• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Як допомогти «прижитися» дітям-переселенцям, або Втрачені стратегії виховання

Все далеко не просто на Сході, війна не буває чорно-білою. Ми не маємо права втягувати дітей в політику. Для мене це залізний постулат

(Продовження)

Про те, як учитель може допомогти дітям-переселенцям прижитися на новому місці, про реформу у сфері освіти та багато іншого «Ракурс» розмовляв із заслуженим учителем України, кандидатом педагогічних наук Олександром Наровлянським.

— Багатьом дітям зі Сходу України довелося тікати від війни. Є чимало інформації про те, що процес приживлюваності на новому місці відбувається складно. Зокрема, тому, що суспільство дуже політизоване. Олександре Даниловичу, можете дати рецепт, як допомогти дітям знайти спільну мову, незважаючи на те, що навіть дорослим це вдається з великими труднощами?

— До нашої школи прийшло дуже багато дітей зі Сходу. Коли я цього року набирав п’ятикласників у туристичний клуб, вийшло, що фактично півгрупи — це діти-переселенці. На одному з перших занять, коли ми з хлопцями тільки-но познайомилися, один із київських школярів видав: «Дали б мені автомат, я пішов би стріляти...» Зовсім ще дитина. До речі, синочок мого випускника. Це не дивно: діти чують, що говорять дорослі, ретранслюють це. Я покликав усіх до себе і сказав: «Так, хлопці, Крим, Донбас, війна, автомат — я не хочу цього чути. Мені абсолютно до лампочки, хто з вас звідки, ви для мене всі однакові. Почую — той, хто це скаже, більше сюди не ступить ногою!» Потім були змагання з крос-походу в Голосієво — подолання дистанції з вісьмома етапами, з орієнтуванням... В одній команді були діти з Донецька, Луганська та Києва. Їм було абсолютно однаково, хто звідки, адже у них спільна справа і одна мета.

Позиція вчителя повинна бути така: ніяких розбірок. Педагогу не слід при дітях обговорювати терористів, сепаратистів, переселенців і т. д. Залишимо це політикам. Тим більше, що все далеко не просто на Сході, війна не буває чорно-білою. Ми не маємо права втягувати дітей в політику. Для мене це залізний постулат.

Як подолати це все? Мені здається, що ми загралися в патріотизм, перегинаємо палицю. Зобов’язалівка має зворотний бік. У школах регулярно проходять ярмарки солідарності. Здавалося б, що поганого? Але дітям кажуть: якщо не можеш щось спекти, зробити своїми руками, принеси гроші. А тепер уявіть ситуацію. Мама одна виховує дитину. Знаючи її скрутне становище з грошима, запропонував закласти з нашого клубного резерву (за 25 років нам вдалося трохи накопичити), щоб її дитина змогла піти з нами в похід. І тут же в класі її синові кажуть: неси 20 грн або ти будеш білою вороною! Це не нормально.

— На яких прикладах виховувати сьогоднішніх дітей? Чим їх мотивувати, що дати як орієнтир, приклад для наслідування?

— Сьогодні втрачені орієнтири. Мене це лякає. Повне перекреслення історії не призводить ні до чого хорошого. Цим ми лише збуджуємо інтерес, адже заборонений плід солодкий. Приклад: якщо ми вийдемо на станцію метро «Петрівка» й опитаємо 1000 осіб, у кращому разі 50 із них згадають, що ця станція отримала назву від імені Григорія Петровського. А з 50 всього лише п’ятеро збагнуть, що це було пов’язано з тим, що Подільський район колись називався Петровським. Якщо сьогодні цю станцію метро перейменують, ми прорекламуємо Петровського, якого мало хто пам’ятає навіть із сучасних істориків.

Днями мені зателефонувала знайома, керівник музею однієї з київських шкіл, і, ледве стримуючись, щоб не розплакатися, повідомила, що йде зі школи. Директор школи викликав її і заявив, що музей вже не актуальний, мовляв, думайте, куди подіти експонати...

Вона — творець шкільного музею, почала збирати експонати ще в 70-ті роки (до речі, їй 78 років, а вона продовжує ходити з дітьми в походи). Це прекрасний музей! Серед частин, які звільняли Київ, була 17-та артилерійська дивізія, що отримала найменування київської. У музеї міститься бойовий прапор дивізії; речі, які пройшли з людьми війну, артилеристи передавали свої шинелі. Частина експозиції — це історія самої школи. Чим поганий такий музей? Адже ці люди боролися за свою Батьківщину, чи це не урок патріотизму? І це не перший подібний випадок.

Як бути, наприклад, із загиблим на Сході командиром афганської сотні Олегом Михнюком? Він пройшов Афганістан і був нагороджений двома орденами Червоної зірки, медалями, орденами «За мужність»... Це історія.

— Свого часу саме з декомунізації почали відродження країни Східної Європи. Сьогодні Україна нарешті (хоча і з запізненням у 23 роки) намагається позбутися тоталітарного минулого, його ідеології та символів. Однак у депутатському та експертному середовищі не вщухають суперечки про пакет декомунізаційних законів, ще не підписаних президентом. Головними проблемами закону про декомунізацію називають неоднозначне ставлення громадян до цього питання і витратність.

— Є багато розрахунків, у скільки виллється перейменування сіл, вулиць. Але забута найдорожча, як мені здається, складова цього закону. Перейменувати потрібно не тільки міста, а й заводи. Завод «Більшовик» 80 років відомий на ринку під своєю назвою, «Ленінська кузня» — з 1924 року. Я сумніваюся, що легко можна буде пробитися на ринок під ім’ям «Південноросійський машинобудівний завод» (історична назва «Ленінської кузні») або «Київський машинобудівний завод Гретера, Криванека і К°» (перша назва «Більшовика»). Що таке ребрендинг? Це мільярди. Про це ніхто не говорить. Ці цифри не порівнянні з перейменуваннями міст і вулиць. Вони ляжуть на ці заводи, і ми доб’ємо їх остаточно.

— З одного боку, ми, українці, хочемо реформ, але водночас побоюємося їх, адже реформування, яке відбувається в нашій країні на швидкору, часто призводить до погіршення ситуації. Як сьогодні йдуть справи у сфері освіти?

— Готується новий закон про освіту. Найстрашніше в тому, що це реформа заради реформи. Одна з його ідей — поділ шкіл за рівнями: на молодшу, середню і старшу. Причому не формально, а фізично. Мовляв, на Заході так. Далеко не завжди так на Заході. Я був свого часу на стажуванні в США, Голландії, Німеччині. Це не можна робити в швидкісному режимі. Якщо ж закон ухвалять у надтерміновому порядку, то вже з 1 вересня спробують поділити школи. Як бути з тими школами, які вже створили, з одного боку, кімнати для відпочинку шестирічок, а з іншого — сучасні лабораторії для старших класів? У деяких навчальних закладах склалися цілі школи навчання фізики, математики... Якщо вони стоять поруч, одну з них доведеться ліквідувати — віддати під молодшу школу.

Ми говоримо, що сьогодні економічна ситуація досить складна. Будь-яка реформа вимагає грошей. Хто порахував, у що обійдеться цей поділ? До речі, для дитини найболючіший перехід із 4-го в 5-й клас, тобто від одного вчителя до багатьох. Школяру легше пережити цей період, коли поряд, у цьому ж приміщенні, сидить його перший вчитель, до якого він може прибігти поплакатися або, навпаки, похвалитися своїми успіхами.

Ще. Ми боремося з корупцією. І при цьому створюємо корупційну базу? Один прийом до школи — це лазівка для корупції. Ухвалення закону помножить цю ймовірність на три, адже потрібно буде вступати в три школи. Ми можемо скільки завгодно боротися з корупцією, просто не потрібно створювати базу.

Давайте відмовимося від позашкільної освіти, адже в Європі її немає! Це дитячі та юнацькі спортивні школи, будинки творчості та клуби туристів, станції натуралістів, радіотехніків... Так, це радянський унікум. Західні колеги, приїжджаючи до нас, дуже дивувалися, адже у них за все це платять батьки. Але не забуваймо, що рівень життя на Заході зовсім інший!

Вже внесено зміни до закону про фізичну культуру і спорт. З 1 вересня вводиться обов’язкова плата за навчання в спортивних школах. Раніше це торкнулося музичних і художніх шкіл. Залежно від виду спорту буде встановлюватися вартість. Нам що, не потрібні здорові люди? Ми говоримо про підготовку до служби в армії і водночас вводимо плату в спортивній школі. А які витрати будуть на медицину потім, ми ростимо хворе покоління?

Згадайте про летальні випадки на уроках фізкультури (до речі, вони були й раніше, просто не отримували такого широкого резонансу в ЗМІ). Яка реакція пішла? Заборонити на уроці фізкультури заліки, навантаження. Хлопчикам 15–16 років ми забороняємо бігти крос, займатися спортом, за найменшої проблеми ставимо спецгрупу.

Показовий випадок. У 2009 році я випускав свій клас, де було троє хлопців, на той момент кандидатів у майстри спорту, що пройшли зі мною похід у Заполяр’ї. Це четверта категорія складності, 250 км тайгою! Того року можна було на вибір складати іспит із фізичної культури. Ясна річ, що ці діти, які давали фору всьому класу, вибрали даний предмет. Однак шкільний лікар їм не дозволив, мовляв, при диспансеризації у школі в них знайшли проблеми зі здоров’ям. Водночас у спортивному диспансері їм дозволили бігати на чемпіонаті України. Згодом двоє з цих трьох хлопців вступили до Інституту фізкультури, стали майстрами спорту.

А тепер повернімося до інших дітей, яким не дозволяють бігати. Настає 18 років, хлопця призивають в армію, вішають на нього 30 кг амуніції та пропонують пробігти крос. Про це хтось думає?

Проголосивши красиве гасло, ми створюємо видимість реформ. До речі, 12-бальну систему в школах ввели буквально протягом двох тижнів. Ще рік ми, вчителі, розбиралися, як ставити оцінки. Досі я не вважаю, що це дало хоч якесь поліпшення. Далі ми терміново зробили 12-річне навчання, потім від нього відмовилися, а потім повернулися знову... Ми знищуємо краще, що було, але при цьому стратегії розвитку в нас немає.

Дуже красиво звучить: гроші йдуть за випускником. Якщо виш популярний, і більше абітурієнтів подало документи в цей навчальний заклад, в ньому збираються збільшити кількість бюджетних місць. Добре, ми дамо море місць у Києво-Могилянську академію, КНУ та КПІ. Перше питання: де студенти житимуть? Гуртожитків не вистачить.

В міністерстві молоді та спорту задумали реформу: мовляв, на Заході немає розрядів і майстрів спорту, давайте і ми відмовимося. Ми доводимо, що, можливо, для дорослих це й не так важливо (хоча, думаю, заслуженого майстра спорту із задоволенням отримує кожен дорослий). Коли дитині вручаєш значок кандидата в майстри спорту, зароблений її працею, вона потім з такою гордістю ходить із ним по школі! Не знімаючи роками. До речі, такі значки вже не випускаються. Просто видають папір. Я шукав фірму, домовлявся, збирав заявки з усіх центрів, щоб здешевити. Завдяки цьому діти сьогодні мають значки. Не можна мавпувати!

Коли я був на стажуванні в Америці, знаєте, яке було для мене найскладніше питання в підсумковій анкеті? «Чого нового ви навчилися і що дізналися?» Коли американці приїхали з візитом у відповідь, їм поставили запитання: наскільки добре їх методи впроваджуються в наших школах? Слід віддати належне американському вчителеві, він відповів: «Я не знаю як щодо наших методів, але те, що я побачив методи, які буду впроваджувати у себе, це точно». Під час поїздки в Америку на мене справило враження, що в кожному класі є проектор, на урок приїжджає візок із 30 ноутбуками. Це було 2003-го року. У 2005 році у мене в класі з’явився проектор. Я це впровадив. Всі мої уроки проходять з презентацією. Це дуже наочно і зручно: якщо дитина пропустила урок, я скидаю їй презентацію. Інша річ, що в деяких вчителів уся ця техніка простоює. Вони її не використовують, не вміють і не хочуть.

— У 124-й школі на Подолі ви багато років ведете туристичний клуб, випустивши кілька поколінь «туристів». Кажуть, що у вас є навіть власний стенд для скелелазіння. Є музей. Як вдається виживати в такий нелегкий час?

— Наш туристичний клуб існує з 1987 року. До нас приходять із різних шкіл, але основа, звичайно ж, наша СШ №124. Я постійно тісно спілкуюся з військовими, адже туризм дуже добре готує до армії. Мої підопічні, взявши в руки карту і компас, не заблукають, вийдуть із будь-якої місцевості. За п’ять хвилин побудують прихисток, подолають будь-яку перешкоду, бо знають, як пройти по мотузці або, наприклад, по колоді. У нас є свій стенд скелелазіння, тому діти вміють підніматися й спускатися з будь-якої висоти. До нас стоїть черга з різних військових частин, щоб мої хлопці показали, як це робити. Дзвонять із Житомирської бригади і запитують, чи ніхто з моїх підопічних не йде в армію. Адже вони хороші інструктори.

У нашій школі є музей, який поповнюється експонатами з наших походів. Там є, наприклад, рубило — йому 2 млн років, скам’яніла пальма, «золото дурнів» — пірит з полярного Уралу, мох із Заполяр’я, амфору знайшли в пустелі Каракуми. Коли мене запитують, куди ви ходите, я називаю точки. Найбільш східний похід — Байкал. Найбільш західний (кожні п’ять років) — у Брестську фортецю, місцями боїв. Свого часу в нас був цикл — спочатку під Києвом, потім Крим, Карпати, потім Брест. Наступного року діти йшли, як правило, на Карельський перешийок — лінія Маннергейма. Там така краса — озера, дика природа, плюс відвідували Пітер. Наступний похід — Мурманська область, Заполяр’я. Найпівденніший похід — пустеля Каракуми. Там із гори видно Іран, адже до кордону лише чотири кілометри.

Цьогоріч під час весняних канікул ми провели навчально-тренувальний збір. Тиждень жили в Бучі. Самі харчувалися. Батькам це обійшлося (з харчуванням та проїздом) у 250 гривень. Ми завжди ведемо таблицю витрат усіх коштів до копійки.

У туризмі немає заможних батьків. Як правило, туризмом займаються діти з сімей середнього і нижче середнього класу. Ми намагаємося тримати склад. Щоби трошки заощадити, закупили цукру, тушківки. Протягом кількох років накопичилися гроші, ми поклали їх на депозит. Вдається купувати щось нове.

До речі, в нашому суспільстві є і зворотна проблема. Якщо батьки дізнаються, що клуб або секція безкоштовні, ними це сприймається як мінус. Парадокс: до заслуженого тренера України, що виховав свого часу чемпіонів світу та набирає безкоштовну секцію, йдуть три-чотири школяра. Натомість в платне карате, де викладає не знати хто, йдуть багато. У моїй школі з цим немає проблем, адже багато учнів або самі ходять, або знають тих, хто ходить. Знають наш рівень. Шкільний турклуб має шість майстрів спорту, понад 30 кандидатів у майстри спорту.

Дитячі табори наразі у дуже важкому становищі. Ви пам’ятаєте, скільки їх було під Києвом і скільки залишилося зараз? Одиниці. Залишилися ті, де розумний начальник підприємства не дав зруйнувати. У Пущі-Водиці, мені здається, не залишилося жодного табору. У Конча-Заспі залишився «Каштан» заводу ім. Є. Патона. Табір на найвищому рівні, але й коштує чимало. Сьогодні тримаються ті табори, де зуміли знайти, чим дітей зайняти. Там, де намагалися вижити тільки на «добре погодувати» й влаштувати танцюльки, одне з двох — або табір помирав, бо ставав нецікавим, або відбувалися не дуже хороші речі і табір знову ж таки закінчував своє існування. До того ж, якщо раніше табори були на профспілковому бюджеті, сьогодні вони покинуті. Більше того, з цього року ситуація погіршується. Раніше ми могли використовувати гроші соцстраху на оздоровлення дітей. 850 дитячих спортивних шкіл були на бюджеті соцстраху, соцстрах мав право давати гроші на табори, на елементарні новорічні подарунки дітям. Цього року з метою скорочення дефіциту бюджету це все заборонено. Дитячі спортшколи подекуди вже почали закривати. Ми втрачаємо систему соцстраху. При цьому альтернативної системи або страхової медицини у нас поки немає. І не скоро буде. Те, що в нас було аналогом, просто в іншому вигляді, ми знищуємо.

Ми якось виживемо. У нашому туристичному клубі за багато років створилася база, є запас туристичного спорядження. Не виживуть художні колективи, там, де потрібна техніка і матеріал. Не виживуть турклуби-початківці, адже рюкзак сьогодні коштує дорого, ціна, наприклад, байдарки — 5 тис. грн, катамарана — 50 тис. Якщо все це зруйнується, куди піде дитина?

Читайте також: Уроки права в країні правового нігілізму



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Новини України


Новини України




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ