• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Майдан-2, або Місце зустрічі змінити не можна

В опозиції кажуть, що новий «євромайдан» має «зовсім інше обличчя», бо люди виросли і змінилися. «Ракурс» вирішив роздивитися уважніше і знайти свої 10 відмінностей двох «майданів».

Новий «майдан», на який так довго всі чекали, але ніхто не сподівався, видався мені дуже рідним і чужим водночас: це як коли повертаєшся в рідне місто після тривалої відсутності — нібито все на місці, усе впізнаєш і знайомі на кожному кроці, але почуваєшся туристом.

Побувавши на Майдані Незалежності на другий день після початку хвилювань у центрі Києва, я зустріла там купу старих друзів і ще більше незнайомих молодих людей. Але відчуття було все одно таке, ніби я усіх їх знаю, можливо, тому, що вони дуже схожі на мене і моїх друзів зі старих фотографій дев'ятирічної давності.

Напередодні народний депутат з опозиції сказав мені в телефонній розмові, що сьогодні в «майдану» «зовсім інше обличчя», бо «люди виросли», змінилися. Я вирішила сходити ще раз, щоб роздивитися уважніше і знайти свої 10 відмінностей двох «майданів».

Отже, п'ятий день «євромайдану», на годиннику пів на десяту вечора, але на Хрещатику, як завжди, повно людей. На Майдані, під пам'ятником Незалежності, юрмиться натовп, грає весела музика — пісня ТНМК «Не стій, стрибай!». Дехто так і робить — температура повітря градусів п'ять, час від часу моросить дрібний дощик. «Краще вже мороз», — думаю я, згадуючи засніжений «майдан» 2004 року. Сцени на Майдані Незалежності, на відміну від першого «майдану» дев'ять років тому, немає. Вирушаю в бік Європейської площі, де мав бути опозиційний мітинг, звідти ще чути уривки чиїхось промов. Назустріч мені йдуть люди, хто зі стрічками-прапорами України та ЄС, хто без, трапляються серед перехожих і замотані у великі синьо-жовті прапори.

На Європейській площі продовжується мітинг, який мав початися о шостій вечора. Сцену встановлено на сходах Українського дому. Частину Європейської площі огороджено турнікетами. Пригадую, як під час «мовного майдану» людей ледь не щодня змітали з їхніми килимками зі сходів, про постійну велику сцену тоді навіть не йшлося. Зупиняюсь недалеко від готелю «Дніпро», через дорогу від сцени. Зараз виступає хтось із «Свободи», розповідає про «перших політв'язнів» «майдану» — хлопця з їхньої партії знову затримали в метро люди в цивільному. На його прощальний заклик «Слава Україні!» з людей біля мене відповідають лише двоє хлопців, які щойно вийшли з переходу, — один замотаний у прапор і тримає в руці пляшку пива, інший ледве стоїть на ногах. Вигукуючи «Героям слава!», хлопці рушають до дороги і переходять її навпростець, махаючи руками перед машинами, які їдуть тут повільніше, хоча рух не перекрито. «Можливо, провокатори. Усе може бути», — думаю я. Пересуваюсь через підземний перехід ближче до сцени. Біля виходу з підземного переходу стоїть жінка з прапорцями України. Питаю, скільки коштують.

— Великі по 25, маленькі по 10.

— А ЄС є?

— Уже розпродала.

Коли хочу її сфотографувати, відмовляється. Каже, що в неї восьмеро дітей.

Людей перед сценою багато, але площа не забита вщерть, позаду багато вільного місця. П'яних немає, багато пар, людей старшого віку і молоді. Помічаю жінку, що роздає синьо-жовті стрічки. Підходжу до неї.

— По чім стрічки?

— Безплатно, беріть.

— А звідки вони?

— Не знаю, я тільки роздаю, там дали. (махає рукою за Український дім)

— А хто дав?

— Не знаю, яка різниця, адже це символізує нашу націю.

Сама дивуюсь своїм запитанням, дев'ять років тому мені б не спало на думку таке розпитувати.

Піднімаюся вулицею Трьохсвятительською, серед перехожих більшає молодих хлопців у сірих куртках з написом «Батьківщина». Обабіч проїжджої частини стоять мінібуси з портретами невідомих мені усміхнених політиків. Збоку Українського дому стоять жовті намети (не такі, щоб жити, — максимум, сидіти), видно, що тут якийсь штаб. Пахне їжею. Хлопці розходяться від столу біля самої будівлі, несучи в руках пластикові коробки чи то з бутербродами, чи ще з чимось.

Підходжу до намету з написом «інфоцентр». У наметі дві молоді дівчини, як виявляється, студентки зі Львова — Оля і Христя.

— Ви давно тут?

— З учора, приїхали разом з друзями машинами, чули, що автобуси не пускають.

— Довго збираєтесь бути?

— До кінця тижня точно.

— А з парами як, відпустили?

— Будемо відпрацьовувати. Мій науковий керівник подзвонив і сказав, що кулаки за мене тримає. (сміється)

— Чим займаєтеся тут?

— Допомагаємо, записуємо волонтерів, роздаємо їжу, одяг, теплі речі, стрічки.

— О, стрічки, а звідки вони беруться?

— Не знаємо, сьогодні привезли цілу машину, один ящик навіть помаранчевих, ми сміялися, що, напевно, з минулої революції лишилися...

Дівчата відволікаються від мене і звертають увагу на двох чоловіків, що теж сидять у наметі.

— Вибачте, ви нам заважаєте, це місце нашої роботи.

Чоловіки перепрошують, встають і йдуть. Один із них каже, що наковтався газу, тому сів перепочити.

— Але якщо ми заважаємо, то будь ласка.

Бажаю дівчатам удачі та йду далі. Питаюсь дозволу сфотографувати хлопців-волонтерів у куртках, яким щойно видали їжу. Хлопці радісно позують.

Спустившись на Хрещатик, зустрічаю двох знайомих дівчат-філологів. Кажуть, що приходять сюди майже щодня після роботи з друзями. Розповідають про наступ «беркутівців» з боку Трьохсвятительської і сльозогінний газ.

— Потім бачили чотири колони «Беркуту» біля готелю «Дніпро». Там і людей не було майже, стояли де-не-де, жінки в основному. А вони в шоломах, з щитами... Ми взагалі не зрозуміли, до чого це.

Одна з дівчат працює редактором новин на «Кореспонденті». Розповідає, що з минулого тижня всі новини на сайті перевіряє перед публікацією «випусковий відділ», який з'явився після зміни власника.

— Коли я працювала в нічну зміну, деякі новини почали зникати. Наприклад, про «майдан». Сказали, що зняли їх, бо несуттєві. Тепер у нас на сайті всі новини виходять з великим запізненням, бо цей випусковий відділ, ми їх навіть не бачимо, не тільки перечитує їх, а й переписує. З сайту звільняється десять редакторів новин.

Головний редактор сайту пішла ще минулого тижня, після того, як спробувала розібратися, чому з сайту зникають новини.

Поки ми розмовляємо з дівчатами, мітинг опозиції закінчується, людей на площі відчутно меншає. Під порожньою сценою залишається купка людей, наряди міліції та компанія студентів з гітарою. Підходжу ближче, співають пісню Mad Heads «Надія є». У дівчат, які співають, помічаю зшитки з роздрукованими текстами пісень. Співають, підглядаючи до співаників. Навколо компанії збираються люди, переважно чоловіки, підспівую чомусь тільки я.

Помічаю серед людей довкола знайоме обличчя. Вітаюсь, кажу, що ледь впізнала з новою зачіскою.

— Ти все там же, кореспондентом в інформагентстві?

— Ага, я тут на зміні до дванадцятої.

— Вистачає новин?

— Так, а якщо немає, то все одно мушу щогодини давати кількість людей.

— А як рахуєш?

— Залізаю от туди (показує рукою на двоповерховий поміст біля сцени) і розглядаюсь. Ходжу ще на Майдан.

Розмову перериває телефонний дзвінок, мені дзвонить друг з рідного міста. Кажу йому, що я на Майдані. «Гуляєте там, поки провінція на вас гарує. Гроші наші проїдаєте», — каже він чи то серйозно, чи то жартома і бажає мені добраніч.

Бачу пропущений дзвінок від колишньої однокурсниці, туристки і фестивальниці зі стажем, передзвонюю, кличу її на Майдан. «Та ти що, який Майдан, у мене тут шаурма і мужчина під боком. Краще ти в гості приходь».

Студенти з гітарою вже доспівали і тепер замість них на сходах Українського дому зібрав щільний натовп людей Сашко Лірник, знаний казкар. Але послухати його мені не вдається, бо до Європейської площі дійшли після роботи мої друзі, сусіди ще з часів студентського гуртожитка — Серьожа і Вова. Сергій працює в новинах, щойно зі зміни, тому знає, що тут робилося цього вечора краще за мене — і про машину з підслуховувальною технікою, і про наступ «Беркуту», і про героїчні справи опозиції. «Задовбали вже, опозиція, напевно, сама «Беркут» і викликала. Цей «майдан» на Європейській гнилий, ходімо на справжній», — каже Сергій і тягне мене на Майдан Незалежності.

На Майдані Незалежності грає українська поп-музика, людей навколо колони зі статуєю досі чимало, хоча вже перевалило за північ. Бачу в основному молодь. Людей старшого віку доводиться довго шукати очима.

«О, тут хоч прапорів цих опозиційних нема, я ж казав, що тут краще», — каже мій друг. На Майдані справді видно лише синьо-жовті та прапори Євросоюзу.

На імпровізованій сцені під аркою біля підніжжя колони, прикрашеної саморобними плакатами з «євроінтеграційними» слоганами, зараз виступає Руслана. Переможниця Євробачення–2004 і активна учасниця першого «майдану», співачка вже встигла стати символом «євромайдану». 25 листопада ввечері вона оголосила голодування на знак протесту проти призупинення підготовки до асоціації з ЄС і пообіцяла протриматися на чаях до другого дня Вільнюського саміту, 29 листопада. Зараз Руслана дзвонить знайомим журналістам у різні країни і спілкується з ними через гучний зв'язок по телефону: «Ми маємо знати, що робиться у світі, а світ має знати про нас!»

Руслана вдягнена у величезні жовті кросівки Adidas і рябі спортивні штани з кишенями. Що точно змінилося за ці дев'ять років, так це імідж співачки.

Заспівавши зі сходів пару пісень, Руслана йде обійматися з найвідданішими слухачами в перших рядах. Після неї живої музики більше немає, з колонок звучать українські хіти різних років.

Я вирішую розпитати людей на Майдані про їхню мотивацію. Більшість відповідає, що прийшли сюди заради України і її майбутнього, майбутнього своїх дітей: «Це цивілізаційний вибір. Ми ближчі до Європи ментально, тому маємо бути в ЄС, а не Митному союзі».

Питаю, що, на їхню думку, дасть євроінтеграція економіці України. На це питання відповідають не так активно, в основному кажуть про розвиток промисловості і нові можливості в торгівлі. Лише одна студентка Мар'яна зі Львова відповідає, що в найближчі 15 років євроінтеграція українській економіці нічого не дасть, але вона сподівається, що плодами скористаються її діти. Більшість опитуваних — студенти або недавні випускники київських вузів. Бачу прапор з написом НаУКМА, плакати, підписані КНЕУ, КНУ імені Шевченка і навіть СумГУ.

Коли о другій ночі ми з друзями залишаємо Майдан, нас проводжають поглядами лише поодинокі «беркутівці» в шоломах і плащах, що несуть нічну варту біля дерев'яних будиночків майбутнього «новорічного селища».


Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Прогноз погоди в Україні

Погода в Украине




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ