• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Громадянство України як «легенда» і товар

Скандал з позбавленням Саакашвілі українського громадянства відкрив ще одну уразливість в українській державності: інститут громадянства. Бардак в цій воістину сакральній сфері в Україні має системний характер. Але це влаштовує владу

Надання громадянства України стало темою скандалів задовго до конфлікту Михайла Саакашвілі з Петром Порошенком. Очевидно, що, як і всі інші, ця сфера чиновницької діяльності в Україні стала суб'єктом тотальної корупції та маніпулювання з боку причетних до надання/позбавлення громадянства.

Але головна проблема полягає в тому, що заручником ситуації стала безпека держави Україна. Громадянство — і пов'язані з цим преференції — безперешкодно отримали особи, які згодом роками знищували саму державність України.

Давид Жванія. Цей бізнесмен, який став типовим українським політиком, з'явився в Україні в першій половині 1990-х «з нізвідки», з паспортом громадянина Кіпру (фактично продається). На цей паспорт кіпріота, за повідомленням ЗМІ, і була зареєстрована перша компанія Жванії в Україні. Громадянство нашої країни Давид Важаєвич Жванія отримав за рішенням продажного українського суду на підставі фальшивого паспорта громадянина Грузії, бланк якого був викрадений в одному з райвідділів міліції в Грузії. Це розкрилося під час розслідування кримінальної справи про отруєння кандидата в президенти України Віктора Ющенка — про яку багато що знав Жванія.

Давид Жванія. Фото: УНІАН

Що ще пов'язували ЗМІ з прізвищем Жванія? Цілий букет злочинів, спрямованих проти державності України, починаючи з середини 1990-х. Розкрадання сотень мільйонів доларів на постачання російського ядерного палива для українських АЕС — замість вивезених з України в Росію на утилізацію ядерних боєголовок; програма фінансувалася США. Боєголовки поїхали в РФ, ядерне паливо (ТВЕЛи) було спалено в реакторах українських АЕС, кошти за вироблену електроенергію надійшли на рахунки оператора проекту — компанії «Брінкфорд Конс. (Україна) Лімітед». Туди ж надійшли і гроші, виділені США на реалізацію проекту. За висновком експертів, прямі збитки держави від партнерства зі Жванією становили щонайменше 200 млн дол. За ядерне роззброєння Україна не отримала в результаті НІЧОГО.

Потім були заволодіння в шахрайський спосіб Запорізьким абразивним комбінатом і Луганським верстатобудівним заводом (саме цей стратегічний для України луганський завод виготовив роторну лінію з виробництва патронів 7,62 мм, незаконно продану, за даними слідства, Жванією за кордон).

Ось оцінка діяльності Жванії, надана генеральним прокурором України Геннадієм Васильєвим 21 серпня 2004 року, відразу ж після обшуку офісу корпорації «Брінкфорд» в рамках порушеної кримінальної справи:

Він [Давид Жванія] намагається штучно створити навколо власної персони політичний скандал і приховати за ним чистої води кримінал... [Правда] ... в тому, що ім'я Жванії вже кілька років фігурує одразу в декількох кримінальних справах. Справах, які стосуються сотень мільйонів гривень: вкрадених, виманених, незаконно привласнених. Деякі з цих справ свого часу закривалися з незрозумілої причини. І це, безумовно, не робить честі органам прокуратури, адже закон має бути рівним для кожного, незалежно від того, має він мандат народного депутата чи ні. На сьогодні ж по кожній з цих кримінальних справ проводиться всебічне, ґрунтовне розслідування, і істина буде встановлена.

Цього не сталося. Васильєва з посади було незабаром знято. Кримінальні справи щодо перерахованих фактів було припинено у 2005 році — з перемогою на виборах кандидата в президенти Ющенка, членом команди якого на той час Жванія був. А «герой Майдану» Жванія пішов на підвищення — став міністром з надзвичайних ситуацій в уряді Юлії Тимошенко (з найвищим рівнем доступу до держтаємниці).

А ще ж повідомлялося про  викрадення у 2004 році в Києві та силове утримання Івана Рибкіна, кандидата у президенти Росії. Розкрадання 22 млн дол., переданих Борисом Березовським штабу Ющенка на президентських виборах 2004 року. Розкрадання бокситів зі стратегічних запасів України, що зберігаються в Держрезерві, 2005 рік.

Багато чого  стало можливим завдяки отриманому громадянству України та недоторканності, забезпеченій депутатським імунітетом.

Як Жванія став громадянином України? Відповідь на це запитання дало слідство у справі отруєння Ющенка, яке у 2008–2010 роках цілеспрямовано вивчало громадянство Жванії. З'ясувалося, що під час оформлення документів з подачі грузинського бізнесмена в них було внесено завідомо неправдиві дані.

Питання стосувалося радянського паспорта Жванії XIX-ТИ №500353, нібито виданого 15 серпня 1990 року відділом внутрішніх справ Ісанського району Тбілісі, який він у 1994 році долучив до заяви в Радянський райсуд Києва для встановлення безперервного проживання в Україні. 14 серпня 2008 року Україною було отримано відповідь Міністерства юстиції Грузії, де повідомлялося, що паспорта тієї серії, яка значилася у Жванії, були зареєстровані в зовсім іншому місці — в Онському районі Західної Грузії, і видавалися вони вже в 1994 році. При цьому, згідно з наявною в архіві інформацією, в Онському районі були тоді видані паспорти по номер 500325 включно, а до номера 500353 черга не дійшла. Після чого було розпочато видачу посвідчень особи громадянина Грузії нового зразка.

Сьогодні мало хто пам'ятає: коли розкрилася фіктивність отримання громадянства України Жванією, постало питання про позбавлення його громадянства і депортацію. Але прихід до влади іншого ймовірного агента російських спецслужб — Віктора Януковича позбавив Жванію можливих неприємностей.

За часів президента Петра Порошенка питання про позбавлення Жванії громадянства не порушувалося. Можливо, Петро Олексійович вважає, що грузин Жванія, який називає президента своїм «старим другом», особисто йому приніс неприємностей значно менше, ніж грузин Саакашвілі, який називає Порошенка корупціонером. Тому попри наявність шлейфа кримінальних справ, антиукраїнську діяльність і підроблені документи Давид Жванія досі — громадянин України. А Саакашвілі громадянства України позбавлений.

Микола Рудьковський. Сьогодні вже мало хто пам'ятає, з чого починалося сходження на політичний Олімп України цього фігуранта цілої низки кримінальних справ, в яких було все — від корупції та розкрадання до викрадення людини.

У 1998 році Рудьковський, тоді — член правління «Укргазпрому» (попередник НАК «Нафтогаз України»), перемагає на виборах у Раду по Козелецькому виборчому округу №208 в Чернігівській області. Але результати виборів були оскаржені в суді, який у липні того ж року визнав перемогу Рудьковського незаконною. Виявилося, що в паспорт Рудьковського внесено фіктивні записи про прописку. Для того щоб мати право балотуватися в народні депутати, кандидату необхідно щонайменше останніх п'ять років проживати на території України. У Рудьковського такого «стажу» не було. Микола Рудьковський

Як з'ясувалося в суді, в той час, коли Рудьковський нібито починав бізнес-кар'єру у Відні, Австрія, там же навчався, водночас паралельно навчаючись у виші Москви, він був прописаний в селах Петрівка і Новий Биків Бобровицького району Чернігівської області. Спеціально проведена експертиза МВС показала, що штамп прописки в паспорті Рудьковського було підроблено. На підставі цього в липні 1998 року Чернігівський обласний суд визнав Миколу Рудьковського не громадянином України, а вибори в Козельці — такими, що не відбулися. За цим фактом було порушено кримінальну справу з головним фігурантом Рудьковським; її доля невідома.

Цікаво, що і після такого рішення суду НЕ громадянин України Рудьковський продовжував працювати на високій посаді в державному, стратегічно важливому «Укргазпромі».

Рішення суду про визнання Рудьковського не громадянином України ніколи не було їм опротестовано. Обставини отримання ним українського громадянства у 2000 році також залишаються нез'ясованими.

При цьому сама біографія Рудьковського навіть при поверхневому розгляді дуже скидається на біографію агента спецслужб. У ній стільки криміналу, що роботи, в теорії, вистачило б і СБУ, і ГПУ, і МВС разом узятим. Ось короткий перелік діянь, що так і не дістали жодної правової оцінки.

ДТП зі смертельними наслідками, 1998 рік. Прокуратура Києва у травні 1998 року порушила кримінальну справу щодо Рудьковського за фактом ДТП зі смертельними наслідками. Керуючи автомобілем, 14 серпня 1996 року Рудьковський збив 22-річного велосипедиста, від чого той помер на місці події. Справу про цю ДТП в 1996-му було поспішно закрито. У поданні про скасування попередніх висновків інспектора ДАІ Харківського райвідділу міліції Києва столична прокуратура зазначила, що перевірка факту ДТП проводилася поверхово. А інспектор дізнання дійшов висновку про невинуватість громадянина Рудьковського, спираючись на свідчення самого Рудьковського, і не з'ясував важливі факти на різних стадіях розвитку дорожньої ситуації. Чим завершилася ця кримінальна справа проти Рудьковського?..

Фіктивна освіта і брехня в біографії, 1998 рік. Згідно з офіційною біографією Рудьковського, він після закінчення середньої школи в рідному селі Старий Биків Чернігівської області нібито вступив у Чернігівський педінститут, де провчився 7 місяців. Потім на два роки пішов в армію. Після служби Рудьковський відновився у виші, але вже в лютому 1990 року залишає інститут за власним бажанням і переїжджає в Москву. Де нібито стає слухачем Школи бізнесу при Московському державному інституті міжнародних відносин. Офіційна відповідь МДІМВ на запит про навчання Рудьковського: у структурі інституту такого закладу ніколи не існувало. Сам Рудьковський відмовився надавати журналістам документи про закінчення цієї «школи».

У 1991 році Рудьковський також навчається у Віденському економічному університеті за спеціальністю «торгова наука». За версією самого Рудьковського, він обрав Австрію тому, що у Відні проживав його рідний дід по матері Микола Абрамович Приходько, який і допоміг онукові влаштуватися в незвичній для нього країні. Але згідно з архівними документами, які розшукали чернігівські журналісти ще наприкінці 90-х, у серпні 1941 року Микола Приходько добровільно здався в полон, добровільно вступив на службу в поліцію і склав присягу на вірність німецьким окупантам. Брав участь в арештах і в конвоюванні до місця розстрілу сімей партизанів, а також у відправленні на каторжні роботи до Німеччини односельців. У березні 1946 року Приходька було заарештовано і засуджено до 20 років каторжних робіт з конфіскацією майна. З таким бекграундом дідусь-поліцай, за версією Рудьковського, в 1991 році виявився австрійським пенсіонером... Цікаво, що у травні 1996 року справу Приходька на прохання якогось високопоставленого київського чиновника витребувала з архіву прокуратура Чернігівської області — для можливої ініціації перегляду вироку в судовому порядку. Але була змушена зробити висновок: засуджений обґрунтовано, реабілітації не підлягає. (Джерело.)

На цьому дивацтва з навчанням Рудьковського не закінчуються. У 1994 році він повертається в Україну й відновлюється на навчанні в Чернігівському педінституті. Уже за два місяці він отримує червоний диплом викладача історії, провчившись у виші всього лише близько... двох років. Як це вдалося Рудьковському — невідомо; його особисту справу кимось було вилучено з архівів Чернігівського педінституту.

У січні 1997 року, влаштовуючись на посаду члена правління державного «Укргазпрому» (майбутній «Нафтогаз України»), Рудьковський подав до відділу кадрів копію диплома про закінчення Російської економічної академії ім. Плеханова, в якій він нібито навчався в 1988–1993 роках. На запит у «Плехановку» про те, чи отримував студент М. М. Рудьковський диплом академії ЕВ №728094, пред'явлений в «Укргазпромі», була відповідь: студент з таким ім'ям-прізвищем з академії в 93-му не випускався, диплом з такою серією та номером взагалі не видавався. А ще в «документі» неправильно вказана назва вишу, підпис ректора не схожий ані на справжній підпис ректора, ані на підписи проректорів того часу. Також зазначалося, що заочна форма навчання була ліквідована в РЕА задовго до того часу, коли «студент» Рудьковський міг взагалі вступити до цього вишу.

Тобто фактично Рудьковський офіційно декларував отримання ним в один і той самий період часу вищої освіти в чотирьох (!) вишах (австрійському, українському і двох російських), пред'явив фальшиві дипломи двох з них; третій — Чернігівського педінституту — ймовірно, теж фальшивий. При цьому Рудьковський невідомо де провів п'ять років, але зміг влаштуватися на роботу в Адміністрацію президента Леоніда Кучми, а звідти перейти на керівну посаду в стратегічно важливий для України «Укргазпром», пізніше — стати (і не раз) депутатом Верховної Ради, по суті — визначати курс, майбутнє країни. Прізвище Рудьковського пов'язане з безліччю кримінальних історій і скандалів, які завдали Україні масштабних збитків — і жоден правоохоронний орган держави Україна не припинив цю діяльність.

Але повернімося до питання про громадянство Рудьковського, який нині переховується в Росії (справа про організацію Рудьковським викрадення бізнесмена Семінського). Після розпаду СРСР в 1991 році всі, хто постійно проживав на території УРСР, автоматично отримали українське громадянство. Ті, хто в цей і більш пізній час перебував за кордоном, могли отримати його, просто написавши заяву до відповідних органів. Але Рудьковський, перебуваючи з 1990 по 1994 рік начебто в Австрії, українське громадянство чомусь не отримав. І після повернення в Україну жодних заяв про отримання громадянства не подавав. Яким чином і де саме Рудьковський взагалі отримав паспорт громадянина України нового зразка — перший у своїй появі в незалежній Україні — невідомо. Саме фіктивні записи про прописку в цьому паспорті й послужили приводом для суду визнати Рудьковського не громадянином, а сам паспорт — недійсним.

Другий паспорт громадянина України Рудьковський зміг отримати 9 березня 2000 року — за вісім днів після написання заяви про прийняття на роботу в апарат Верховної Ради, помічником-консультантом депутата Валентини Семенюк (дата заповнення анкети — 1 березня 2000 року). В теорії, для отримання цього паспорта Рудьковському потрібно було пройти процедуру прийняття громадянства України. Але він обійшовся без зайвих формальностей. Такий собі М. Рудько з Адміністрації президента (а чи була взагалі така людина?) підписав 2000 року довідку незвичайного змісту: «М. Рудьковський з 1991 року перебуває у громадянстві України й постійно проживає на її території». Ця «довідка» і стала підставою для отримання аферистом Рудьковським справжнього паспорта громадянина України.

На якій підставі та ким саме був виданий цей паспорт — органи ніколи не цікавило. 

Як ГПУ ніколи не цікавила роль Рудьковського в організації «касетного скандалу» (2000 рік) і його зв'язок з майором Миколою Мельниченком.

Громадянство Рудьковського — плювок у державність України, який ані ГПУ, ані СБУ, ані МВС, ані президент Порошенко не поспішають стерти.

Приводів для позбавлення Рудьковського громадянства України куди більше, ніж Саакашвілі. Але Петро Порошенко і в цьому разі не поспішає. 

Паноптикум персонажів з громадянством України буде неповним без іще одного товариша.

Вадим Новинський. Приклад новітніх часів. Російський бізнесмен Вадим Новинський з «пітерських» отримав українське громадянство 29 травня 2012 року з рук президента Віктора Януковича. «За видатні заслуги». А вже рік по тому, в липні 2013 року його було обрано народним депутатом на довиборах до парламенту в одномандатному виборчому окрузі №224 в Севастополі. 

Вадим Новинський. Фото: УНІАН

Генпрокуратурою заявлено низку кримінальних розслідувань, підозрюваним в яких виступає цей посланець «русского мира». Координація антиукраїнських сил в Україні й шабашу Партії регіонів (тепер — «Оппоблоку») в Раді, знищення важливих для держави промислових об'єктів, викрадення видного церковного діяча — все це в пам'яті і на слуху. Діяльність Новинського настільки очевидна і публічна, що петиція про позбавлення цього друга Путіна українського громадянства на сайті президента України швидко набрала 25 тис. голосів, необхідних для реакції Порошенка. 26 квітня 2016 року Порошенко відреагував. Дослівно: «Мною прийнято рішення звернутися до Державної міграційної служби України щодо необхідності перевірки викладених у петиції відомостей і подальшого реагування в разі потреби». Він також зазначив, що якщо матеріали щодо припинення громадянства Новинського надійдуть на розгляд комісії з питань громадянства при президентові, він їх розгляне й ухвалить законне рішення.

Минув понад рік. Реакції — нуль. Можливо, тому, що 8 грудня 2016 року Новинський у Раді продемонстрував підставу для отримання ним громадянства України — нею став лист-прохання за підписом самого Петра Порошенка, в той час — міністра в уряді Миколи Азарова. Про це Новинський заявив з трибуни Ради, коментуючи подання генерального прокурора Юрія Луценка на позбавлення Новинського депутатської недоторканності...

...25 років незалежності держави — достатній термін для того, щоб навести лад з отриманням громадянства України. Війна з Росією ще гостріше дала зрозуміти: питання громадянства — це питання національної безпеки. Але замість радикального переосмислення ситуації та найсуворішої формалізації всіх необхідних процедур ми й далі маємо ситуацію, коли доброволець, який воював за Україну, роками оббиває пороги казенних кабінетів за заповітним статусом, а агент російських спецслужб вільно отримує паспорти громадянина України. Не кажучи вже про те, що нинішня, вона ж «нова» влада не бажає позбавляти українського громадянства своїх же подільників по домайданному буттю. Які — от дивно! — впродовж двох десятиліть гробили Україну за мовчазного потурання, а іноді й діяльної участі нинішніх перших осіб держави. 

І тут гостро звучить питання про компетентність СБУ. Зрозуміло, що Служба інфільтрована ворожою агентурою і до непристойності насичена зрадниками. Зрозуміло, що голова СБУ в нинішній порочній системі розподілу влади в державі — маріонетка президента і виконавець його бажань, а не самостійна процесуальна особа. Але від розуміння ущербності механізмів влади в Україні мільйонам громадян країни — не легше.

Ясна річ,  всі кандидати на отримання громадянства України мають проходити спецперевірку в СБУ. Але якщо врахувати, що саме ця «контора» понад 20 років не могла прояснити біографію Рудьковського, який обіймав навіть пост міністра (а за СБУ це зробили нелюбимі Службою журналісти), говорити про компетентність і якість цієї перевірки сенсу немає.

СБУ не служить народові України — вона служить тим чи іншим політикам, які опинилися при владі. Звідси — відсутність системності в роботі, і як наслідок — поява на ключових державних постах якщо не роійської агентури, то пропащих пройдисвітів і казнокрадів. Які ніяк не могли там опинитися, якби інститут спецперевірки функціював як годиться, а не через «занос» і «по дзвінку». Та яка там спецперевірка, якщо Службу безпеки України за час її існування щонайменше тричі очолювали ставленики спецслужб Росії. І при цьому «контора» вперто не реформується — вищому керівництву України не потрібна самостійна, незалежна від політичних розкладів і побажань першої особи держави спецслужба. Та з такою Службою громадянство України без проблем отримає вся агентура ФСБ і ГРУ разом узята, плюс апарат спецслужб на додачу.

Але хтось же мусить перевіряти кандидатів на громадянство України?.. Питання риторичне.

Сьогодні, як і всі 25 років новітньої історії нашої країни, громадянство України надається, фактично, «на коліні» президента. Процес штучний і надто незабюрократизований. Якщо треба — громадянство можуть і за добу дати (як це було у випадку Маші Гайдар). А можуть так само швидко і відняти — як це було у випадку Саакашвілі. Формальності — мінімальні.

Але з погляду державного, те, що коїться з видачею-позбавленням громадянства, — кричуща дикість і злочинна безвідповідальність перших осіб держави. За які Україна сьогодні розплачується тисячами трупів справжніх громадян України на сході. В той час як власники купленого («подарованого») громадянства вхожі в Раду, Кабмін і АП.

Читайте також: Брехлива статистика МВС: чому Аваков не рахує трупи



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Новини України


Новини України




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ