• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Феномен українського менталітету, або Чи є братами українці та росіяни?

Про особливості українського менталітету та складові «російської душі»

«Кажуть, росіяни, українці та білоруси — один народ, а їхні правителі — інший. Ну, з правителями більш-менш ясно. А з народом? Чи справді ми «однакові»? Чи все-таки різні? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза? Які в його ментальності козирі? А які масті биті?» — це з передмови до книжки «Український менталітет: ілюзії, міфи, реальність» Олександра Стражного. Книжку було видано українською та російською мовами в 2008 році. Сьогодні ви навряд чи знайдете це видання в книжкових магазинах — тираж швидко розійшовся (прочитати можна в електронному варіанті). Спектр «української душі», її сильні та слабкі сторони, подібність і відмінність української ментальності від російської та європейської — ці теми сьогодні стали ще більш актуальними. Адже відповіді на них проливають світло на багато подій, що відбуваються в нашій країні.

Що означає менталітет? Загляньмо в енциклопедію: слово «менталітет» утворено від двох латинських слів mens або (род. відмінок) mentis — душа, дух та alis — інші. Це сукупність інтелектуальних, емоційних, культурних особливостей, ціннісних орієнтацій, установок, властивих соціальній або етнічній групі нації, народності. Термін виник в історичній науці, проте нині часто використовується в психології та соціології. Поняття менталітету досить об’ємне, включає в себе погляди, оцінки, цінності, норми поведінки та моралі... Менталітет складається на основі загального історичного, культурного, соціального та економічного розвитку тієї чи іншої спільноти.

Про особливості українського менталітету та складові «російської душі» — письменник і психотерапевт Олександр Стражний.

— Перший крок, який мене наблизив до цієї теми, — це звичайна цікавість. Раніше ми всі були радянськими людьми. Деякі з нас такими і залишилися, радянська спільність нікуди не поділася. Але в 2004 році, коли почалася Помаранчева революція, багато хто з нас замислився: один у нас, українців, менталітет чи є якісь відмінності? У чому, власне, проявляється український менталітет?

Щоб знайти відповіді на ці питання, я став шукати літературу. Виявив, що науково-популярних видань з українського менталітету практично не існує. Ті, що є, умовно кажучи, можна розділити на три типи.

Перший я б назвав так: параноїдально-патріотичні мантри. Щось типу: «москалі походять від Мосоха, а козаки від першого сина Яфета — Гомера». Загалом, «Україна — батьківщина слонів». Ну, якщо не слонів, то в крайньому разі найрозумніших, найхитріших мавп.

Другий напрямок — діаметрально протилежний. Його можна звести до фрази, яка звучить так: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості... У подібних дослідженнях (причому своїх, українських авторів) червоною ниткою проходить висновок: «нас гнобили, гноблять і гнобитимуть».

І третій варіант публікацій — глибокодумні філософські трактати, в яких важко щось зрозуміти.

Виявляється, і нині, у XXI столітті, в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що таке національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо. А не знаючи — не розуміємо.

Не знайшовши відповіді на це питання, вирішив відповісти на нього сам. Постарався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об’єктивно (наскільки це можливо) описати те, що є. Кілька років перелопачував історичну та психологічну літературу.

У своїй книзі я порівнюю не тільки російський та український менталітет, а також так званий європейський. Я дуже близько пов’язаний з Росією, буваю там щороку, тому можу сказати, що знаю російський менталітет. Зрештою, мама у мене росіянка, а тато — українець. Живу в Україні, а працюю в Угорщині.

Якщо говорити про європейський менталітет, то він, звичайно ж, різний. Італію і Норвегію населяють зовсім, здавалося б, різні люди. Однак і в Європі є певна спільнота. Зрештою, менталітет жителів Москви і Сибіру — теж відрізняється. Менталітет галичан і східняків України різний, але є й спільні моменти.

Для того щоб розуміти, що таке менталітет, на що він впливає, слід усвідомити механізми його формування. Менталітет формується в першу чергу природними умовами, місцем, де народ живе досить довго.

Вважаю, що радянського менталітету не існує, тому що це усього лише період якихось 70 років. За цей час менталітет сформуватися не може. Карл Юнг, швейцарський психіатр, перший помітив, що менталітет формують так звані архетипи. Архетипи — це те, що формувалося в певної нації протягом дуже тривалого часу, тисячоліть.

Українська нація — осіла нація. Досить рідкісний феномен у світі. Український менталітет почав формуватися, на мій погляд, з того часу, коли наші предки почали вести сільське господарство, з часів Трипілля. Коли перейшли від збиральництва, вирощування тварин до землеробства. Український чорнозем, що є унікальним, давав змогу нашим предкам себе прогодувати і нікуди особливо не мігрувати. Крім того, в структуру цієї землі вливалися і скіфи, і сармати, і греки, і північні народи, і угорці пройшли через нас. Всі ці вливання приносили свій внесок, який слід розглядати, щоб знайти стрижень.

У Росії немає такого чорнозему (лише подекуди). Предки сучасної російської людини змушені були кудись мігрувати, когось завойовувати, бути більш агресивними, щоб забезпечити собі умови проживання. Українцю не потрібно нікого завойовувати, агресія не в його натурі. Якщо його ніхто не чіпає, він ні на кого не нападає. Звісно, захищатися потрібно, але завойовувати необхідності немає.

Росія ще більше мозаїчна, ніж Україна. Російський менталітет більш агресивний, це особливість цієї спільності. Нікуди від цього не дінешся. Це необов’язково погано: якщо спортивна команда не поводиться агресивно, вона ніколи не виграє. Скажімо так: якщо українець добріший за росіянина — це не добре і не погано. Це даність.

Незважаючи на ці особливості, російська агресія стала для мене несподіваною. Я вважаю, що на Україну не нападала Росія. На Україну напали деякі представники, які перебувають при владі. Не потрібно плутати країну з державою. Російське суспільство не є настільки агресивним, щоб напасти на братній народ. Це окремі девіації (відхилення в чомусь) в окремих керівників.

Нещодавно я подивився фільм про Судети в Чехословаччині. Був вражений, наскільки це нагадує події, які відбувалися в Луганській та Донецькій областях. Відповідні настрої людей підігрівалися дуже грамотними психологами, пропагандистами, у яких були свої цілі. Людина — істота, яку можна індукувати (направляти куди-небудь). Індукування її настроями, бажаннями (скажімо, отримувати більшу пенсію, говорити російською мовою) — все це штучно посилювалося нашими сусідами.

Мій син під час Майдану як оператор поїхав на Донеччину, знімав там у 20-х числах лютого. Передавав настрої в Донецькій області, які можна описати так: ну й добре, перемогли ви на Майдані, тільки нашого Леніна не чіпайте, давайте жити дружно. Біля пам’ятника Леніну стояли, може бути, осіб 30, які кричали: «Росія!» Масовість була створена тими, хто поставив перед собою таку мету. Просто склали план анексії Луганської та Донецької областей. Пообіцяли людям багато чого, не давши їм цього, просто обдурили. До речі, історія з розіп’ятим хлопчиком — дуже технологічна і симптоматична. Такі історії зі знущанням над немовлятами мають витоки у Римській імперії. Все це вже було багато років тому.

Не так давно в одній із філій товариства «Меморіал» лідер осередку вирішив провести наочний експеримент: спочатку виступив зі зверненням, а потім запитав усіх присутніх (інтелігентів, дисидентів): «Чи згодні ви з цією заявою про захист наших співгромадян?» Природно, всі погодилися. А потім він сказав, що зачитав звернення Гітлера, от тільки німців замінив на росіян. Всі були шоковані.

Головна відмінність українця від росіянина: українець багато знає про свою країну, можливо, не історично, а в життєвому плані, наприклад, які люди живуть в яких областях, чим відрізняються. Я півжиття провів у Росії. Росіяни про самих себе знають набагато менше, ніж про те, що робити з Кавказом, Прибалтикою, Білоруссю, Україною і т. п.

Росія — цивілізаційний екстраверт. Всі її дії спрямовані назовні. Українці — інтроверти. У Росії більш чоловіче начало, в України — більш жіноче.

Важливі об’єктивні моменти. Наприклад, у Москві зібрано чудову школу сходознавства. Існують інтерфейси, люди, які можуть інтерпретувати події. Залучати людей до порядку денного, відповідно, каталізувати цю допитливість, інтерес до всього, що відбувається далеко за межами країни. Один із моментів, над яким нам потрібно попрацювати, — створити українську школу сходознавства. Коран, наприклад, лише нещодавно переклали українською мовою.

Мені здається, одна з проблем нашої сьогоднішньої ситуації в тому, що росіяни вважають, ніби є якась спільність, стрижень, за який вони борються. Якщо ж визнати, що насправді ми — різні спільності, які мають повноцінну міфологію, культуру, яка може тільки доповнювати одна одну, тоді багато питань знімуться. Росіяни намагаються знайти якусь слов’янську спільність, а нас намагаються при цьому розділити. Але ми ж не боремося за спільні цінності, наприклад, з японцями? Ми розуміємо, що це інша цивілізація. Слід визнати, що Україна зробила інший цивілізаційний вибір. Таке буває. Протилежна точка зору — вона ні погана ні хороша. Просто інша.

Росіяни нас переконують, що ми були братами. Що вкладається в це поняття? Хто такий брат? Як мені здається, це людина, з якою у тебе були спільні інтереси, за які ти готовий віддати життя або пролити кров. Чи були у нас такі спільні інтереси з поляками? Так, були. Виходить, що всі народи, з якими ми взаємодіяли, у яких ми вчилися, з якими ми боролися, в тому числі за незалежність, — брати. Ми лавірували між різними імперіями. Якщо подивитися, то практично всі народи, які нас оточують, можна назвати братніми. Але ж часто своїх друзів або колег, які живуть далеко, ми любимо більше, ніж свого сусіда. Де починаються і закінчуються теплі почуття до якоїсь людини, про яку ти нічого по суті не знаєш, це окреме питання. Братні народи — це ще одна з пасток.

А тепер про характерні для українського світогляду особливості. Основними рисами мозаїки «української душі» виявилися: осілість, хазяйновитість, консерватизм, універсальність, миролюбність, сміливість, волелюбність, демократичність, духовність, обдарованість, сентиментальність, містицизм, сердечність, барокове мислення, відкритість, кмітливість, хитрість, лукавство, свавілля, оптимізм, життєрадісність, почуття гумору, поклоніння жінці, повага до родини, еротичність. Довгий список ніби позитивних рис.

В українському менталітеті є також «відгомони забутих недуг», серед яких провінційність, занижена самооцінка, «совковість», наївність, інфантильність, недбалість, замкнутість у своїй групі, брак цілеспрямованості, скупість, жадібність, неповага до себе й оточення, анархічність, непослідовність, слабка допитливість, безтурботність, амурний авантюризм.

Український менталітет, який формувався тисячоліттями, феєрично швидко набув нових рис за роки незалежності. Незважаючи на відсутність економічних реформ, в Україні за останні роки відбулися колосальні зміни. Немов тихий хутір прокинувся від летаргічного сну і почав зводити на місці сільради, пам’ятника Леніну і недобудованого клубу хмарочоси, супермаркети, банки, картинні галереї. Звільнившись від комуністичних ілюзій, українці, з одного боку, ринули до фарватеру світової цивілізації, а з іншого, повернулися до своїх споконвічних цінностей та архетипів. Разом з уламками радянської імперії залишилися в минулому її утопічні сподівання, надія на дармове світле майбутнє, імітація трудової діяльності, тотальний дефіцит, повальне пияцтво.

Українці мають якості, які гальмують економічний розвиток України. Багато хто з нас не може похвалитися цілеспрямованістю і рішучістю. Для більшості характерні обережність, інертність, повільність. Ми не любимо ризикувати, сподіваємося на те, що якось воно буде, довго зважуючи «за» і «проти». Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності». Тому в Україні бракує ініціативних харизматичних особистостей.

Українець за своєю натурою більше консерватор. Прагне не знайти щось нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а може, і небажання йти в ногу з часом.

Українська ментальність не має домінанти закону — це видно хоча б із поводження перших осіб держави. 

Будь-яка економічна діяльність є наслідком прагнення до власної вигоди. У наших співгромадян цього прагнення більш ніж достатньо. Однак сьогодні ця якість парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки. Поясню, що маю на увазі. Світ українця завжди був обмежений його власною садибою. У переносному значенні він нею обмежений і тепер. Це означає, що українцеві в принципі начхати на все, що не стосується безпосередньо його: власні інтереси набагато вищі інтересів країни. Це зрозуміло, адже країни в нього ніколи не було. Чи варто дивуватися, що політики, які дорвалися до влади, теж переймаються лише своїми власними інтересами? Патріотизм для них лише випадковий аксесуар. До того ж, бракує державного мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів Японії чи країн ЄС, де є глибоке коріння державності. Незацікавленість українських політиків у реформах є одним із головних гальм розвитку економіки.

Із соціалізму в сьогодення перейшли недбалість, халтура, лінощі. А традиційна українська «волелюбність» і самоуправство в економічній площині переростають у виробничу анархію, в непокору начальнику.

Українець думає одне, говорить інше, а робить третє. Йому притаманні такі риси як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі наслідком цих рис є непослідовність, ненадійність, прагнення обвести партнера навколо пальця. Власне, нікуди не поділося і «совкове» уявлення про бізнес, для якого характерні низький рівень заповзятливості, імітація діяльності, тіньові схеми, корупція, кумівство, прагнення «урвати» все й одразу, але так, щоб нічого не робити. Таке враження, що в Україні ніяк не може закінчитися «італійський страйк» — всі на своїх місцях, але ніхто нічого не робить.

З іншого боку, українцю притаманна така важлива національна риса як хазяйновитість. У народних прислів’ях і приказках поняття «хазяїн», «господиня», «хазяйська дитина» звучать не інакше як похвала. Більшість вищих керівників Радянського Союзу були вихідцями з України. В українця в генах закладено все впорядкувати, налагодити, відремонтувати. Дай йому волю — він гори зверне! Канадці не ставлять під сумнів те, що відродженням їх аграрно-промислового комплексу вони зобов’язані саме українцям. Те ж саме можна почути і в Латинській Америці.

Українець — універсал. Він легко опановує кілька суміжних професій, у скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому допомагає його особливе світовідчуття: з витіювато-оптимістичним началом, образністю і прагненням усе прикрашати. Це — світовідчуття в стилі бароко. Воно притаманне не тільки українським архітекторам, художникам, письменникам, а й кожному українцеві. Такий стиль мислення вирізняв і запорозьких козаків, котрі здобували перемоги не тільки завдяки силі, раціональній тактиці чи залізній дисципліні, але й діям, яких від них ніхто не очікував. Нестандартні ходи, жвавість, несиметричні відповіді — усе це дає про себе знати як в українській економіці, так і в геополітиці. І в цьому наш психологічний козир. Адже ці якості не притаманні ні європейцям, ні американцям. Західна (готична) психокультура сповідує вузькоспрямовану спеціалізацію і чітке дотримання інструкцій. Тим часом бароковість передбачає не схематизм, а «красивість». Українським «економічним коником» цілком може стати мода, виробництво нових видів одягу, дизайн. Світ завалений безликими телевізорами, комп’ютерами, автомобілями. Українець же прагне зробити все «красиво». Може, це і є наша економічна ніша?

Українцям притаманний здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він усе досконально прораховує. Для розвитку економіки це аж ніяк не погано! Навіть знаменита українська «жадібність» тут може зіграти позитивну роль.

Миролюбність, неагресивність, вміння уникати зіткнень — це фактор стабільності. А стабільність — запорука довіри з боку інвесторів, добра можливість для розміщення в Україні виробництв західних корпорацій.

Є надія, що економічні зміни (якщо вони, звичайно, почнуться) в нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко і «з вогником». Українці довго запрягають, але потім їх не зупинити! Миттєвий прорив навряд чи можливий. «Не можна з поганої футбольної команди зробити чемпіона світу. З поганої команди можна зробити хорошу, з хорошої — дуже хорошу, а з неї вже й чемпіона світу», — говорив Валерій Лобановський. Україна одного разу змогла потрапити у вищий ешелон світового футболу. І їй цілком під силу потрапити у вищий ешелон світової економіки. Головне — поставити перед собою таку мету і робити все, щоб її досягти.

Читайте також: Як телебачення маніпулює свідомістю — професор Московського інституту міжнародних відносин


Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Прогноз погоди в Україні

Погода в Украине




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ