановлення чіткої та однозначної судової практики.

Зверніть увагу: в Конституції 1996 року згідно з ч. 3 ст. 124 було записано так:

Судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції.

І далі йшла ч. 1 ст. 125 Конституції, де встановлювалося, що:

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Попри певний різнобій на практиці, в теорії у нас все так само, як і за часів УРСР, діяв єдиний суд, просто з «філіями».

Що ми отримали внаслідок реформи від 2 червня 2016 року? Норму ч. 1 ст. 125 Конституції залишили, а ключову прив'язку — ч. 3 ст. 124 Конституції — ліквідували! Тепер більше немає в Конституції згадки про юрисдикцію судів! Хоча, чого ви хочете, якщо слово «Україна» в назві Верховного суду виявилося зайвим. Немає України — немає і юрисдикції. Є просто набір бюрократичних установ, іменованих по-старому «суд».

Натомість знайшлося місце іншій юрисдикції, яку ми не визнаємо, але можемо коли-небудь визнати згідно з ч. 6 ст. 124 Конституції України (в редакції від 2 червня 2016 року):

Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.

Може визнати, а може і не визнати, чи не так? Чи можна вважати вищенаведений зміст ч. 6 ст. 124 Конституції правовою нормою? І навіщо таку маячню писати в Основному Законі? На жаль, тепер депутати можуть тільки лікті кусати, усвідомивши, в який блуд їх завели юридичні мудреці Банкової.

Усунути прогалини й безглуздості законодавчого забезпечення судової системи ми зможемо незабаром після падіння нинішнього господаря Банкової, про якого, як водиться, його вчорашні дармоїди-лакеї розкажуть чимало гидот. Вважаю, що ця подія вже не за горами...

Та от у тій частині, де це стосується встановлення судової практики, новостворений Верховний суд цілком може себе проявити. Річ у тім, що закони й конституції у нас змінюються з калейдоскопічною швидкістю, а ось постанови пленумів вищих судових інстанцій щодо певних категорій справ пишуться на десятиліття і переходять у спадок нащадкам.

Скільки було прикладів, коли чинними залишалися постанови ще Пленуму Верховного суду УРСР. Вже не було ані Конституції 1978 року, ані тих законів і кодексів, а постанови залишалися, бо там була викладена сама суть — принципові підходи до розгляду конкретних казусів, по суті — навчальні посібники для суддів. А гарні підручники, як відомо, часто переживають своїх авторів.

Не секрет, що особливо погано вдавалися роз'яснення для Верховного суду та вищих спеціалізованих судів в останні 8 років — приблизно після 2009 року, коли в країні почалося чергове політичне загострення, що зрештою завершилося поваленням Януковича, війною та іншим.

Саме в останні роки правління Ющенка, вже після того, як Василь Маляренко пішов з посади голови Верховного суду України, рівень постанов пленумів щодо судової практики впав нижче за плінтус, і таке враження, що пішов глибоко вниз на пошуки чи то метро, чи то шахтарів...

Можна нескінченно перераховувати приклади юридичних анекдотів, які виходили з-під пера вищих судових інстанцій як керівні вказівки всім місцевим та апеляційним судам. Наприклад, згідно з п. 21 постанови Пленуму ВСУ №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» сказано дослівно таке:

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях.

В цьому разі Пленум ВСУ висловлює відкриту незгоду з диспозицією ст. 189 КК, де викладена альтернативна точка зору:

Стаття 189. Вимагання

1. Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання), — караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Іншими словами, не тільки саме насильство, але навіть загроза насильством у поєднанні з вимогою здійснити угоду — передати гроші, майно, майнове право тощо — вже утворює склад злочину.

Як інший приклад кричущого нехтування принципами верховенства права можна вказати на постанову Пленуму ВГСУ №15 від 26 грудня 2011 року «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства», де в п. 3 дослівно сказано таке:

3. Конкурентне законодавство не ставить застосування передбаченої ним відповідальності за порушення цього законодавства у залежність від наявності у суб'єкта господарювання вини в будь-якій формі.

Після прочитання такого у будь-якого юриста округлюються очі й стає дибки волосся, навіть у лисих. Вишинський просто нервово курить осторонь...

Це як розуміти: держава не зобов'язана доводити вину для притягнення будь-кого до відповідальності? Тобто можна покарати невинного? Як в такому разі бути з нормою п. 2 ч. 2 ст. 129 Конституції, де ясно сказано, що однією з основ правосуддя є забезпечення доведеності вини? Як бути зі справедливістю і верховенством права?

На особливу згадку заслуговує та чехарда, яку влаштували ВАСУ, ВГСУ і ВССУ в гонитві за визнанням підсудності земельних спорів за своєю «єпархією».

Йдеться про постанови пленумів ВГСУ №6 від 17 травня 2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», ВАСУ №8 від 20 травня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» та ВССУ №3 від 1 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Тут, як виявилося, всі три підсудності можуть мати місце. В результаті навіть там, де були паростки ясності, пленуми проїхалися асфальтовим катком своїх «роз'яснень».

Біда ще й у тому, що багато роз'яснень пленумів такими не є. За своїм змістом такі шедеври канцеляризму рясніють простим передруком норм чинного законодавства з вимогою його неухильно дотримуватися. Це наче масло масляне. Але що гірше — там, де дійсно незрозуміло і двозначно, пленуми не лише не вносять ясність, але часто навпаки — наводять тінь на тин... Такі «роз'яснення» часто не допомагають, а заважають працювати!

Крім того, майже всі вони без винятку демонструють повне нехтування принципом верховенства права і декларують «старорежимний» підхід — всіх тримати й нікого не пускати! Право має бути прямо передбачено і «дозволено», іншого й бути не може! У разі сумніву — вважається, що особа не має права на це право, поки держава його законодавчо не визнає.

У такій системі координат ми не можемо йти у XXI століття.

Тому перше, з чого має розпочати свою роботу новий склад Верховного суду, — найретельніша ревізія постанов пленумів вищих судових інстанцій за видами судових практик. А за період 2009–2017 років їх сміливо можна викидати в урну. І надолужувати згаяне — виписувати нові правила.

Якщо постанови Пленуму нового Верховного суду протримаються хоча б п'ять років — значить, його реформа і конкурс не були марними. Якщо ні — на жаль. Тоді мають прийти нові люди і все почати заново. Адже хтось мусить зробити цю роботу.

Читайте також: Проміжні підсумки реформи судових послуг



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ