• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Нетрадиційний погляд на судову реформу Точка зору

Як можна вимагати поваги до суду від простого народу, якщо член уряду міністр юстиції Петренко погрожував суддям, вимагаючи від них забрати заяву з Конституційного суду щодо скандально відомого люстраційного закону?

Нещодавно мій колега Володимир Бойко у статті «Справа журналіста Коцаби: за законами воєнного стану» дав убивчу характеристику нинішнього стану української судової системи. На його думку, 8 лютого 2015 року в Україні розпочалася фінальна стадія процесу руйнування державних інститутів, і в першу чергу — судової влади. Приєднуючись до сказаного, хочу тільки додати, що міжнародна правозахисна організація Amnesty International на своєму сайті розмістила недвозначну заяву, де вимагає від української влади негайно і безумовно звільнити Руслана Коцабу, визнавши його в’язнем сумління.

Однак я посперечався б щодо дат: 8 лютого 2015 року в нас з’явився привід констатувати агонію українського правосуддя. Почалося ж усе набагато раніше. До цього фіналу ми йшли довго і наполегливо дорогою «реформ», що, як виявилося, веде в нікуди...

Справжнім некрологом нинішньому українському суду став так званий відкритий лист Ради суддів України, опублікований 6 лютого цього року на офіційному сайті судової влади. Про що цей лист? Це благання пощади, адресоване невідомо кому. Дозволю собі кілька цитат із коментарями.

Цитата: «Рада суддів України, як вищий орган суддівського самоврядування та орган, який створює політику судової влади в державі, звертається з цим відкритим листом з метою привернути увагу суспільства до проблеми, яка вже тривалий час існує, але останнім часом все більше загострюється, – проблеми публічної зневаги до представників судової влади».

Виявляється, проблема в нас не з організацією ефективного, а головне — законного правосуддя. Проблема в іншому: не поважають суддів!

Немає навіть часткового визнання суддями своєї провини. Хоча ситуація вимагає зовсім іншого листа — покаянного, де судді хоча б зробили спробу, ні — дали б обітницю відтепер і назавжди керуватися законом і тільки законом при здійсненні правосуддя. Але, на жаль...

Однак у чому сенс листа, заради чого стільки патетики? Цитата: «Якщо негативні заяви про діяльність судів роблять представники громадськості, це ще можна зрозуміти й виправдати, якщо ж голослівні звинувачення на адресу суддів, відверту неповагу до суду, суб’єктивну критику, часом з ознаками правового нігілізму, судових рішень дозволяють собі представники влади – це неприпустимо в цивілізованому суспільстві, й виправдань цьому немає. Чи про такий правопорядок у державі мріяв Майдан!!!!»

У досить довгому і розлогому листі обсягом понад 13 тисяч друкованих знаків лише двічі, і то мимохідь, судді згадали про закон. До якого вони не апелюють...

По суті, лист містить дві скарги і одну пропозицію: судді просять про помилування, в т.ч. буквально — не розправлятися з ними, не порушувати проти них кримінальних справ за ст.375 КК України за винесення завідомо неправосудних рішень, а за це (!) вони сигналізують про готовність схилитися перед новою владою і виконати будь-яке її замовлення. Справа Руслана Коцаби лише одне з підтверджень тому.

Дозволю собі охарактеризувати цей лист як мерзенну кон’юнктуру, готовність принизитися заради власного порятунку.

Розумію, що всі ці мерзенні публічні розправи незаконні, що люстраційна кампанія одіозного Соболєва і Ко — це повна профанація, і все одно — не знаходжу приводу для поблажливості до суддів.

На цей лист у мене є єдино можлива відповідь – теж цитата, тільки з класики радянського кінематографа:

— Це самосуд! Я вимагаю, щоб мене судили за нашими радянськими законами!

— А купував ти її за радянськими законами? Чи, може, за радянськими законами ти її крав? Припинимо цю марну дискусію. Сестро, ввімкни телевізор гучніше...

У контексті всього вищесказаного кілька міркувань про причини того плачевного результату в сфері побудови ефективної судової влади, до якого ми докотилися за 20 років безперервної чехарди псевдореформ.

Для прикладу використовуватиму президентський законопроект №1656 від 26.12.2014 р. «Про забезпечення права на справедливий суд», ухвалений в другому читанні та в цілому вчора, 12 лютого.

В законопроекті є безумовно позитивні моменти, про які скажу нижче. Проте загалом проект демонструє повне нерозуміння проблем українського правосуддя, так би мовити, на системному рівні. Говорячи футбольною термінологією, це навіть не «штанга», а просто повз ворота...

Почнімо з назви — що таке право на справедливий суд? Який же він ще може бути? Пригадується анекдот — офіціантка в барі голосно кричить: «Хто просив пива в чистому келиху?»

Справедливий суд — це і є пиво в чистому келиху, це тавтологія. Тому що слово юстиція походить від римського justitia — справедливість.

Проблема цього законопроекту, як і багатьох інших, типова: він переповнений штампами і гаслами, порожніми, нічого не значущими на практиці нормами. Зокрема, проектом №1656 пропонується викласти Закон «Про судоустрій і статус суддів» повністю в новій редакції, де в преамбулі, а також у ст.2 та ст.7 проекту включені порожні заклики до забезпечення права на справедливий суд.

Суд безумовно повинен бути справедливим. Тільки як слід тлумачити поняття «справедливість»? Річ у тому, що справедливість є філософською категорією і має оціночний характер, що не дає можливості її однозначного трактування. Різні люди розуміють справедливість по-різному. Наприклад, шановні учасники акції 16.01.2015 р., які засунули в сміттєвий бак не менш шановного суддю Кременецького районного суду Тернопільської області, очевидно, вважали свій вчинок справедливим. Суддя ж має повне право вважати, що з ним обійшлися жахливо несправедливо. Навряд чи вони змогли б прийти до спільного знаменника щодо того, в чому саме полягає вища справедливість...

Додам: жоден процесуальний закон не містить норми, яка дозволяла б скасувати рішення суду нижчої інстанції винятково з мотивів його несправедливості.

Рішення суду може бути скасоване, наприклад, апеляційною інстанцією за мотивами неповного з’ясування обставин у справі, недоведеності обставин, покладених в основу судового рішення, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судової процедури (процесуального права) та/або неправильного застосування матеріального права при вирішенні спору — норми ст.202 кодексу адміністративного судочинства, ст.309 цивільно-процесуального кодексу, ст.104 господарського процесуального кодексу, ст.409 кримінального процесуального кодексу.

При цьому в ст.213 Цивільно-процесуального кодексу дано цілком вичерпний критерій, якому має відповідати судове рішення. Воно повинно бути законним та обґрунтованим: «Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні».

Тому слід категорично відкинути посилання на справедливість, які не несуть жодних правових наслідків. І правильно сформулювати питання: про забезпечення права на законний суд! Необхідно гарантувати законність при здійсненні правосуддя.

Що ж до справедливості, то формула проста: не можуть суди ухвалювати справедливі рішення на підставі несправедливих законів! Зробіть спочатку закони справедливими, а завдання суду полягатиме в їх суворому й неухильному дотриманні.

Між іншим, свідомо чи ні, але автори законопроекту саме в цьому напрямку й рухалися — посилено норму ст.214 Цивільно-процесуального кодексу та аналогічні норми інших кодексів, де введено додаткову вимогу про облік правових позицій Верховного суду, а в разі відступу від них — суд зобов’язаний це мотивувати.

Крім того, безумовним плюсом є відновлення ролі Верховного суду, який тепер зможе сам вирішувати, які скарги приймати до розгляду, а не так, як тепер, коли вищий суд, на який скаржаться, сам же й визначає — допустити скаргу вище, до Верховного суду, чи викинути її в сміттєвий кошик.

Позитивом слід вважати розширення підстав для перегляду судових рішень Верховним судом. У тому числі не тільки неоднакове застосування матеріального права, а й (нарешті!) процесуального права. Цей анахронізм колись має бути подолано, адже ігнорування процесуального права як причини оскарження — це просто безглуздя.

Традиційно збережено опцію перегляду за рішенням міжнародного суду, юрисдикція якого визнана Україною, додано четверту підставу — невідповідність рішення касаційної інстанції правовій позиції Верховного суду за аналогічних правовідносин.

Однак укотре хочу констатувати, що й наступна редакція Закону України «Про судоустрій і статус суддів» міститиме свідомо неконституційну норму ст.14 такого змісту: «Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України».

Вже скільки разів було сказано, що це прямо суперечить положенню п.8 ч.2 ст.129 Конституції України, де чорним по білому написано абсолютно протилежне: «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом».

Як не важко здогадатися, закон містить принципово іншу презумпцію: дозволено тільки те, що дозволено, все інше заборонено! Ось вам і верховенство права в дії... Я б назвав це наріжним каменем правової ідеології. Що менше прав у сторін судового провадження — то краще для суду.

Однак і це не головне, хоча всіх проблем перерахувати не вистачить формату статті, але ключовими видаються такі.

По-перше, так звана незалежність суддів. У процесі тривалого реформаторства відбулася підміна понять: пропозиції як колишньої влади, так і нинішньої, зводяться до одного — посилення безкарності суддів. Венеційська комісія завзято й наполегливо просить скоротити «випробувальний» термін, на який призначають суддю вперше, до мінімуму (до двох-трьох років), після чого відразу призначати безстроково.

Більше того, під час роботи Конституційної асамблеї не раз було чути заклики до того, що на рівні Конституції слід зовсім усунути парламент від участі у призначенні суддів, створивши натомість якусь самоврядну годівницю з членів Вищої ради юстиції, суддів у відставці і т.д., які й ухвалюватимуть рішення про наділення суддів безстроковими повноваженнями.

На моє боязке заперечення про те, що народ має право бути носієм і єдиним джерелом влади, згідно зі ст.5 Конституції, відповідь була приблизно такою: «Ви поганий юрист, ви нічого не розумієте». Може й поганий, не сперечаюся. Але розумію одне: народ хочуть позбавити можливості не тільки прямо (виборів суддів в Україні немає з часів УРСР), а й навіть опосередковано, через обраний народом парламент, впливати на формування суддівського корпусу.

Мій рецепт прямо протилежного змісту: жодних безстрокових призначень на суддівські посади на найближчий перехідний період. Ми не зможемо відразу підібрати потрібні кадри, тому суддя повинен пам’ятати: він прийшов до суду не на все життя. Попрацює — і повернеться в світ простих людей..

Спілкуючись із колишніми суддями, давно зауважив: з тими, хто зняв мантію, ставши простим адвокатом на пенсії, трапляється чудо прозріння — вони раптово починають реально оцінювати судову систему...

Шкода, звичайно, що багато суддів, пропрацювавши десяток і більше років в одному суді, перейшовши туди ж, але вже в іншій якості, раптом починають на своїй шкурі відчувати всі тяготи правосуддя. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи!

Тому було б розумно внести свіжий кадровий струмінь шляхом введення тимчасових обмежень на обіймання суддівської посади — скажімо, не більше двох термінів по п’ять років. А потім перерва. Водночас категорично відкидаю претензії, що, мовляв, це підриває принцип незалежності суддів. Це не їм вирішувати. Як вирішить народ в особі обраного парламента — так і буде. У нас немає окремого народу — суддівського, а отже, немає і не може бути касти громадян, які вважають, що можуть на законних підставах узурпувати судову владу. Їм слід запам’ятати, зарубати собі на носі: все в житті тимчасове, і вони в суді — теж тимчасово. Так їм буде легше вершити правосуддя суворо за законом.

По-друге, є речі, які законом не передбачиш. Наприклад, влада в особі вищих посадових осіб повинна демонструвати приклад законослухняності, чесності, скромної поведінки в суспільному житті. Всі чиновники середнього та низового рангу, в т.ч. і судді, є чудовими пристосуванцями. Якщо перша особа поводиться чесно, не має вигляду хамовитого пана, не розводить демагогію і не розсаджує друзів у теплі крісла — то й судді наслідуватимуть приклад. Якщо керівник дармоїд, ледар, шахрай, то й колектив буде відповідний.

Як можна вимагати поваги до суду від простого народу, якщо член уряду — прости Господи, міністр юстиції Петренко, — прямим текстом погрожував суддям Верховного суду, вимагаючи від них забрати заяву з Конституційного суду щодо скандально відомого люстраційного закону?

Або як бути із так званим законом про позбавлення Януковича звання президента? У тексті цього шедевра депутати прямим текстом встановили вину конкретної особи у вчиненні злочинів ще до того, як над ним відбувся суд. Невже парламенту не відомо, що це може встановити тільки суд — ст. 62 Конституції?

Більше того, його ухвалення супроводжувалося єхидними дотепами такого змісту (цитую за «Українською правдою» слова Олега Ляшка): «(Спікер) Гройсман запропонував пункт другий цього закону доповнити фразою: не тільки забрати звання президента, а й розстріляти. Я підтримую цю пропозицію. Розстріляємо, коли дістанемо з-під землі і приведемо на Майдан. Там, де він убивав людей, там він і закінчить своє собаче життя».

Ось вам і Європа, ось вам і «жити по-новому» — розстріли як привід для жарту. Чого тоді вимагати від простого судді? Чому б судді теж не пожартувати подібним чином, причому письмово, іменем України?

Поширена помилкова думка, наче правосуддя здійснюється суддями. Не вірте цьому! Приблизно в половині випадків правосуддя здійснюється помічниками суддів, які самі, на свій розсуд, в міру свого кругозору (часто це особи, які тільки вчаться, причому заочно) пишуть рішення суду в повному обсязі: встановлюють обставини по справі, викладають мотиви, якими ВОНИ керуються при винесенні цього рішення, формулюють резолютивну частину рішення суду.

І останнє. Про так звану «правову стабільність». Правова стабільність має полягати в незмінності (стабільності) протягом тривалого часу правових норм і в незмінності судової практики в аналогічних категоріях справ.

Однак чимало заслужених і просто народних юристів України намагаються схилити суспільство до іншого тлумачення: правова стабільність полягає в табу на перегляд рішень рейдерських судів і злодійських схем, судом узаконених. Не можна, одне слово, грабувати награбоване! Ніяк не можна, це свавілля! Саме заради цього було введено запобіжні терміни в один рік давності на подачу будь-яких апеляційних та/або касаційних скарг прокурором чи іншим суб’єктом влади, незважаючи (!) на їх обґрунтованість.

Норма ця була придумана Андрієм Портновим, вона є кричущою «портновщиною», і спрямована виключно на одне: не дати державі в особі прокуратури вилучити награбовані землі, об’єкти нерухомості і т.д.

Тому я категорично наполягаю на скасуванні «портновщини» в процесуальних кодексах, а ще вважаю розумним наділити Верховний суд правом перегляду справ за винятковими обставинами, без урахування процесуальних строків давності.

Своїм опонентам я пропоную поглянути на ситуацію інакше: уявіть, що суд переглядає справу невинно засуджених осіб — жертв репресій 30–50-х років минулого століття. З точки зору правової стабільності, слід було б відмовити у перегляді розстрільних справ періоду 1937 року і все забути. Стабільність понад усе!

Але як тоді бути з верховенством права, з пріоритетом захисту права людини над іншими формальностями? Чи процесуальне крутійство вище прав людини?!

Стабільність же має полягати в тому, щоб і через 10 років у гіпотетичному випадку перегляду судової справи вищою інстанцією — рішення було б залишено в силі через його законність та обґрунтованість. Щоб на рішенні суду можна було з гордістю виставляти знак якості.

Це лише мала частина проблем сучасної судової системи. Але з чогось же треба почати!

Читайте також: Богдан Львов: Судова влада здатна до самоочищення, інакше не було би такого спротиву



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ







    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ