• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Racurs.ua

Росія «виповзає» з Донбасу — професор Московського інституту міжнародних відносин

Політична еліта Росії охоче скористалася послугами російських націоналістів, адже на Донбасі потрібні були добровольці. Наразі верхівка замислюється щодо їх утилізації

Про настрої в російських елітах і про те, чому в Росії не вийшла «історія з Донбасом» — професор Московського інституту міжнародних відносин (МДІМВ), історик, політолог Валерій Соловей:

Еліти в Росії вважають, що «історію з Донбасом» час завершувати, адже вона вже завдала дуже великих неприємностей й здатна принести ще більші. Це не означає, що не розглядається варіант подальшої ескалації ситуації на Донбасі та в Україні в цілому. Однак такий варіант вважається вкрай небажаним з двох причин: перша — побоювання нових санкцій; друга — побоювання дуже великих втрат. Скажена ескалація, шалене накручування ставок — вважаю, що цей варіант вже неможливий. Ескалація призведе до дуже великих втрат, у тому числі в живій силі. Про це знають у першу чергу ті, хто відповідає за військовий аспект ескалації. Військові — завжди реалісти.

Діти тих, хто зараз під санкціями, поки що спокійно живуть на Заході. Ці люди найбільше бояться, що

санкції можуть поширитися не тільки на них. Розпочнеться з’ясування обставин тих чи інших угод, придбання тих чи інших активів. Тут можуть спливти абсолютно кримінальні історії, які ведуть за собою не тільки вкрай неприємну гласність (з’ясовується, що ви не борець за честь і велич Росії, а кримінальник! Пам’ятаєте старий радянський фільм «Бережись автомобіля»? «Тебя посодют, а ты не воруй!»).

Проблема в тому, що еліти не дуже розуміють, як «виповзти». Потрібно вийти з ситуації так, щоб не просто зберегти обличчя, а щоб перша особа Росії мала вигляд переможця. Тому сьогодні гарячково шукаються всілякі варіанти. Не виключається буквально нічого. Чи планують американці зробити з Путіна Мілошевича? Це побоювання Росією також ясно усвідомлюється. До речі, я раджу вам звернути увагу (це відбувалося близько місяця тому), коли ДНР зверталася до офіційного Києва зі своїми пропозиціями щодо зміни української Конституції. Зверніть увагу, там був дуже цікавий пункт: він стосується спільного російсько-українського управління Кримом.

Далі. Якщо російські еліти підуть на компроміс, чи приймуть його США, Європа і Україна? Сьогодні триває взаємне зондування. Рішення такого роду в Росії приймає тільки одна людина. Він поки цього не зробив. Вважаю, що вікно можливостей відчинене приблизно до кінця серпня. В околицях Кремля ясно усвідомлюють те, що покращити відносини з США можна тільки з нинішньою адміністрацією. Будь-яка адміністрація, яка прийде на зміну адміністрації Б. Обами (байдуже — республіканська чи демократична), як образно сказав один чоловік, «ці пастори виявляться крутішими за фашистів щодо Росії».

Спочатку політична еліта Росії охоче скористалася послугами російських націоналістів, адже на Донбасі потрібні були добровольці. Наразі верхівка замислюється про проблему їх утилізації. У зв’язку з можливим компромісом щодо Донбасу постає питання: що робитимуть люди, які наразі перебувають там і яким доведеться повернутися в Росію? Вони відпочатку розглядалися як загроза. З точки зору правлячої еліти, націоналізм — це колосальна загроза. Чому? Тут багато причин, одна з головних — інерційні радянські комплекси. Пам’ятаю розмову з Михайлом Горбачовим, під кінець СРСР він найбільше боявся російського націоналізму.

Був розрахунок, що ці люди відправляться воювати, покладуть своє життя за Новоросію. Переважна більшість націоналістів підтримала анексію Криму і проект «Новоросія». Інакше й бути не могло, бо інакше вони не були б націоналістами. Але підтримавши все це, вони виявилися заручниками політики, яка від них абсолютно не залежить. Націоналісти, скоріше за все, припускали, що справа може обернутися таким чином. Це з розряду ситуацій, що не залишають альтернативи. Але коли вступаєш в історію, яка розгорталася на Донбасі, багато що стає непередбачуваним. Адже шанс був. Усе могло обернутися саме так, як того хотіли націоналісти: Росія втягується у війну і багато що після цього починає змінюватися в самій Росії. Ця стратегія провалилася. Гра в Новоросію вже відіграна. Стороною, що програла, виявилися націоналісти, оскільки вони з цим себе ототожнили. А Кремль якось виповзе. Націоналісти виявляться винними у всьому.

Мені здається, рішення про анексію Криму не вписувалося в логіку розвитку РФ. Рішення про приєднання Криму прийняла одноосібно людина, яка приймає всі основні рішення в Росії. Є запис 2003 року, де Путін каже: «Що ви, хочете переглядати кордони? Це що ж, Крим повертати?» Напевно, він просто передумав. Ситуація склалася тоді унікальна. В Україні відсутня легітимна влада. Проте Путін не може не розуміти, що якби Крим залишився незалежною державою, як Південна Осетія, наприклад, то ніяких серйозних санкцій не було б. Це правило світової гри: держави можуть дробитися, проблеми починаються тоді, коли відбувається анексія.

Чому Путін усе ж таки вирішив воювати з Україною? Є три головні чинники: геополітичний, політико-ідеологічний, третій відноситься до особистісного психологічного профілю.

Що стосується геополітики. Після того як в Україні перемогла революція, виникла загроза, що країна не тільки вступить до Євросоюзу, але й стане членом НАТО. Звичайно, у Росії є сусіди, які є членами НАТО (наприклад, Естонія, Латвія). Але Україна — це не просто червона риска, як сформулював один американський аналітик, це «подвійна червона». Це те, що для Росії було неприпустимо ні за яких обставин — перетворення величезної країни в зону натівського впливу.

Політико-ідеологічний фактор. Події на Майдані викликали не просто пильний інтерес у Кремлі, але, мабуть, і страх. Оскільки формувалася ситуація, за якої Україна могла перетворитися на плацдарм украй негативного для Росії політико-ідеологічного впливу. Можливо, ці страхи були перебільшені, як і геополітичні причини. Але існує відома аксіома, суть якої така: якщо люди сприймають ситуацію як реальність, то вона реальна за своїми наслідками. Іншими словами, якщо з якихось причин у нас виникають страхи (масові або страх за наше особисте життя), то ми поводимося відповідно до цих вигаданих переконань. Якщо судити із соціології, 80–90% громадян Росії вкрай не хотіли б повторення подій, аналогічних київським, у себе. Це масовий страх. Не можна його пояснювати тільки дією російської пропагандистської машини. Радянською пропагандистською мовою це називається «боязнь експорту революції». Будь-яка країна відповідає на це контрреволюцією. Згадайте риторику наших офіційних осіб. Оцінка легітимності. Чому про це постійно говорили? Тому що коли говорять про придушення революції, завжди роблять акцент на тому, що ці події нелегітимні.

Третій фактор, який я вважаю дуже важливим. Є два попередніх фактори, і тут уже потрібно особисто прийняти рішення: як реагувати? Можна влаштовувати, умовно кажучи, оборонні редути: інформаційно-пропагандистські, стратегічні, а можна зробити те, що зробила РФ. Що рухає Путіним? Він хоче залишити слід в історії. Чи можна залишити слід в історії, провівши зимові Олімпійські ігри? Сумнівно. А можна увійти в історію як людина, що об’єднала руські землі. Він зробив те, чого хотіли росіяни 60 років. Тут немає чого приховувати. Вони хотіли, щоб Крим повернувся до складу РФ. Давайте дивитися правді в очі: практично ніхто в РФ не вважав Крим українським. Це масові переконання. Коли Путін приймав це рішення, він керувався в тому числі й цією обставиною. Це рішення впирається в індивідуальний психологічний профіль першої особи держави. Я можу вибудовувати гіпотези скільки завгодно, але рішення приймав тільки президент Росії. Є ще якісь моменти, що не стали поки предметом гласності. Коли вони стануть такими, думаю, багато що проясниться.

Що сприяло ухваленню такого рішення? Фактично розпад української державності. Принаймні, тоді це була слабка держава. Хто міг зупинити Росію? Захід. Перед тим, як зробити цей рішучий крок, Росія виходила з оцінки західної еліти як найбільш слабкої, некомпетентної за весь післявоєнний період. Тобто Росія виходила з того, що західна еліта не зможе вплинути на Росію.

Ми перебуваємо у стані війни з Україною. Поки Росія досі робить вигляд, що немає ніякої війни, російських військових немає на Донбасі... і нервово шукає шляхи виходу з цієї кризи.

Є байка, що на саміті в Дрездені пані Меркель впродовж чотирьох годин розмовляла з паном Путіним і намагалася домогтися від нього чогось виразного, а він викладав позицію Росії: наших військ в Україні немає. Саме після цієї розмови Меркель вийшла з твердим переконанням, що потрібні санкції, потрібно тиснути далі. Потім сталася трагедія з «Боїнгом». Це ще більше посилило її переконання. Сама по собі позиція Росії «я не я й коняка не моя» не справляє жодного враження на західних партнерів. Так, поки вони не вводять найжорсткіших санкцій, не переходять до військового стримування. Чому? Росія, починаючи все це, знала: у США їм протистоїть найслабша адміністрація за всю післявоєнну історію. Але саме тому час сьогодні працює не на Росію.

Думаю, коли почнуться конкретні кроки «виповзання» з Донбасу, більшість суспільства підтримає це. У нас немає ресурсів, можливостей, ресурси в Росії обмежені сьогодні як ніколи.

До того ж, серед інтелектуалів поширене побоювання, що, опинившись в ізоляції з Заходом, Росія повернеться до Китаю, втратить свою європейську культуру. Думаю, цього не станеться. Тому що російській еліті стало зрозуміло, що на Китай розраховувати не можна. Еліта переконалася в тому, що Китай мислить тільки в категорії національних інтересів. Їх просто цікавлять ресурси. Китайці дуже раціональні та сухі люди. Бачать усіх наскрізь. Бачать закулісні ігри, механіку і відверто над цим знущаються. Це таке приниження!

Що робити, щоби пробудити російське суспільство? Треба постаратися. Сьогоднішні настрої, крен у «діди воювали», неосовєтизм — це абсолютно наносне, пов’язане з пропагандою. Насправді російське суспільство дуже раціональне. Так, воно хоче чимось пишатися. На жаль, предмет гордості, окрім «ми — росіяни», суспільству не пропонують. Але ж у будь-якого народу є потреба в предметах гордості — не історичних, актуальних.

У будь-якої пропаганди є обмеження. Навіть у російської. Одне з обмежень щодо України полягає в тому, що сьогодні ніхто в Росії (за невеликим винятком ідеологічно заангажованих) не розуміє, для чого все це потрібно. Спочатку політика щодо України виходила з того, що, мовляв, ми зараз кинемо клич і через військкомат піднімемо 40–50 тис. бійців — колишніх ведевешників, спецназ... Піднімемо відставників у провінції. Вони підуть у добровольчі корпуси. Не вийшло. Знаєте чому? Вони пояснювали це так: коли була війна в Чечні, нам усе було зрозуміло; в Афганістані — ясно, в Україні — ні. Суспільство категорично не хоче війни, а тим паче будь-яких військових дій щодо України, не дай Боже ще й у Білорусі.

Росія сьогодні потребує стабільності і повернення до норми. Те, що зараз відбувається в Росії, це пекло. З Україною домовитися можна. І ці можливості є. Років через п’ять-сім їх уже може не бути. Наразі в Україні при владі перебувають класово близькі нашій еліті люди. Вони однієї групи крові, одного типу мислення. Коли до влади в Україні прийде справжня націоналістична еліта, з нею навряд чи можна буде домовитися. Братської «любові» між Україною і Росією бути не може, зараз це, принаймні, звучить цинічно. Доведеться шукати ділових відносин.

Із виступу професора В. Солов'я на ток-шоу «Спутника и Погрома»

Читайте також: Як телебачення маніпулює свідомістю — професор Московського інституту міжнародних відносин



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ




Новини України


Новини України




    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ