• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

«Практично нездорова» нація та її майбутнє

Якщо слідувати сентенції про те, що діти — наше майбутнє, то в нашої країни майбутнього немає, вважають лікарі. Чи можна з допомогою обов’язкової нині проби Руф’є змінити ситуацію з тотальним нездоров’ям підростаючого покоління?

Представники мого покоління часто в приватних розмовах зазначали, що наші діти більш хворобливі, ніж були ми. А ми — слабші, ніж наші батьки, які перенесли в дитинстві жахіття війни і голод. Ті «звірські» нормативи ГПО, якими нас мучили в школі, навряд чи під силу середньостатистичній сучасній дитині. Ми нарікаємо на наслідки Чорнобильської катастрофи, погану екологічну ситуацію, шкідливі харчові добавки та інше. І лише іноді згадуємо, що в нашому дитинстві не було комп’ютерів, а по телевізору по всіх трьох каналах — суцільна ідеологічна дурниця, дітям зовсім не цікава. Тому наше дозвілля було невигадливим — рухливі ігри на свіжому повітрі. Спілкувалися з друзями «наживо», разом кудись ходили. Зараз же діти воліють обмінюватися повідомленнями з допомогою ґаджетів, лежачи вдома на дивані...

Країну вразила інформація про смерть дитини на уроці фізкультури. Потім померла ще одна. Потім ще і ще. Нарешті наше Міністерство охорони здоров’я зрозуміло, що шкільна програма з фізкультури підходить не всім. І розпорядилося робити дітям пробу Руф’є, без якої школярів до уроку фізкультури не допустять. Про те, що це за проба і чи може вона повністю відобразити стан здоров’я дитини, а також про те, чи можна обійтися без занять фізкультурою, говорять фахівці в галузі здоров’я та оздоровлення.

Професор Геннадій Апанасенко, головний санолог МОЗ України, завідувач кафедри спортивної медицини та санології Медичної академії післядипломної освіти ім. П. Шупика, каже: «У нас ні громадськість, ні МОЗ не розуміють, що лікування хворих — це одне, а збереження та зміцнення здоров’я — зовсім інше. Це дві різні сфери діяльності, які мають різні методичні підходи та прийоми, різну правову основу та різну організацію. І якщо з лікуванням у нас так-сяк склалося, то з оздоровленням ситуація патова».

Заздалегідь попереджаючи, що висловлює свою особисту точку зору, що не збігається з думкою міністерства, він каже: «Якщо слідувати сентенції про те, що діти — наше майбутнє, то можу сказати, що в нашої країни майбутнього немає. Тому що кожне наступне покоління народжується більш слабким, ніж попереднє. Мені дуже багато років, я бачу вже третє покоління і можу зробити певні висновки. Тому нам потрібно щось робити, хоча б щось змінювати в підходах до проблеми здоров’я. Здоров’я — це не відсутність хвороби і навіть не відповідність антропометричних показників регіональним стандартам, як прийнято вважати. Здоров’я — це резерви функцій організму. Що вищі резерви організму дитини, то менше вона хворіє, то краще розвивається, то довше людина живе в результаті. А в нас від третини до половини всіх обстежених педіатрами дітей, які вважаються «практично здоровими», мають низький рівень здоров’я».

Що ж це за «практично здорові» діти? Торік у Дніпровському районі Києва було обстежено 9 тис. таких дітей. З них справді здоровими виявилося менш як 20%.

В Україні щороку народжується 4–5 тис. дітей із вродженими вадами серця. 40% з них перебувають у критичному стані, потребують негайної кардіохірургічної допомоги, без якої такі малюки не доживуть і до року. І майже всі її отримують, як каже головний лікар НДІ кардіохірургії ім. М. Амосова к.м.н. Сергій Сіромаха. А решта 60% дітей мають малі вади серця і не потребують негайного кардіохірургічного втручання. Вони потім живуть як звичайні діти: ходять у садочки та школи. На сьогодні в Україні 52 тис. дітей перебувають на диспансерному обліку з причини вродженої вади серця. Ці діти повинні перебувати під ретельним наглядом не лише кардіолога, а й дільничного педіатра, сімейного лікаря, шкільного вчителя. Адже їхні малі вади серця можуть перерости в серйозні, і тоді серце не зможе впоратися з великими навантаженнями.

Геннадій Апанасенко, будучи військовим лікарем, двадцять років працював із підводниками та водолазами, тому мав дуже чітке уявлення про те, що таке здоров’я. Зі своїм напрацьованим досвідом прийшов наприкінці 70-х у медичне забезпечення дітей і підлітків. На його думку, критеріальна система оцінки здоров’я дітей, що існувала тоді й існує досі, не відображає справжньої картини. Ще в 1980 році він опублікував у журналі «Педиатрия» свої міркування з цього питання, дав відповідні рекомендації. Трохи пізніше, в 1985-му, вийшла його брошура «Физическое розвитие детей и подростков», в якій Геннадій Леонідович розкритикував систему оцінки дитячого здоров’я, що існувала в СРСР. Після цього почалося цькування вченого, колеги, які спеціалізуються на педіатрії, називали його, доктора медичних наук, неграмотним, неосвіченим, непрофесійним. Мовляв, що він, військовий лікар, розуміє в дітях. Протягом 30 років він намагався довести свою правоту. І от зовсім нещодавно в журналі Академії медичних наук України було опубліковано статтю Надії Степанівни Польки, члена-кореспондента НАМНУ, заступника директора Інституту гігієни та медичної екології ім. О. Марзєєва, — «Сучасні підходи до оцінки стану здоров’я в гігієні дитинства», в якій автор посилається на методику Геннадія Апанасенка.

«Здавалося б, можна радіти, що моя позиція взяла гору, але причин для радості поки немає. Коли почалися випадки смерті дітей на уроках фізкультури, при Міністерстві охорони здоров’я України було створено робочу групу, покликану чітко визначити, за якими критеріями розподіляти учнів для занять фізвихованням. Я запропонував свою методику — систему оцінки рівня здоров’я за Апанасенком, що ґрунтується на врахуванні резервів. Вона дає повну інформацію про можливості організму, визначає рівень його здоров’я. Але, на жаль, мою пропозицію було відкинуто. Причина — нібито дорожнеча методу. Це ж потрібно купувати динамометри, спірометри, ваги. Невже ці прилади коштують дорожче за комп’ютерні томографи, що закуповуються міністерством у божевільних кількостях? Єдине, що взяли із запропонованої мною системи, — індекс Руф’є. Дитина робить у присутності лікаря 30 присідань за 45 секунд. До і після (через хвилину) реєструється частота пульсу, розраховується індекс», — розповідає Геннадій Леонідович.

Однак впровадження навіть цієї елементарної, здавалося б, проби не пройшло гладко. Частота серцевих скорочень першокласника — 100 ударів на хвилину, а в старшокласника — 60–70. А пробу проводять усім однаково, не враховуючи цих вікових особливостей. Таким чином, дитина молодших класів автоматично потрапляє в групу з низьким рівнем здоров’я. Навіть дуже спортивні діти, які займаються в різних секціях. Батьки почали бити на сполох. І що виявляється?

«Неправильно порівнювати показники дітей різних вікових груп. Коли впроваджували пробу Руф’є, до моїх рекомендацій ніхто не дослухався, тому застосовують її неправильно. Як вихідні дані потрібно брати не абсолютні показники серцевих скорочень, а час відновлення пульсу. У такому разі можна зрівняти всі вікові групи. Наша кафедра торік видала перший національний підручник із санології (медичний розділ валеології, науки про здоров’я), в якому ми акцентуємо увагу саме на такому застосуванні проби Руф’є», — продовжує Г. Апанасенко.

Геннадій Леонідович пояснює, що в кожній клітині організму є енергетичний акумулятор — мітохондрія. Від того, наскільки ефективно ці акумулятори працюють, залежить, наскільки ефективно функціонують усі клітини та організм у цілому. І поки не придумали нічого, що могло б заряджати ці акумулятори краще, ніж фізичні вправи.

«Низький рівень здоров’я таблетками не лікується, низький рівень здоров’я лікується лише відповідним фізичним навантаженням, яке має дуже чітко відповідати функціональному стану дитини. Смерть цих нещасних 15 дітей на уроках фізкультури сталася через те, що було перевищено функціональні можливості їхніх організмів. Але й надто занизити навантаження не можна — відбудеться деградація організму. Без руху, як ми знаємо, атрофуються м’язи. Тому рівень і вид фізичного навантаження для кожної конкретної дитини потрібно підбирати індивідуально і дуже чітко, а судити про ефективність фізвиховання в школах потрібно за динамікою рівня здоров’я учнів, а не за здачею нормативів», — переконаний Геннадій Апанасенко.

Як головний український санолог, Геннадій Леонідович написав про це листа міністру освіти Дмитру Табачнику, але відповіді від профільного міністра поки що не отримав.

Відомий у Росії та Європі лікар, д.м.н. професор Сергій Бубновський, автор кінезіологічної методики фізіологічної реабілітації та функціонального відновлення хворих, за першою освітою — вчитель фізкультури. Отримавши в армії страшні травми, що призвели до інвалідності, він більше не зміг працювати за фахом і вступив до медінституту. Ще будучи студентом, він зумів самостійно поставити себе на ноги. Нині за його методикою працюють 100 центрів у всьому світі. Нещодавно з методикою Бубновського познайомилася й Україна. Сергій Михайлович вважає, що при визначенні рівня здоров’я дітей оцінювати лише кардіоваскулярну (серцево-судинну) систему — це неправильно. «Слід неодмінно враховувати і функціональні особливості міофасціальної системи, до якої належать м’язи, зв’язки та сухожилля. Адже судинна, лімфатична та нервова системи людини розташовані всередині м’язів, які стимулюють їх, будучи своєрідними насосами. Скелетна мускулатура займає 60% усього тіла людини. Як ці 654 м’язи можна ігнорувати? Біда світової медицини в тому, що різні системи організму людини розглядаються окремо одна від одної, але ж усі вони взаємопов’язані», — зазначає він.

Сергій Михайлович переконаний, що саме правильні силові й аеробні навантаження можуть відновити організм, оздоровити його. Тому навіть дуже хворим дітям у жодному разі не можна відмовлятися від фізичних навантажень. Інша справа — їх потрібно правильно підібрати. Однак і в цілком здорових дітей у підлітковому віці можуть бути проблеми, пов’язані з ослабленням здоров’я. М’язи ростуть не так інтенсивно, як скелет. Дитина за рік виросла на 15–20 см, а її м’язи залишилися колишніми, вони ослаблені. Вона виросла антропометрично, а функціонально відстала. Слабкі м’язи не можуть забезпечити хороший кровообіг, сприяти повноцінному живленню тканин. Звідси й виникає схильність до різних захворювань. Дитині потрібно дати програму фізичної підготовки, навчити правильно дихати, причому протягом року (при інтенсивному рості) програму необхідно кілька разів коригувати. Вона має змінюватися стільки разів, скільки разів батьки купують дитині новий одяг, бо вона вже виросла зі старого.

«Дитина може поступово відновити всі системи організму, виконуючи силові та стрейчингові вправи на спеціальних тренажерах, дихальні вправи. На жаль, педіатри взагалі не розглядають у своїй практиці м’язову систему як систему організму, вона для них як кропива на городі», — каже Сергій Бубновський.

Щодо того, хто має нести відповідальність у разі смерті дитини на уроці фізкультури, Сергій Михайлович категоричний: «Учитель дотримується певної шкільної програми. Відповідати мають ті, хто її складав, лікарі дитячої поліклініки, які не виявили вчасно небезпеки. А при чому тут вчитель фізкультури? Він лише виконував свою роботу відповідно до даної йому програми».

І додає, що загибель нації, про можливість якої говорив його колега — професор Апанасенко, можна відвернути лише з допомогою своєчасного аналізу функціонального та фізіологічного стану дітей і складання індивідуальних фізичних і психологічних програм розвитку. При цьому він не наполягає, щоб було впроваджено саме його методику, адже є й чимало інших. Важливо апробувати їх усі, порівняти результати та вибрати найбільш дієву, а потім поширити її в системі охорони здоров’я та освіти. Адже зі здоров’ям підростаючого покоління потрібно щось робити...



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ