середа, 29 березня 2017

Racurs.ua

«Такі, як я, повинні вирішити цю проблему» — доброволець про війну, яку назвали АТО

Смерть — це завжди страшно. Але ми до цього були готові. Ми не готові були до зради.

Як розповісти про війну? Найстрашніше породження роду людського... Вбивати собі подібних — чи не найбільша трагедія. Але іноді життя не залишає нам вибору: або ти, або — тебе. Тоді відбирати у людини найцінніше, що у неї є — життя, стає необхідністю. Якщо в тебе стріляють. Особливо, якщо від тебе залежать чужі життя — багато життів. Якщо ти вмієш захищати Батьківщину і жити для інших.

Віктор Дмитрович — сорокарічний майор МВС у відставці, по-військовому стрункий, із засмаглим і обвітреним обличчям. З гарним почуттям гумору. І гіркою посмішкою. Часом під час розповіді його очі по-зрадницьки блищать... Про війну, яка називається АТО, очима добровольця Нацгвардії.

— Чому люди йдуть добровольцями на війну? У нашому взводі є хлопчисько 18 років. Разом святкували його 19-річчя. Чому цей юнак з власної волі пішов воювати? Ми не лізли йому в душу. Тільки оберігали, як могли. Про це там не розводяться. Звісно, це питання іноді спливає, але для кожного така тема дуже сокровенна.

Коли почалися бойові дії на Сході, я подумав: все, чого хотів у житті досягти, вже в принципі зробив. У мене доросла дочка — вона закінчує магістратуру. А в когось — маленькі діти, рій невирішених проблем та обтяжливих обставин... Вони необхідні сім'ям, їм ще потрібно виростити свої «квіти життя». У багатьох сьогодні виникає якась ейфорія патріотизму. Намагаюся (і всім раджу) завжди бути логічним і не йти на поводу поривів та емоцій, а вмикати свідомість. Мені здається, що на цьому етапі любити свою Батьківщину — означає виховувати своїх малолітніх дітей, адже саме це — наше майбутнє. А такі, як я, повинні вирішити проблему, що виникла. В армії я служив на кордоні Вірменії та Азербайджану. Дізнався, що таке війна. Саме там зрозумів, що моє покликання — зі зброєю в руках захищати людей. Тому відразу після армії пішов працювати сержантом ППС (патрульно-постової служби. — Ред.), а пізніше здіснив свою мрію — вступив на юридичний факультет університету Т.Шевченка. Старався служити чесно. Дослужився до звання майора. Пішов у 35 років, коли в системі МВС почали відбуватися незрозумілі мені речі і з'явилися непрофесіонали своєї справи.

Загалом, я прийняв рішення. Подзвонив. Мені відповіли: приїжджайте, візьміть документи. Одягнув сорочку, брюки, черевики, нічого не сказавши вдома, приїхав вранці до Києва в умовлене місце. І тут несподівано повідомляють, що вже сьогодні, о 15 годині, від'їжджає автобус на базу в Петрівці і я можу встигнути. Оперативно пройшов ВЛК (військово-лікарську комісію. — Ред.) і як був — при параді, сів у автобус. Подзвонив друзям, щоб привезли речі. Через кілька днів нам видали форму, берці, бушлати. Форма виявилася просто пластмасовою. Ми називали її синькою через синьо-чорний колір (якість форми яскраво ілюструє уривок одного з постів Юрія Бірюкова в Facebook: «Сергій (75% відсотків опіків) — так і лежить в реанімації і буде там ще довго. Під кунгом, що вибухнув, було кілька осіб. Частина були в українській формі (дубок), частина — у волонтерській б/в британці MTP (на всіх жаль, поки не вистачає). Сергій був у дубку, він спалахнув і прилип до тіла. Ось і 75% опіків. Форма MTP почала злегка тліти, але не загорілася — бійці відбулися легкими поверхневими опіками. От би всіх одягнути в нормальну форму. Тільки де ж її взяти...» — Ред.). У нас зібрався хороший досвідчений взвод, ми розуміли, що в такому обмундируванні довго не повоюєш. За свої гроші купили екіпіровку нормальної якості. Американські бронежилети й каски обіцяли видати перед від'їздом в зону АТО. Але слова не дотримали. Ми поставили ультиматум. Тут справа не в страху за свою шкуру. Якщо обіцяли — слід виконувати. За якийсь час просочилася інформація, що схожі бронежилети спливли десь на ринках Києва. Часу до від'їзду в зону АТО залишалося зовсім мало. Допомогли небайдужі люди, які купили не тільки хороший бронежилет, кевларову каску, але й прилад нічного бачення, коліматорний приціл. Зрештою нам все ж видали каски і бронежилети 4 класу, які чомусь не витримували випробувань і легко прострілювалися.

Хочу окремо зупинитися на організації. У моєму відділенні є хлопець, який, як усі, подавав необхідні документи, пройшов ВЛК, але в підсумку папери... зникли. І от людина без контракту, без належних документів відправляється на війну... Ми їхали в автобусі, повністю забитому боєкомплектом, речовими мішками, ми сиділи на цих ящиках... Все це в корені неправильно. Добралися до місця — найближчий блокпост до Слов'янська.

Відділенню з дев'яти осіб слід було розміститися в чомусь на зразок намета — дерев'яні балки з натягнутим зверху брезентом і розміром три на п'ять метрів. Вночі пішов сильний дощ, ми прокинулися від того, що плаваємо разом з нашими рюкзаками (палатка розташовувалася в ямі). До того ж сховатися там було ніде — регулярно нас обстрілювали з першого ж дня. Іноді й по 17 разів (порахувала журналістка, яка приїхала робити репортаж). Практично кожен день ми несли втрати — і 200-ті, і 300-ті (вбиті і поранені. — Ред.). Наступного дня було вирішено окопатися в найшвидшому режимі. Лопатами рили собі укриття, наче кроти. Ґрунт — не земля, а залишки цеглин, шлак... Лопата не брала. Потрібно було спочаткупопрацювати  ломом. До нас приїжджали хлопці з сусіднього, більш «м'якого» блокпоста, поривалися понюхати пороху, вони й допомогли нам окопатися. Ми робили все, щоб якось захиститися, в іншому разі нас чекала безглузда, нікому не потрібна смерть. Ми приїхали не для того, щоб загинути, а для того, щоб перемогти.

Приблизно за тиждень вдалося вирити притулок, який потрібно було якось захистити ще згори. Без перекриття ми опинилися в ямі-пастці. Звернулися до керівництва, попросили бетонні плити. В допомозі нам не відмовили і привезли ... піноблоки, які легко прострілюються з автомата Калашникова і абсолютно на це непридатні.  Ви знаєте, в якийсь період здалося, що ми реально нікому не потрібні. Крім нашого народу. Все це тхнуло здачею інтересів держави. Бридко віддавало зрадою. Вишиковувалося в якийсь страшний план зі знищення патріотичних та активних людей, здатних відстоювати не тільки свої інтереси, а й країни.

Ми не здалися. Довелося проявляти військову кмітливість. Неподалік блокпоста розташовувалася АЗС із шестиметровими залізобетонними плитами. Вони були ретельно вкопані. Наші друзі — танкісти, БТРники їх зачепили і притягли до нас. На щастя, повз нас проїжджала колона інженерних частин, у яких був старенький кран. Підійшли до них, пригостили кількома пачками сигарет і попросили допомогти. Вони все зробили віртуозно: слід бути чудовим професіоналом, щоб у тій ситуації вирішити проблему. Тепер залишилися мішки. Набрати піску і викласти зверху блоків. Якщо потрапляє міна, вона детонує, мішки пом'якшують удар... Мішків не вистачало. Нам їх привезли наші ангели-охоронці — волонтери.

Я не нарікаю. Звісно, війна вносить свої корективи. Але в той же час, при нормальній організації все можна зробити з меншими витратами. Є техніка, і наше укриття можна було вирити за півдня. А скількох хлопців з батальйону, на зміну якому ми прийшли, можна було вберегти! До речі, для порівняння: у бойовиків укриття були в три ряди. Там усе робилося за допомогою техніки.

Ще в Петрівцях нам видали з собою сухпайок на три доби. Потім ми опинилися в ситуації, коли їжа закінчилася, не було води. Добре, що в крайній момент під'їхали волонтери, які забезпечили нас не тільки їжею, але й усім необхідним.

Смерть — це завжди страшно. Але ми до цього були готові. Ми не готові були до зрадництва. Було безліч моментів, коли ми розуміли, що нас зливали, бійці потрапляли в засідку. Бойові операції проводились необдумано. 3 червня приїхала велика сильна колона — з танками, БТРами, з хорошим озброєнням. Перед проходом колони повинен проводитися артобстріл. Чомусь цього зроблено не було. В зеленці — засідка. Бойовики знали про колону й засіли в ярах. І от впродовж 4 км з обох боків від дороги колону обстрілювали. Потім, коли вона вперлася в зеленку, їх ще почали обстрілювати з лісу. Біда в тому, що терористи добре бачать мету із зеленки, а наші — ні. Загинуло і було поранено багато хлопців.

Чомусь не було розбито жодної медичної палатки. Коли колону обстріляли, поранених просто нікуди було класти. Ми віддавали свої каремати. Самі вивантажували поранених і вбитих з машин. Віддали всі свої медикаменти — і знеболюючі, і целокс (кровоспинний засіб. — Ред.). Тоді поранили 44 людини. На наших руках п'ятеро з них померли. Було два лікарі, які не могли прийти до єдиної думки, як правильно лікувати і сперечалися один з одним. А в цей час я тримав молодого хлопця, у якого нога висіла на шкірі і він повторював як мантру: «Ось, тільки вирішив одружитися. Кому я такий убогий і кульгавий тепер потрібен?».

На війні я познайомився зі своїм земляком — розговорилися, виявилося, що живемо за 20 кілометрів один від одного. 12:00 дня, сидимо ми з ним, мріємо, як повернемося додому, зберемося разом, сядемо в тиші під тінню дерев, вип'ємо — буде про що згадати. О 14 годині починається обстріл, міна залітає в окоп, де стояв міномет. Повертаюся — мій земляк лежить горілиць, руки і ноги перебиті, кров струмком. Поруч іще один — з ним кілька годин тому ми посперечалися про якусь нісенітницю. А зараз він лежить без рук і ніг. Повністю обгорілий. Далі — ще один, з ледь жевріючими ознаками життя. І волонтер. Ноги перебиті, кістки стирчать, кричить: «Де мої ноги?» Ми блискавично кидаємося до палаючих скриньок із боєкомплектом, які просто накрили наших хлопців. Гасити їх нічим. Дзвонимо, кричимо: «У нас 200-ті і 300-ті — дайте нам медичну машину!». Відповідають, що не можуть. У нас був БТР. Туди ми завантажили Сашу (волонтера) і хлопця, який подавав ознаки життя. Про те, як вантажили поранених — окрема історія. Адже ноги як батоги, кістки стирчать, чіпляються...

Такі історії траплялися майже щодня. Вважаю, що ми непогано попрацювали у справі звільнення Південного Сходу України, намагаючись воювати грамотно. Навіть сепаратисти в інтернеті писали: «Це не українська армія — ці воюють професіонально, подивіться на їхню форму! (ми справді закупили собі солідну екіпіровку за свої гроші та з допомогою волонтерів)». Ось так і народжуються чутки про те, що на нашому боці воюють найманці.

Окремої розповіді заслуговують історії про місцеве населення. Одного разу до нас на блокпост підійшла «хоробра» жінка, тримаючи перед собою ікону, показала роздрукований листочок, мовляв, дивіться, є конвенція ООН — органи у людей вилучати не можна (яскрава ілюстрація розповсюдженої пропаганди про те, що ми вбиваємо людей, а потім продаємо їх на органи). Іншим разом прийшов 35-річний чоловік. Здолати страх його змусив відчай: «Я розумію, що ви — жахливі люди, вбивці. Але ті, інші — теж жах. Я вибрав вас. Хочу вивезти дружину і шістьох дітей». Вночі ми прийшли за ними в село. Прикриваючи живим щитом, привели на наш блокпост. Тут їх нагодували, пригостили солодощами (так, волонтери нас іноді балують), зібрали всі гроші, які були, віддали їм. Один хлопець запропонував: у мене в селі є будинок, я вам його віддаю — можете там жити. Вранці я побачив очі цього чоловіка — червоні від сліз. Клубок у горлі не давав йому говорити, і він тихо сказав: «А нам таке про вас розповідали ...». Чоловік залишився вдома з хворою старенькою мамою. Почав розповідати людям правду. Потяглися його односельці з подібними проханнями. І ми їх вивозили.

Ви знаєте, ніщо так сильно не стискало горло — ні втрати, ні смерті товаришів, як листи і малюнки, які нам привозили волонтери з дитячого будинку в Полтавській області... Мужики, які були свідками всякого, не могли стримати сліз. Я особисто кожному написав відповідь — адже вони її чекають. А у нас з'являється сенс. Сенс жити, виживати, боротися і перемагати.

Несподівано, через кілька днів після взяття Слов'янська нам сказали, що за півгодини буде автобус. Нас відвезуть додому, у відпустку. Моя мама не знала, що я на війні. Виявилося, що «добрі» люди їй розповіли. Я повертався з чотирма своїми хлопцями з дев'яти. Одного контузило. Двоє злягли з інфарктами. Обом трохи за сорок, у них вже були проблеми з серцем, але на ВВК вони це приховали. А там, з моменту прибуття (щоб ви розуміли) — жодної секунди розслаблення. Величезна фізична й психологічна напруга, адже ти весь час балансуєш між життям та смертю. От серце й не витримало. Слава Богу, що один боєць приїхав воювати зі своєю машиною, він тоді ще сказав: «Вона нам знадобиться». І справді, залізний друг нас виручив — хлопців швиденько відвезли у лікарню.

Психіка у багатьох, м'яко кажучи, легенько підкачує. З одним бійцем була така історія. Попереду нашого блокпоста (метрів за 20) містилася яма з очеретами — такі особливості рельєфу. Там були розтяжки, які ставили і ми, і сепари. Це місце було напхане нерозірваними снарядами, гранатами, мінами. О 4:00 ранку один боєць, який змінювався на передній позиції, сказав: «Я втомився, піду відпочину». І пішов просто в зеленку — в міни, розтяжки... Ми ходили, шукали його на свій страх і ризик. Пішли в зеленку, в найближче село. Населений пункт був не наш, йшли просто на засідку снайпера. Шукали, як могли. Але не знайшли. Вирішили для себе: або його взяли в полон, або підірвався на міні. Це страшно і цинічно говорити, але з цих двох варіантів був кращий другий. Війна — жорстока річ. Він знав усе розташування, всі бойові точки, кількість людей. Не зміг би вистояти проти катувань. Там ніхто б не встояв. Минуло дві доби. Розпочався найсерйозніший обстріл. Майнула думка: напевно, все ж потрапив у полон. Уявляєте наш шок, коли він повернувся? З автоматом у руках. Ми відразу ж зброю забрали. Звичайно ж, запитували, де був. Розповів, що за деревами ховався, поспав, погуляв по зеленці. І каже: «Я пішов туди відпочити, але ви мене не зрозумієте». Звісно, його тут же відправили в тил.

Знаючи сумний досвід першого батальйону, ми поставили ультиматум: поки нам не напишуть у військових квитках, що ми не просто були в зоні АТО, а брали участь у бойових діях, зброї не здамо. Не слід вважати нас бовдурами. Зрештою ми свого домоглися. З іншого боку, припускаю, що такий запис нічого не може гарантувати. В законодавстві можуть так пропетляти, що багато з тих, хто там реально воював, раптом виявляться навіть не учасниками АТО.

Як повертатися на війну, якщо знаєш, що там тебе чекає? Ми всі — на взводі. Мої хлопці дзвонять мені й кажуть: «Ну як, ти повертаєшся?» Почувши ствердну відповідь, додають: «Але ти ж розумієш, що далі буде жорсткіше ...» У нас зібрався такий кістяк, ми впевнені один в одному, ми перевірили кожного в бойових умовах. Ми — ланки бойового ланцюга. Як не повернутися?! І жартуємо: «Давай швидше, а то перемогу без нас відсвяткують!»

* * *

 

Вони знову повертаються на війну... Щоб зберегти наше тендітне мирне життя — життя інших. Вони вважають, що якщо не вони, то хто?

 

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Розкажіть про це друзям:
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ









    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ